Сьогодні ми вирушимо в подорож від сходу України через її столицю просто до Варшави-Центральної разом із політологом громадянської мережі «ОПОРА» та військовослужбовцем ЗСУ Тарасом Радем. Це буде експедиція найважливішими політичними, військовими та міжнародними темами. З політичним експертом поговоримо про ситуацію на фронті, мобілізацію в Росії, потенційні вибори в Україні та зростання радикально правих поглядів у світі.
— Все, що я оцінюю з точки зору воєнних дій, не більше, ніж моя суб’єктивна точка зору людини, яка бачить те, що бачить. Тобто я, безперечно, не бачу всієї картини, і навряд чи мої висновки придатні для якогось глобального аналізу воєнних дій. Але те, що я бачу своїми власними очима на сході України, ситуація стабільно складна, і вона фактично не змінюється вже другий, а може, вже третій рік поспіль. В принципі, тенденції залишаються тими ж: повзуча, повільна окупація Донеччини, що є ідеєю фікс військово-політичного керівництва Російської Федерації. Хоча це, з точки зору ефективності, абсолютно неефективно. Тобто співвідношення втрат і здобутків, які отримує Російська Федерація, жодна інша армія не воювала в такий спосіб. Але з погляду, очевидно, російського командування, це допустимо. І все одно, подобається це чи ні, але незначне просування відбувається постійно.
А є острах, страх мобілізації, яка повинна розпочатися в Російській Федерації?
— Для нас, на тринадцятому році війни, я думаю, що воно вже сприймається простіше, ніж як би це прозвучало, наприклад, у двадцять другому році. Просто ми вже так довго в цій нескінченній тяганині, в такій тягучці, як жуйка: ти ніби в ній застряг, і ти не бачиш нічого, крім болота, яке місиш під собою. Якогось прямо панічного настрою, безперечно, немає. Звичайно, це погано. Це означає, що Росія виграє собі додатковий час за рахунок військового ресурсу, щоб продовжувати оцю саму тягучу війну ще там на рік, наприклад, півтора. Що виснажує нас.
З другого боку, в нас залишається незмінна проблема мобілізації в Україні. Тому, безперечно очевидно, це матиме негативні наслідки для поточного перебігу воєнних дій. Але я не думаю, що це буде переломним моментом. Просто це буде неефективне продовжування спалювання Росією людського ресурсу, мобілізаційного свого ресурсу, в тих самих печах війни, які просто будуть, напевно, намагатися способом інфільтрації, тобто маленькими групами, як це відбувається вже, напевно, два роки поспіль, просочуватися в бойові порядки Збройних сил України. Це відчай, це не від хорошого життя вони мають оголосити мобілізацію.
Багато експертів коментують цей приліт, несподіваний приліт. Деякі називають його таємним прильотом шефа ЦРУ до Москви. І багато з’являється таких коментарів, що це приліт, подібний до того, який був перед 2022 роком. Як Ви оцінюєте цей візит?
— Скажу, що в мене немає якоїсь своєї окремої експертної позиції з цього приводу, тому що я не є інсайдером. У мене немає нічого більше, ніж те, що я можу прочитати в медіа. Ну, найбільше, ймовірно, це пов’язується з майбутньою мобілізацією, яку планують оголошувати. І це якийсь знову спосіб такої американської дипломатії. Неефективної, безперечно, але така вже дипломатична стратегія американська. Якби після цього слідували якісь наслідки, попередження, ну, це мало б сенс, бо ти приїхав застерегти, щоб цього не робити, але повідомивши, які наслідки це матиме.
Просто приїхати, повідомити, що ми бачимо, що ви плануєте проводити мобілізацію 500 тисяч військових, потім з опущеною головою поїхати додому, у Вашингтон, і після цього нічого не відбудеться. Ну, це не має сенсу. Якби після цього, безпосередньо, там, відключили SWIFT, впровадили ті так звані важкі санкції, про які там кілька сенаторів американських уже багато років безнадійно б’ються об стінку, щоб їх прийняти, то це мало б сенс. Але, виходячи з політики адміністрації Трампа, я не маю ілюзій, що це матиме якісь особливі наслідки для Росії.
Перенесемося тепер до Києва. Сьогодні багато відбувається в оточені президента України. Протести, нові корупційні схеми. Чи можна сказати, що сьогоднішня українська влада переживає серйозну кризу?
— Оскільки я діючий військовослужбовець, мені статус внутрішньої служби Збройних сил України накладає певні обмеження на коментування дій військово-політичного керівництва. Єдине, що я скажу, що це давня проблема. Це продовження кризи, яка триває з липня 2025 року, коли відбувається спроба згорнути антикорупційну інфраструктуру України, щоб зняти запобіжники для влади. І це є частиною продовження більш як річної кризи. І це просто її черговий етап. Якби не були вимоги мирного часу, це б мало більше підстав для слідкування.
Але, виходячи з того, що ми перебуваємо у воєнному стані, існує дуже багато правових обмежень, які, попри усвідомлення проблемних речей, не дають тобі правових механізмів приймати політичні рішення. Тобто це можна робити тільки на рівні кадрових рішень, і вони відбуваються під тиском. Не тому, що є сильне бажання якось реагувати на це, це, як би, вимушені антикризові кроки. Така антикризова комунікація із суспільством: наскільки собі може дозволити ця влада, при тому не порушивши статус-кво. Міндічгейт, який триває, «Форест Гамп», і це ще не кінець. Тобто переконаний, будуть наступні етапи.
Як Ви ставитися до потенційної можливості виборів у часи воєнного стану?
— Я категорично проти виборів в умовах воєнного стану. І наша організація, в якій я працював до мобілізації, громадянська мережа «ОПОРА», незмінно стоїть на позиції, що поки не буде для цього ані правових підстав — а правових підстав немає, бо Конституція напряму забороняє проведення виборів, — ані інших інституційних, безпекових факторів, умов для проведення виборів. Говорити про вибори і проведення виборів необхідно. І це треба робити на фаховому, експертному рівні, із залученням усіх стейкхолдерів.
Умова йде про те, що проводити вибори в цих умовах неможливо. Тобто треба підготувати всю законодавчу базу, підготувати інституції, включно з Державним реєстром виборців, Міністерством закордонних справ, інфраструктурою, виборчими дільницями, особливо за кордоном. Тобто якщо не буде забезпечено безпеку для виборців, говорити про реальне проведення виборів — це не більше, ніж популізм.
Пане Тарасе, ще два місяці тому Україна і Польща жила нашими спільними відносинами. Я бачила, Ви багато писали про це. Вже сьогодні, може, трохи опали емоції. Як Ви спостерігали за цією кризою? Як Ви думаєте, які її причини? І чи можна відбудувати польсько-українські відносини таким новим відкриттям, може, на новому фундаменті?
— Ми довго мали місяці, коли там усе було добре. Не було добре, але, очевидно, ці всі речі придушувалися. Ніхто їх не експортував у політичну площину. Але відносини можна було тоді називати дружніми, союзницькими, ну, по-різному. Ці поняття вже, напевно, з кінця, десь із середини 2023 року, вже неактуальні. І скільки вже, фактично, третій рік поспіль, як для визначення українсько-польських відносин треба використовувати такі слова, як «стратегічна конкуренція», а не «стратегічне партнерство», не дружба, а взаємні образи. Тобто абсолютно протилежні, антагоністичні оцінки. І немає передумов, щоб щось мало змінитися найближчими роками.
Я тут, безперечно, суб’єктивний. Я колись намагався бути нейтральним, але мені важко, будучи українцем у часи воєнного стану, у Збройних силах, залишатися дуже нейтральним у цій ситуації. Мені важко тепер трохи коментувати, бо я розумію, що є ця моя суб’єктність, суб’єктивність в оцінках. Я став більш категоричним. Я колись намагався шукати все-таки світло в кінці тунелю. Тепер я, чесно кажучи, цього світла давно не бачу. І тепер, якби, такою переломною точкою вважається, принаймні, всі чекають, це жовтень 2025 року, коли парламентські вибори. В залежності від їхніх результатів ми можемо говорити, наскільки вони будуть погані. Погані — так, як сьогодні, якщо збережеться велика коаліція урядова парламентська, або стануть набагато гіршими, ніж є зараз. Хоча до вас, здається, багато хто каже: «А куди вже далі гірше?»
На жаль, я тут скептик. Можна набагато гірше. І ми бачимо, де є шанси для погіршення цих відносин. І це, перш за все, напрямок членства України в Європейському Союзі. І великий економічний блок питань взаємних двосторонніх відносин — українських і українсько-європейських. Тобто де Польща радше буде не партнером, а просто конкурентом. Конкуренція — це нормально. Ми живемо у світі конкуренції. І кожен мусить боротися за своє місце. Але тут вже буде така боротьба за виживання, по суті.
Не залишається місця для компромісу. Там, де є здорова конкуренція, є місце для здорового компромісу. Він свідомий у тому, що вона має поступатися. Не може бути так, що має бути тільки «по-моєму» чи «по-твоєму». Це не про конкуренцію, це тоді про суперництво. І от ми, здається, входимо вже в логіку суперництва. І в залежності від того, як закінчиться результат, які будуть результати парламентських виборів, від того залежатиме, наскільки низько ми ще опускатимемо дно під ногами наших двосторонніх відносин.
Можна це пов’язувати з ростом таких правих поглядів у всій Європі. Ми бачимо, що відбувається у Франції, також у Німеччині, у Польщі, між іншим. Всі ці погляди зазвичай досить радикальні або більш радикальні. І пов’язані також із такими настроями — антиміграційними.
— Безперечно. Польща тут не єдина. Вона продовжує тенденцію, яку почав Трамп у 2016 році, а потім її особливо перезапустив після другого обрання. Це трампізація геополітики. Це національний егоїзм, який перекриває будь-які форми глобальної солідарності, колективної відповідальності. Вони, здається, стали об’єктом насмішок практично в усіх країнах, де праві погляди почали, якщо вже не домінувати, то принаймні постійно наростати — ці настрої національного егоїзму.
Тут націоналізм — у стилі пропагандистів: нацизм, фашизм. Націоналізм сам по собі не є поганим, але він має бути так само раціональним. Любити свою країну — це правильно, це добре. Захищати її інтереси — також добре. Але там, де це вже йде на шкоду спільним інтересам, тоді цей націоналізм стає шкідливим. Він починає призводити до ізоляціонізму, коли країна починає замикатися на собі. Тоді громадяни бачать тільки себе, вони не бачать, хто існує поза ними, поза їхніми кордонами. І це само підтвердження, що нас усі ображають, нас усі грабують, нас усі не люблять, нас усі вбивають.
Воно в якийсь момент ейфорії додає до цього моменту національного єднання. Особливо в умовах зовнішньої загрози. Вони можуть продати ці емоції громадянам, бо вони дуже легко продаються. Але якщо ти це робиш нераціонально, то похмілля від цього через кілька років буде важким для всіх. Ти не можеш жити постійно в такій ейфорії. В якийсь момент — дофамінова яма, в яку ти потрапиш, і оце розчарування призведе до негативних наслідків. І основне, що будуть зруйновані умови для співпраці, які буде відновити не так легко. Тобто зруйнувати відносини набагато легше, ніж їх побудувати.
Нещодавнє дослідження громадянської мережі «ОПОРА» демонструє масштаб виклику, який постане перед Україною під час післявоєнних виборів. Дослідження показало, що чверть українців зазнали переміщення, а 29% населення наразі проживає не за зареєстрованою адресою.
Аналіз даних мобільних операторів свідчить, що близько 5,2 мільйона людей виїхали з України після 2022 року, тоді як Державний реєстр виборців фіксує менше ніж 1% таких переміщень за кордон. Паралельне опитування українців у Польщі, Німеччині та Чехії показало, що, хоча 74% планують голосувати, лише 16% зареєстровані в консульських установах, а 38% не знають, як голосувати з-за кордону.
Інна Ясніцька