Варшавську битву 1920 року дуже часто представляють як кількаденне зіткнення польського війська з Червоною армією під стінами Варшави, внаслідок чого червоні зазнали нищівної поразки, яка не лише дозволила відстояти незалежність, але й, фактично, врятувала Європу від пожежі більшовицької революції. Саме десь так уявляються ця подія переважною більшістю пересічних поляків.
Проте битва під Варшавою тривала майже два тижні і була не лише низкою військових операцій в районі польської столиці, але ці операції мали значно ширший діапазон. Зокрема, ключовим для долі Варшави був південний напрямок, з якого йшов наступ на Львів відомої Першої кінної армії Сємьона Будьонного, що була без перебільшення найкращим формуванням Червоної армії. І саме тут спільно, пліч-о-пліч з польськими вояками, воювала основна маса Дієвої армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка. За сумною іронією історії генерал Омелянович-Павленко рік перед тим був командувачем УГА, яка боролася проти поляків за Галичину.
Необхідно наголосити, що війська УНР були єдиним мілітарним союзником Польщі у війні 1920 року, яку варто розглядати як польсько-українську-більшовицьку. Що цікаво, ще не так давно УНР і Польща воювали між собою, але перед обличчям спільного ворога об'єдналися, що знайшло вираз у відомій Варшавській угоді від 21 квітня 1920, яка більш знана як договір Пілсудський-Петлюра. Треба сказати, що порозуміння з поляками зумовило розкол в українському таборі. Представники ЗУНР, яка тоді офіційно називалася Західна Область Української Народної Республіки, на чолі з її лідером Євгеном Петрушевичем, категорично відкинули цю угоду, розцінивши як зрад відмову Петлюри від Східної Галичини і визнання її за Польщею, війну за яку ЗУНР програла ще у липні 1919 року. Попри відкинення Варшавської угоди з боку галичан співпраця наддніпрянської УНР з Польщею відбулася і її виразом став спільний похід польської армії і українських частин на Київ, який на початках розвивався дуже успішно, але вже незабаром ситуація кардинально помінялася і вже в середині серпня Червона армія підійшла під Варшаву. Та шлях походу червоних у Європу йшов не лише через Варшаву, але й через Львів.
Галичині і Львову знову судилось стати ареною змагань
Про значення битви за Львів і Галичину та про внесок українських військ в перемогу над більшовиками я розмовляв з професором Миколою Литвином із Інституту українознавства НАН України.
-Пане професоре, загалом наскільки був важливим цей південний, львівський фронт в контексті битви за Варшаву?
-Львів був своєрідним місточком. Львів, Передкарпаття, Карпати були містком в Європу, бо власне через Карпати був шлях в Угорщину, де теж ліві сили намагалися захопити владу. Тобто, Прикарпаття, Карпати становили важливий такий плацдарм до Європи і тут, фактично, зав'язалися головні бої, які проходили в липні-серпні-вересні 1920 року.
-Думаю, що теж треба згадати, що у цій битві в Східній Галичині, окрім звичайно польських військ, брали участь союзники, українські війська з Української Народної Республіки. І склалася досить таки цікава ситуація. З одного боку, в 1918-1919 роках поляки і українці воювали між собою за Східну Галичину, а вже в 1920 році вони були змушені разом боротися з більшовиками.
-Як це не дивно, але Варшавські угоди все-таки привели до того, що недавні супротивники війська Української Народної Республіки і власне збройні сили Польщі опинилися по один бік фронту і протистояли більшовицькій навалі уже влітку 1920 року. Радянським військам в Галичині протистояв польський Південний фронт під командуванням генерала Івашкевича у складі 6-ї польської армії генерала Єнджеєвського і частин союзної армії УНР під командуванням Омеляновича-Павленка. Цей Південний фронт влітку нараховував десь близько 30 тисяч вояків, 1400 кулеметів, 550 гармат, 100 танків, 100 літаків і 16 бронепоїздів. Оце військо і протистояло наступу 1-ї кінної армії, наступу 14-ї армії, які намагалися за тиждень-два захопити ці терени, але мужність польських вояків, підтримка українського війська сприяло тому, що цей наступ не вдалося тоді здійснити. Хоча бої тоді проходили досить кровопролитні, щодня деколи гинули і 200 вояків. В той час почала активно воювати авіація, і авіацію боялися коні, тому кінноті дуже важко було брати Львів, коли вже в небі були літаки.
-Ну, власне в більшовиків було амбіційне завдання взяти кінною армією Львів. Наскільки взагалі тоді було реально більшовикам взяти Львів, бо бої, фактично, велися на його підступах?
-Певні шанси були, бо будьонівська армія була вишколена, а в Галичині їй протистояли не тільки регулярні війська, а й новостворені частини так званої польської Добровольчої армії. Загалом до лав захисників Львова в цей час зголосилося близько 20 тисяч юнаків і дівчат, студентів, гімназистів, харцерів, з яких були створені окремі запасні та охоронні батальйони, які власне відстоювали Львів, здебільшого по річці Буг. На лінії Кам'янка-Бузька — Красне в оцей час проходив основний театр бойових дій. Хоча мабуть найбільший бій пройшов не під Львовом, а на підступах до Львова, 17 серпня під Задвір'ям, який увійшов в історію радянсько-польської війни як “польські Фермопіли”. Відбувся досить великий бій, який прийняв польський батальйон капітана Зайончковського (це близько 300 вояків) і який протистояв потужним частинам 6-ї кінної дивізії Опанасенка. Вдалося йому розгромити чотири ескадрони кінноти, але червоноармійці переважали поляків десь в 3-4 рази. Задвір'я вдалося захопити Червоній армії, ну а більшість польських захисників загинули.
-Пане професоре, як сприймався прихід Червоної армії до Галичини цивільним населенням?
-Питання справді цікаве, яку ж позицію зайняли українці того ж Львова. В цей час проживало десь 27 тисяч українців з 220 тисяч міщан. Ну, ставлення було неоднозначне. Ліві сили, а їх небагато, могли симпатизувати більшовикам. Загалом же львівська українська громада зайняла вичікувально-нейтральну позицію. І власне в жодному з московських архівів не виявлено документів, які б підтвердили радянський міф про зв'язки львів’ян з командуванням Кінної армії, про підготовку антипольського повстання в місті, про існування повстанського центру.
Щодо євреїв, то як свідчать публікації газет, євреї Львова в цей час тікали в гори, тобто масово покидали Львів. Ну, і теж не були самоорганізованими.
-В мене запитання щодо відомої битви під Замостям, якщо можна декілька слів. Яке її значення? Бо в літературі можна зустріти, що це була одна з ключових битв, яка врятувала Варшаву, коли Кінна армія Будьонного йшла на зустріч з військами Тухачевського. Деякі польські автори кажуть, що українська сторона перебільшує значення цієї битви, оскільки там відзначилися підрозділи під командуванням Марка Безручка.
-Я думаю, що про цю битву ще чекають книжки, але, без сумніву, Замостя стало тим етапом, який зупинив більшовицьку навалу на Варшаву і загалом в Європі. Ну, як відомо отямившись після львівської невдачі Будьонний виводив Кінну армію на Люблін, але 29 серпня потрапив на фортецю Замостя, яку обороняли українсько-польські частини під командуванням генерала армії УНР Марка Безручка. Власне після безплідних атак Замостя і загрози оточення, 1 вересня, Кінна армія відступила до Володимира-Волинського, а невдовзі її перекинули на врангелівський фронт.
Отже, Замостя, фактично зупинило навалу Кінної армії на польські терени. Тобто, стратегічне значення Замостя було велике.
-Загалом можна сказати, що українські війська як союзник Польщі виправдали себе як надійний союзник, як добре організована військова сила. Але, водночас, треба згадати про один епізод, коли бригада під командуванням Антіна Кравса покинула фронт, підняла бунт і перебазувалася в Чехословаччину. Ця бригада складалася з галичан...
-Так, з галичан. Зрозуміло, що галичани неоднозначно сприймали союз УНР і Варшави. Галицьким політикам не подобалося те, що під протекцією, а фактично під окупацію Польщі могла потрапити Східна Галичина, Волинь. І тому частина галицького політикуму, ну не підтримала оці союзні дії, які були зав'язані навесні 1920 року. Цілком зрозуміло, що галичани не зрозуміли тогочасний союз і відступили на терени Чехословаччини.
До речі, втрати під Львовом в той час, хоча й були бої були потужні, але втрати загалом були незначні. Поляки під Львовом втратили десь 1,5 тисячі вояків. Були серед них і українці. І ось польських захисників Львова в цей час поховали на Цвинтарі орлят. Тобто, якщо говорити про Цвинтар орлят, то на цьому цвинтарі у Львові є ті, які воювали проти українців в 1918-1919 році і ті, які були в союзі з Україною в 1920 році.
-Пане професоре, існує така точка зору, що відмова Революційного комітету Південно-Західного фронту — серед членів Ревкому теж був Йосиф Сталін — з'єднатися з силами Тухачевського, тобто об’єднати Першу кінну армію з силами Тухачевського, які знаходилися під Варшавою, фактично зруйнувала план більшовиків взяти Варшаву і виграти цю війну. Чи ця гіпотеза варта уваги?
-Мабуть варта уваги. Як відомо, Кремль хотів перекинути зі Львова швидше оці сили і, можливо, зміцнився б отой інший напрямок, західний фронт. А, фактично, командування Південно-Західного фронту самочинно ще вв'язалося в бої під Львовом, де армія була знесилена. Тобто, в якісь мірі ця теза має право на існування.
Матеріал підготував Назар Олійник