З 2011 року при парафії отців-домініканців на вул. Фрета у Варшаві діє волонтерська група «Charytatywni». Від початку своєї діяльності організація підтримує дітей, літніх людей, самотніх, хворих. Останнім часом абсолютно вся діяльність вже тепер фонду «Charytatywni» спрямована на підтримку України.
З перших днів повномасштабної війни група волонтерів у Варшаві активізувала свої зусилля і почала надсилати допомогу до Фастова, де знаходиться Центр св. Мартіна де Поррес — один із найбільших біженських і гуманітарних хабів в Україні, що допомагає із евакуацією населення до Польщі, а також надає допомогу у різних місцях в Україні. Окрім цього, у Центрі також проживають внутрішньо переміщені особи. Центром у Фастові опікуюся отці-домініканці на чолі з о. Михайлом Романівим.
Понад два роки координацією допомоги там займається волонтерка з групи «Charytatywni» Мажена Міхаловська. Вже два з половиною роки вона проживає в Україні і разом з іншими волонтерами допомагає там, де цього потребують.
В ефірі Польського радіо для України волонтерка розповіла про свою діяльність в Україні, про виклики, пов’язані із наданням допомоги і про спільноту волонтерів, що є опорою у непростий час.
— Фонд «Charytatywni» також займається іншою діяльністю і це триває вже майже 15 років, при костелі отців-домініканців на вул. Фрета у Варшаві. І ми також пов’язані із домініканцями в Україні. Це великі осередки, наприклад, у Фастові, де знаходиться Центр св. Мартіна де Поррес. І вже першого дня повномасштабної війни він став найбільшим біженським і гуманітарним хабом у Київській області. І так є до сьогодні. Але як Фонд ми робимо практично все те саме, що ми робимо із отцями-домініканцями на Фрета у Варшаві. Два рази чи рідше на місяць ми скеровуємо вантажі із продуктами харчування, які замовляє отець Михайло Романів, що працює у Фастові. Він за походженням поляк і працює в Україні.
Я в Україні живу вже понад два з половиною роки. Туди я виїхала ще до повномасштабної війни. Так було вирішено, щоб я залишилася в Україні і координувала допомогу, яка на початку війни надходила звідусіль, як ви добре знаєте. З моєю колегою ми по 14 годин не виходили із коробок сортування і висилання. А зараз справді цієї допомоги є трохи менше, але потрапляє вона туди, куди треба. Ми виїжджаємо в дуже різні місця, по декілька разів на місяць у східній і південній Україні. Так, допомоги менше, але вона дуже конкретна. Це вже не є так, що кожен міг зголошуватися по допомогу. Все дуже добре перевіряється. Всі свідомі того, що допомоги буде менше.
Ми відповідаємо на ті прохання, що сьогодні є найбільш необхідні. Ми підтримуємо місцевості на деокупованих територіях. Це декілька великих центрів. Наприклад, у Херсоні разом із Фондом Мартіна де Поррес ми займаємося великою соціальною кухнею. Там видається близько 1000 порцій їжі щодня. Там ми також створили соціальну пекарню. Також ми підтримали розбудову, ремонт, оновлення 40 укриттів у Херсоні. У цьому місті наших людей є найбільше. Найближчим часом там також ми хочемо відкрити соціальну пральню і також придбати чергову машину для евакуації людей, а передусім тих, хто прикутий до ліжка. Це велика проблема для Херсона, бо там і далі залишаються жінки в розквіті сил, але вони залишаються зі старшими лежачими батьками, яким по 80-90 років. І таких осіб ми підтримуємо, як і українських військових. Багато з них — це наші друзі. Таким чином, ми маємо контакт із дуже серйозними підрозділами, що воюють на «нулі». Так, допомоги стало менше. Але не треба зневірюватися, вона все ж надходить.
— За останній час, як ми спостерігаємо, посилились обстріли українських міст, проте вже згаданий Херсон обстрілюється регулярно вже тривалий час. Яким чином робота волонтерів фонду «Charytatywni» налагоджена там, на місці? Продовжує Мажена Міхаловська.
— Українські міста останнім часом жахливо обстрілюють, але про Херсон говорять менше, оскільки це місто жахливим чином обстрілюють щодня. Коли ми туди їдемо і ночуємо там від трьох днів до тижня, то за весь цей час ніхто з нас, волонтерів, ще не проспав всю ніч. Але навіть, якщо ніч спокійна, то сну і так нема, бо людина вже просто чекає на психологічному рівні, що ось-ось щось станеться. На місці працюють місцеві волонтери. Ми співпрацюємо там з однією групою з Лавринової. Ми прийняли частину їхніх волонтерів, які займаються цією кухнею. Також вони роздають одяг, який ми привозимо з Фастова. Це дуже активні жінки, ситуація яких дуже сумна і складна — і з психологічної точки зору, і з життєвої. Деякі з них втратили своє житло під час обстрілів. Але вони не зневірюються, це неймовірні особи, які також глибоко вдячні людям, що надсилають допомогу з-за кордону. Одного разу, коли ми там були, то я як полька отримала спеціальний браслет від жінок, які мені казали, що політика тут не має ніякого значення, що в Херсоні відчувається те, що людина є людиною, незалежно від поглядів, релігії, що нас в Європі, Польщі розділяє. Там це не береться до уваги. Просто всі ми під обстрілами — в однаковій ситуації.
— Як так сталося, що ви прийняли рішення залишитися в Україні на довше?
— Я виїхала до повномасштабної війни, як я вже сказала раніше. Тож рішення не було складне. Така потреба зростала вже багато років. Із цією інституцією домініканців, з отцем Михайлом ми товаришуємо вже понад 14 років. Разом із молоддю, що є при нашій парафії, ми виїжджали на тижневий волонтаріат до Фастова, тому я дуже добре знала це місце. Я не очікувала, що залишуся на такий тривалий час. Я думала, що після трьох місяців волонтаріату я повернуся до Польщі, на свою роботу, але я вирішила продовжити своє перебування ще на рік, спробувати отримати візу і я її отримала за день до початку повномасштабного вторгнення як одна з останніх осіб з нашої групи, що теж хотіли отримати візу в Україну. Нема такого питання, до коли я там буду. Якщо хтось справді створений для соціальної роботи, маючи такі приклади в родині, то взагалі не виникає питання: якщо є потреба, то їдемо, сідаємо у бус і вперед. Я — водійка авто на три з половиною тонни. І цьому я також навчилася під час війни. Зараз я починаю вчитися водити авто на п'ять тонн. Бо є така потреба. На жаль, війна людину дуже розвиває, навчає дуже багатьом новим речам.
— Попри дуже інтенсивну працю у різних осередках, група волонтерів, що працює у Фастові, має час для себе, на спілкування, на спільну молитву.
— Отець Михайло старається все зробити для того, аби неділю ми проводили за спільним приготуванням обіду, щоб ми були разом 2-3 години. Ми також товаришуємо, адже до цього центру на початку війни потрапляло дуже багато відомих осіб — працівники консульств, багато людей польського походження, які знали про цей осередок, це польська парафія у Фастові. Ми всі разом товаришуємо, разом кудись їздимо. Наші вечері у Херсоні тривають 2-3 години, там ми сидимо з місцевими отцями, розмовляємо з ними. Якщо хтось там проживає і займається такими справами, як ми, то твориться своєрідна воєнна родина, дуже воєнна. Але також до цієї родини належать ті, хто підтримує нас із Польщі. Наприклад, у нас є прекрасна старша пані Моніка, яка з першого тижня війни щотижня до домініканців на Фрета висилає одну посилку, з продуктами, з туалетним папером. І ми її називаємо «особливою добродійницею», бо на пані Моніку завжди можна розраховувати. Отець Михайло дуже часто про неї згадує у своїх проповідях. Вона дає свою цю невелику частинку. Вона — не якась заможна особа, це просто старша пані, яка має велике серце.
— Незважаючи на дуже складний, тривожний час, який ми всі переживаємо, то однак, за словами пані Мажени, він дає всім щось, що важко описати словами. Це надія і віра.
— Думаю, що коли би цього не було, я б не була там настільки довго. Як я вже казала, ми дуже близькі люди, товаришуємо, навіть коли дуже важко, після 15 годин дороги машиною чи після якихось сильних обстрілів. Я вважаю, що війна справді об’єднує людей. І особливо в тих місцях, де вона справді точиться. Зовсім інакшою ситуація є у Київській області, по-іншому це відбувається у Бородянці чи навіть в Андріївці, чи в Макарові, які були дуже сильно знищені і там ми дуже інтенсивно працювали при відбудові і підтримували різні інші ініціативи, пов’язані передусім з дітьми. Адже це головна місія Центру св. Мартіна де Поррес — діти, літні люди, самотні, хворі, покинуті. І зараз ця допомога виглядає по-іншому. Навіть внутрішні переселенці з Бахмута, Маріуполя, котрі живуть у спеціальному соціальному будинку, який дуже швидко вдалося відремонтувати отцеві Михайлові. Там живуть люди з дуже різних місць, і це теж дуже складна реальність — жити з такими людьми в одному будинку. І, може, там не відчувається настільки сильна єдність… Але, коли ми рушимо на Куп’янськ, коли ми їздили до Ізюму, адже ми після 2-4 днів від звільнення певного міста відразу туди їхали з гуманітарною допомогою, передусім з хлібом, і наші дівчата з фастівської пекарні в тиждень пекли по дві тисячі хлібин і цей хліб потрапляв скрізь, то там це справді відчувається — ця єдність. Там той справжній страх війни поглянув людям в очі. Я не бажаю цього нікому. Не бажаю нікому нічних сирен. Я дуже сподіваюся, що ніхто з нас тут не матиме цього. Але хочу сказати, що там відчувається така зовсім інша єдність, якої точно бракує тут, у нашій гарній Польщі.
Запрошуємо послухати розмову у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль