Совєтський режим і його сателіти, на жаль, так і не дочекалися не те, що свого Нюрнберзького процесу, але й навіть значно менш показового і менш масштабного суду, який так і не відбувся над комуністичними злочинцями.
Ба, навіть з числа виконавців були покарані лише одиниці, і в абсолютній більшості мова про умовні терміни або вкрай коротке ув’язнення. І ця проблема є спільною для всіх країн колишнього так званого соцтабору, і Польща тут не виняток.
Чого вартий приклад генерала Войцєха Ярузельського, який спокійно собі помер в травні 2014 році в себе вдома в ліжку, а не на тюремних нарах. І був похований зі всіма державними почестями на варшавському цвинтарі Військові Повонзки, місці спочинку польської еліти. І це незважаючи на всі слідства проти Ярузельського в справі злочинів часів воєнного стану.
Як сьогодні в Польщі, після більше як 30 років з часу падіння комуністичного режиму, виглядає справа з переслідуванням і покаранням злочинів цього режиму?
Цю проблему в ефірі Польського радіо коментував публіцист Пьотр Войцєховський, який є експертом зі спецслужб, в тому числі часів Польської Народної Республіки.
На жаль, польська держава як така не склала екзамену, якщо йдеться про покарання комуністичних злочинів, комуністичних злочинців і взагалі представників окупаційної влади, ким були члени уряду і працівники комуністичного апарату безпеки часів Польської Народної Республіки. Не вдалося віддати під суд найважливіших осіб з комуністичного істеблішменту і покарати їх за колаборацію з совєтами, за цілий ряд масових вбивств, про які ми знаємо з історії, починаючи з 1956 року. Маються на увазі події в Познані в 1956 році. Це теж придушення виступів робітників на балтійському узбережжі в 1970 році, жорстоко придушені страйки в Радомі в 1976 році.
Частково були покарання за воєнний стан 1981 року. Це був успіх прокуратури Інституту національної пам’яті, який полягав у визнанні Військової ради національного порятунку злочинним органом. На жаль, його члени отримали символічні вироки, які були умовними. Далі ми маємо цілу низку політичних скритовбивств, особливо католицьких священників. Ці злочини до сих пір нерозкриті, а винні не вказані і не покарані.
Експерт відзначає, що проблеми є з Головною комісією з переслідування злочинів проти польського народу ІНП. Справа полягає у структурній химерності органу, що має безпосередньо викривати і карати злочини комуністів.
На жаль, цей баланс є дуже поганим і ми маємо справу з певними граничними умовами, котрі унеможливили ефективне переслідування цих злочинів, вияснення правди і її виявлення, вже не кажучи про справедливість і компенсації для близьких жертв злочинів.
Впродовж 30 років ми маємо на вісі часу 20 років невдалого експерименту, який полягав в тому, що Головну комісію з переслідування злочинів проти польського народу включено в структуру Інституту національної пам’яті і ця модель себе не виправдала. Поточно цей орган називають «прокуратурою з питань закриття справ». Окрім якихось поодиноких випадків, практично не вдалося досягнути нічого надзвичайного.
Пан прокурор Анджей Позорський, який вже 5 років керує Головною комісією з переслідування злочинів проти польського народу, декілька тижнів тому, відповідаючи на питання відзначив, що сумарно за 20 років прокурори ІНП виставили приблизно 350 звинувачувальних актів, з чого більшість в силу різних причин було припинено. Ми практично не бачили якихось гучних актів звинувачення. Все має символічний характер, у вигляді декількох років умовного ув’язнення.
Тому, якщо польська держава хоче ефективно переслідувати ці злочини, то вона повинна поміняти модель управління, а також персональну політику. Іншими словами, мова про людей, прокурорів, які відповідають за вияснення правди і справедливість.
Пьотр Войцєховський звертає також увагу, що сама Головна комісія з переслідування злочинів проти польського народу має комуністичний родовід, і що до сих пір там є особи, зв’язані з режимом і його спецслужбами.
Сама ідея переслідування злочинів, передовсім гітлерівських, була закорінена вже після виникнення Польської Народної Республіки. Ця комісія, яку згідно з законом від грудня 1998 року, так би мовити, доклеїли до Інституту національної пам’яті, існувала вже раніше. Проте вона займалася лише злочинами нацистів, працювала в іншому правовому полі, але сама комісія працювала і до цього. Зрештою, частина прокурорів цієї комісії автоматично ввійшла до складу Головної комісії з переслідування злочинів проти польського народу в складі Інституту національної пам’яті. Законодавець ввів поняття «комуністичні злочини» власне в згаданому вже законі від 1998 року і визначив там прокурорів слідчого відділу ІНП як тих, хто мають вести ці справи.
По суті, відсутність реальної підпорядкованості Головної комісії з переслідування злочинів проти польського народу є однією з причин її недієвості, вважає Пьотр Войцєховський.
Впродовж всього цього часу існування цієї структури слідчий відділ ІНП був вкрай автономним, відділеним від решти структурних підрозділів ІНП. А все це зумовлено дуже простою річчю. Йдеться про те, що голова інституту ніколи не був зверхником прокурорів. Директор Головної комісії з переслідування злочинів проти польського народу завжди підлягав Гепрокурору і міністру юстиції Польщі як заступник генпрокурора. Прагматика і режим роботи опиралися на закон про прокуратуру. Єдине, що їх об’єднувало, це спільна структура та спільний бюджет. Натомість незалежність слідчого відділу і неможливість з боку голови ІНП вимагати і добитися чого-небудь – очевидна. Єдине, що сьогодні голова ІНП може зробити, це надіслати Генпрокурору і міністру юстиції подання про відкликання директора Головної комісії з переслідування злочинів. І це дійсно два органи цілковито окремі в рамках тої самої структури.
На жаль, немає механізму чи правових інструментів, які б могли зблизити ці дві частини одного організму і привести до якоїсь координації їхніх дій у відповідності з інтересами ІНП, які формулює і визначає глава цієї інституції.
Проблема й в тому, що й Гепрокуратура, й Міністерство юстиції Польщі не особливо втручалися в роботу слідчої комісії ІНП, точніше не звертали уваги на її пасивну роботу.
На мою думку, ця модель, уставлена в законі від 98-го року, просто себе не виправдувала. Не може бути місця двовладдю. А окрім того, у випадку однієї з влад, мова про голову ІНП, вона позбавлена юридичних інструментів для впливу на підпорядковану собі інституцію.
З іншого боку, впродовж 20 років гепрокорурори, які одночасно є міністрами юстиції, фактично не мали в своєму підпорядкуванні слідчого відділу ІНП, взагалі цим не займалися, бо цей відділ був немовби в тіні, заслонений структурою ІНП. І це закид щодо всіх без винятку міністрів, які були за весь цей час. Вони просто не помічали, не бачили слідчого відділу ІНП. Міністри керували загальною прокуратурою, і бачили ті проблеми, ті слідства, які вела їх безпосередня структура, так само це стосується рангу справ, які їх торкалися.
Публіцист також поділився своїми спостереженнями щодо того, чи хтось свідомо і цілеспрямовано гальмував і гальмує слідства в справі злочинів комуністичного режиму в Польщі.
Мої спостереження такі, що впродовж тих 20 років підбиралися такі люди, формувалися такі прокурорські кадри, щоб прокурори не хотіли реального і ефективного переслідування комуністичних злочинців. Вони не хотіли чіпати небезпечних справ, а охочіше займалися якомога більш давніми справами. Чому? Ну, бо у багатьох випадках біологія все вирішувала. Підозрювані просто вмирали з огляду на вік чи стан здоров’я.
Підсумовуючи цей спосіб ведення справ і управління, просякнутий немічністю, ще треба відзначити один момент. Уявіть собі, що впродовж тих 20 років мені не відомий жоден приклад, коли б прокурор хотів використати інструмент «коронного свідка» у слідстві проти агентів комуністичних спецслужб, які могли бути відповідальними за якийсь злочин. Скажімо, це справа трьох католицьких священників, Стефана Нєдзєляка, Станіслава Суховольця й Сильвестера Зиха, вбитих у 1989 році. Це вже не кажучи про священника Францішека Бляхніцького і замовників вбивства отця Єжи Попєлушка й всіх інших вбивств 80-х років, про які нам відомо. І, уявіть собі, жоден прокурор не використав цього інструменту, який власне й створений для боротьби з мафіозними чи парамафіозними організаціями. А комуністична служба безпеки була мафіозною організацією. І це неймовірно. Чому прокурори центральної чи окружної прокуратури звертаються до цього інструменту у випадку малого чи великого «коронного свідка», а тут – ні? Задля боротьби з такою злочинною організацією за визначенням, як комуністична безпека, цей юридичний інструмент, який польська держава й надала прокурорам, просто не використовується.
PR24/no