В 1970 році марксисти в цілому світі, так звана прогресивна частина людства, відзначали 100-ліття з дня народження Владіміра Лєніна. За сумною іронією історії, в ювілей одного з ідеологів диктатури пролетаріату комуністичний режим в Польщі показав, чим насправді є «диктатура пролетаріату», коли у грудні 1970 року криваво розправився з робітничими виступами, які ввійшли в історію як «польський Грудень’70».
Епіцентром подій стали міста балтійського узбережжя, Ґданськ та Ґдиня, а трохи згодом Щецін, Слупськ, Ельбльонґ. Протести відбулися й в інших містах, зокрема у Кракові.
Початок поклав страйк у Ґданській корабельні імені Лєніна, який вибухнув у відповідь на оголошення Владиславом Ґомулкою, генсеком Польської об’єднаної робітничої партії, цінової регуляції, яка насправді була різким підвищенням цін на базові продукти. Це відбулося в ситуації, коли населення перебувало вже й в без того скрутному становищі. Близько 3 тисяч страйкарів-корабельників вимагали скасування підвищення цін і особистих змін у керівництві партії. Вже незабаром відбулися сутички з міліцією і пролунали постріли. До страйку долучилися інші корабельні та підприємства важкої промисловості і він швидко переріс в робітничий бунт.
Запалали відділки міліції і партійні осередки. Влада готувалася до суспільної реакції і тому кинула стягнуті армійські підрозділи. В операції було задіяно близько 27 тисяч військових, 550 танків, 750 бронетранспортерів й авіація. Робітники й молодь протистояли такій силі фактично голіруч, маючи на озброєнні лише бруківку, арматуру, пляшки з бензином та інші підручні матеріали.
Кривава розправа з робітничими протестами тривала до кінця грудня 1970 року. За офіційними даними загинули 45 осіб, 1 165 поранено, 3 тисячі було арештовано, частина з них потрапила за грати.
До розмови про «польський Грудень’70» я запросив професора Влодзімєжа Сулєю з Інституту національної пам’яті Польщі.
-Отож, запроваджуючи так звану цінову регуляцію, влада очікувала негативної реакції суспільства. Але чи можна стверджувати, що генсек партії Владислав Ґомулка все ж таки прорахувався?
Тобто, що він був відірваний від реальності, попри весь той апарат безпеки, який його інформував про ситуацію в країні. Чи можна говорити, що комуністична влада прорахувалися в плані настільки гострої реакції в Ґданську, Ґдині та інших містах?
-Я думаю, що ні. Прошу не забувати, що в польських реаліях, після свого роду громадянської війни, після того, як була накинута окупація, влада стикалася з різного роду протестами.
До прикладу, найбільший протест мав місце в 1956 році, коли від літа і, по суті, до осені відбувалася ціла низка протестів, які вимусили косметичні зміни в середовищі самої влади. Ґомулка і керівна верхівка все це усвідомлювали, і що такого роду протести можуть відбутися. Прошу не забувати, що коли мова заходить про погіршення умов життя, то все це відбувалося за короткий проміжок часу. Це вже була друга цінова регуляція, бо перша мала місце восени 1967 року. Ця перша не мала такого розмаху, як та в 1970 році, але теж була значною. Власне з тим підвищенням цін в 67-му році можна якоюсь мірою пов’язувати студентсько-інтелігентські протести в березні 1968 року. Вони щоправда вписуються в більш широку тенденцію, але теж мали антиурядовий і антисистемний характер.
Отож, подіям грудня 70-го передували події 68-го року. Отже, влада знала про настрої і хвилювання у суспільстві. І якщо влада пішла, в першу чергу з економічних причин, на різке підвищення цін, як вважають економісти, то вона мала брати до уваги, що дійде до різких виступів, хоч і не очікувала, що вони будуть настільки масовими і настільки сильними.
-Під час робітничих протестів у польських містах над Балтикою, фактично одразу в бік робітників посипалися кулі, що ще більше їх заохотило до протистояння й бунту. Розпочалися вуличні сутички і бої, коли протестувальники були змушені голими руками й камінням протистояти добре озброєному війську та міліції, які були здивовані такою позицією робітників. Чи не так? Професор Сулея:
-Може, не зовсім так. Якщо справа доходить до використання зброї, тоді події набирають цілковито іншої динаміки. З одного боку, це все зумовлює паніку серед тих, хто навіть не протестував, а просто йшов на роботу. Це були звичайні люди, які хотіли повернутися до спокійного життя.
Але, з іншого боку, використання зброї веде до росту напруження, до бажання помсти і до того, що люди підпалюють громадські будівлі. Особливо це стосувалося воєводських комітетів компартії. А це все має глибшу природу і зумовлене очікуванням антисистемних дій і тим, що суспільство не до кінця погодилося з накинутою системою.
Адже, якщо подивитися на це з довшої часової перспективи того, що відбувається в Польщі, то ці протести між 1956 і 1980 роками наростають і стають чимраз більші в плані чисельності їх учасників, а відступ між ними скорочується. Отже, рано чи пізно це мало привести до остаточного вибуху в 1980 році, який потім вилився на дійсну зміну системи.
Натомість польське побережжя Балтики було неймовірно важливим. Тут була велика концентрація робітників, тут були корабельні й інші підприємства, великою мірою пов’язані з корабельнями. Тобто, ми маємо справу зі свого роду робітничою елітою, яка бореться з тим, з чим вона має справу і десь там за всім цим стоять оповіді про те, що це робітники фактично керують.
Тут набагато більше чинників, щоб лише все зводити до дій, зумовлених підняттям цін чи все зводити до простого твердження, що, мовляв, поляки ніколи не погодилися з системою. Це набагато складніше переплетіння причин, пов’язаних з тими часами, періодом після 1944 року.
-Проте, чи попри все, можна стверджувати, що одним з тих ключових чинників, які мали значення під час робітничих виступів в грудні 1970 року був генераційний чинник?
Адже учасники того бунту проти комуністичної влади були молодими або вкрай молодими людьми. Тобто, вже з’явилася вагома частина суспільства, якій був невідомий той страх, який супроводжував попередні покоління. Мається на увазі, що виросло повоєнне покоління, яке не зазнало страхітливих репресій і по-іншому дивилося на режим і його пропаганду.
-Безсумнівно, ви маєте рацію. Генераційнний чинник відігравав тут неймовірну важливу роль. Більшою мірою він дав про себе знати двома роками раніше, в 68-му році, коли ведемо мову про студентський бунт. А коли ми говоримо про грудень 70-го, то в статистиках про затримання переважають молоді робітники чи навіть учні профтехучилищ. Це було покоління, яке, по-перше, можливо, повірило, що воно будує нову справедливу систему. Той факт, що воно не мало за собою ані травми війни, ані післявоєнних репресій, зумовив те, що цим людям було простіше брати участь у таких виступах. Проте тут є більш загальне твердження, яке потрібно відмітити. Загалом такого типу антисистемні бунти, як правило, відбуваються за участі молоді. Якщо ми подивимося на польську конспірацію ХІХ століття, то там переважають молоді люди. Це вже така особливість поколінь, коли люди, що виступають проти того, з чим мають справу, йдуть чи то в конспірацію, чи беруть участь у відкритих виступах, коли цьому сприяє ситуація.
Гадаю, що цей фактор тут сильно спрацював в польському випадку і він зумовив, що ця стрімкість антисистемних виступів в 1970 році мала такий, а не інший характер.
-Криваве придушення робітничих виступів в грудні 1970 року є злочином польського комуністичного режиму, який до сьогодні не покараний.
Які перспективи притягнути до відповідальності, якщо не організаторів, то принаймні виконавців того злочину? Адже, скажімо, одним із завдань Інституту національної пам’яті Польщі є переслідування злочинів проти польського народу. Чи є шанси, що хтось з винних за криваву розправу над протестами отримає тюремний термін?
-Я в цьому плані не є оптимістом. Звичайно, інституція, в якій працюю, за посередництвом своєї прокурорської складової покликана переслідувати злочини, бо справді маємо справу з комуністичним злочином проти людства. Проте, коли ми поглянемо на хід судових процесів, і це не має значення, чи в цій справі, чи в пізнішій, яка стосується 81-го року і тих, хто вбивав гірників шахти «Вуєк», то чітко бачимо, що судова система сприяє тим, хто відповідає за злочини. Справа в тому, що до відповідальності не притягується людей, які приймали рішення і котрі зумовили використання зброї. Це стосується лише деяких і то мінімальною мірою притягується до відповідальності тих, кому вдалося довести, що вони натискали на спусковий гачок. Тому думаю, що це системна проблема, яка, зрештою, стосується всіх посткомуністичних країн. Тогочасні еліти, в тому числі при використанні демократичних механізмів, дуже ефективно себе захищають.
Відповідно, я не вважаю, що справа дійде до засудження і покарання реальних винуватців. Можна мати надію, що буде засуджено сам злочин, але й це виглядає не надто оптимістично, що все буде чітко сформульовано і буде твердо заявлено, що це злочин. Але повторюся – в тих реаліях, з якими ми маємо справу, складно бути оптимістом.
Матеріал підготував Назар Олійник