24 лютого о 5-ій годині ранку життя усіх українців розділилося на до і після. Поки у моїй країні люди мирно спали, президент Росії вирішив розв'язати справжню війну, виправдовуючи це захистом мирного населення від фашистів, бандерівців і навіть наркоманів. Саме тоді всі з жахом прокинулися і зрозуміли: це почалося… Те, про що говорили місяцями у всіх новинах, стало реальністю, у яку важко повірити в 21 столітті.
У той ранок під звуки вибухів і сигналізації автомобілів у Києві я швидко усвідомила, що варто збирати все найцінніше і повертатися додому, в Західну Україну. За якихось дві години хаотичного збору речей разом з бабусею і дідусем я вже сиділа у машині і надіялася якнайшвидше дістатися додому. Як же це було наївно. Я навіть не підозрювала, що попереду на мене чекають дві доби без сну і 34 години у дорозі. О 8-ій годині ми розпочали нашу «евакуацію». Від’їхавши на кілька метрів від дому, ми побачили, що все місто вже стоїть у довжелезних заторах.
Міст Південний, який сполучає лівий берег Києва з правим, був повністю забитий автомобілями, автобусами і величезними фурами. Проїхавши далі, на вулиці я почала помічати безліч людей, які в паніці хотіли вибратися з міста. Одні чекали на автобус, інші сподівалась проїхати з кимось автостопом, а дехто просто почав іти пішки, сподіваючись добратися у безпечніше місце. На виїзді з Києва ми провели ще 12 годин. Інколи здавалось, що ми зовсім не рухаємся. А за вікном все більше людей з валізами прямували до найближчої станції метро, яка й стане їхнім домом на невизначений термін.
Після виїзду на Житомирську трасу з’явилася ще одна серйозна проблема: майже закінчився бензин. Усі найближчі АЗС були пусті. На щастя, ми змогли заправитися, вистоявши близько години в черзі, і рушити далі. Повз нас у сторону Києва постійно рухалася військова техніка. Було надзвичайно страшно і тривожно, оскільки у напрямку Києва і Житомира просувався ворог. Подумки молилися, щоб просто залишитися живими і ще побачитися з рідними.
Протягом усієї дороги ми майже завжди дискутували на теми: Чому це сталося? Як взагалі ці жахливі події відбуваються на такій стадії розвитку людства? Як хтось може все життя будувати дім, кар’єру, сім’ю, а інший прийти, зробити кілька пострілів і все забрати? На питання так і не знайшли відповіді.
Зараз все добре. Ми в безпеці. Проте щодня болить серце за тих, хто перебуває під постійним бомбардуванням, хто не може вилізти з підвалу і евакуюватися через ненадання зелених коридорів. Такому не місце у сучасному світі! Люди повинні розвиватися, а не вбивати одне одного. У кожного з нас мають бути більші мрії ніж просто надія прокинутися наступного дня.
Я вірю в свою країну, в збройні сили, в кожного українця, який бореться за нашу свободу. Ми захистимо нашу землю і ще обов’язково побачимо мирне небо над головою.
Марія Мицай для Української служби Польського радіо
