На загал вважається, що причиною Акції «Вісла» була смерть комуністичного генерала Кароля Свєрчевського. Віце-міністр оборони ПНР загинув у засідці УПА 28 березня 1947 року в районі села Яблінки, що у Підкарпатському воєводстві під час інспекційної поїздки.
Наступного дня, 29 березня зібралося Політбюро польської компартії і прийнято рішення про проведення виселення, як йшлося у відповідному документі, «в рамках репресивної акції» щодо українського населення мало бути проведене «переселення», тобто депортація. Ця операція носила криптонім «Вісла».
Акція «Вісла» розпочалася ранком 28 квітня 1947 року, коли понад 20 тисяч солдатів польського комуністичного війська при підтримці служб безпеки, міліції і при блокаді польсько-совєтського кордону совєтськими силами, розпочали депортацію. З українських етнічних теренів - Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини – сумарно було депортовано близько 150 тисяч осіб. Їх виселили на північні і західні землі, які до 1945 року належали Німеччині. Абсолютна більшість цих людей і їх нащадків ніколи повернулися до рідних країв.
Щодо УПА на цих теренах, то попри колосальну перевагу польських комуністичних сил частина сотень пробилася на підсовєтську Україну, частина пройшла рейдом до американської зони окупації, а решта була знищена або потрапила в полон.
В 1990 році Сенат Республіки Польща засудив Акцію «Вісла», так само цей злочин був неодноразово засуджений президентами Польщі, зокрема Лєхом Качинським.
До розмови про цю трагічну сторінку я запросив професора Яна Пісулінського з Ряшівського університету, який є автором монументальної монографії «Акція спеціальна “Вісла”», нещодавно вийшло її друге, розширене видання.
Отож чи смерть генерала Свєрчевського була причиною чи все ж приводом для Акції «Вісла»?
І так, і ні, а по суті загибель Свєрчевського стала поштовхом для проведення Акції «Вісла», позаяк ще до цього велася підготовка до операції з ліквідації українського підпілля у Ряшівському воєводстві. Все мало обмежитися до Ряшівщини. Люблінщину не бралося до уваги, як і частину Краківського воєводства, де проживали лемки. Це було зумовлене тим, що на згаданих теренах не особливо відчувалася діяльність українського підпілля, а найбільшою проблемою було саме Ряшівське воєводство. Готувалася антипартизанська операція, яка мала йти в парі з переселеннями, а про переселення вже думали від осені 1946 року, коли закінчилася переселенська акція на совєтську Україну. Виявилося, що на території Польщі ще залишалося трохи українського населення. Спочатку його хотіли депортувати до УРСР. Проте совєтська влада не погодилася приймати більше переселенців і тому в останній момент прийнято рішення виселити цих людей на колишні німецькі землі, які відійшли до Польщі після Другої світової війни.
Натомість вбивство Свєрчевського призвело до розширення терену цієї операції і вона охопила всіх українців, а не лише тих з Ряшівського воєводства, включно з мішаними сім’ями, які раніше не підпадали під переселення.
Деякі кола в Польщі просувають тезу, що Акція «Вісла» була вкрай необхідною, щоб мовляв знищити банди УПА. Теж заявляється, що це була справедлива кара за етнічні чистки упівських підрозділів на терені Волині та Галичини. Чи теза, що без проведення депортації всього українського населення не вдалося б знищити УПА, є обґрунтованою?
Знаєте тут є багато міфів. Треба чітко сказати, що Акція «Вісла» не могла бути покаранням за злочини на Волині, позаяк карати можна лише винних. А підпілля на терені Польщі, то не були ті самі люди, які чинили злочини на Волині чи у Східній Галичині. Звичайно ці відділи чинили злочини в Польщі, але їх розмах був непорівнянно меншим. Зрештою, це був цілий ланцюжок обопільних злочинів в 1943-47 роках. Про якийсь геноцид УПА у 1947 році не було і мови, бо до початку Акції «Вісла», від січня 1947 року і до її початку, від рук українського підпілля загинуло десь менше 30 осіб. З чого половина була українцями. Їх вбили за співпрацю з комуністичною владою. Таким чином, можна сказати, що втрати поляків в цей час були вкрай малими. Не було ніякої загрози в плані геноциду.
Акцію «Віслу» не можна кваліфікувати як покарання, так само як і крок для протидії якій серйозній загрозі. Діяльність українського підпілля занепадала. По-перше, поляки не були вже ціллю нападів. Зокрема впродовж майже 2 років вони були союзниками. Українське підпілля еволюціонувало і зрозуміло братовбивча війна приносить користь лише совєтам. Тому була співпраця з польським підпіллям.
Зрозуміло УПА вбивала окремих поляків, що часто було зумовлено їх співпрацею з комуністичною владою. Зрештою УПА чинила такого ж типу злочини, як і польське незалежницьке підпілля. Часто об’єктом їх атак були ті ж самі особи.
Я в жодному випадку не хочу тут вибілювати і виправдовувати діяльності УПА, але просто хочу сказати, що вона не була тут такою великою загрозою, як про це кажуть.
Окрім того, у випадку Акції «Вісла» базове питання чи потрібне було виселення населення. З військової точки зору виглядає на те, що це можна було зробити без депортації, хоча б це тривало довше. Армія пішла по лінії найменшого спротиву.
Виселення беззбройного населення було порівняно легко організувати і це не загрожувало втратами. Це було набагато простіше, ніж боротьба з партизанами такими методами, як на сході робила Червона армія.
Однією з найчорніших сторінок Акції «Вісла», коли заходить мова про цивільне населення, є табір Явожно. Частина представників української меншини веде мову про Явожно як про концтабір. Дехто твердить про, так би мовити, звичайний фільтраційний табір. Проте в’язні Явожно підкреслюють в своїх спогадах, що це був колишній німецький концтабір, і що там катування були на порядку денному. Саме тому, там гинули люди, але також з огляду на нестерпні умови утримання. Як Ви бачите історію Явожна?
Знаєте, тут справа в тому, що концтабір нам асоціюється лише з гітлерівськими таборами. Натомість історія концтаборів сягає початків ХХ століття і англо-бурських воєн, в яких утримувались бури, тобто голландські колоністи, які проживали в бурських республіках. Сьогодні це територія ПАР. Скажімо, концтаборами в міжвоєнний період вважалися табори інтернування військових тощо. Тобто, ці табори самі по собі не мусили бути чимось страшним. Загалом їх використовували для ізоляції якоїсь групи людей чи населення. І в цьому значенні табір в Явожно – це концтабір. Зрештою тоді в Польщі створено десятки трудових таборів, а той у Явожні, який називався Центральний трудовий табір, виник набагато раніше. Цей осередок працював аж до кінця 50-х років.
Там утримували малолітніх в’язнів. Перед українцями там утримували німців або осіб німецького походження. Таким чином, це був концтабір і одним з багатьох таких, але безумовно умови там були суворі. Що важливо, на відміну від в’язниць до таких таборів відсилали без судового року, а на основі адміністративного рішення. У випадку українців це було рішення військових органів або чиновників публічної безпеки.
[…]
В Явожно відправляли тих, на кого не було доказів про співпрацю з підпіллям, але були такі підозри. Це теж були члени сімей українських партизанів. Тобто, застосувалася колективна відповідальність. Туди також попадали і поляки. До прикладу за продаж товарів українцям. Скажімо, один польський гендляр був відісланий до Явожна за продаж цигарок українським партизанам. Скажімо, туди потрапляли люди, які збирали трави на ліки ітд. Так само в концтабір в Явожно запроторювали лемків, які не мали нічого спільного з українським підпіллям.
Не збереглися повні переліки, чому тих чи інших людей відіслали до Явожна, але у випадку частини можна стверджувати, що це була випадковість.
Назагал це були особи щодо яких не було доказів їх зв’язку з ОУН-УПА, але їх продовжували допитувати, часто з використанням тортур. Не лише важкі умови утримання, але передовсім до смерті призводили тортури.
Окрім того, в Явожно попадали люди, яких ніяк не можна було звинуватити у співпраці чи відповідальність за дії підпілля. Там були вагітні жінки, діти і особи похилого віку. Ну, складно визнати 78 річну людину кимось, хто партизанить. І в цьому полягав злочинний характер концтабору Явожно.
А про яку кількість жертв серед цивільного населення в часі цієї депортації можна вести мову?
В Явожні загинули 162 людини. Якщо йдеться про жертв під час депортації, то є фрагментарні дані щодо вбитих цивільних. По моїх підрахункам це було до кільканадцяти осіб. З одного боку, це досить багато, але з іншого, це набагато менше, ніж це було у випадку куди брутальніших переселень до совєтської України. Тоді польські солдати вели себе набагато жорстокіше, коли вони стріляли в спину тим, хто втікав, а також знущалися над цивільними.
Натомість важко сказати про точну кількість, бо не має даних з полкових збірних пунктів, де людей часто катували. Там теж траплялися смертельні випадки. Це саме стосується в’язниць комуністичної служби безпеки.
Окрім того, частину звинувачено у співпраці з підпіллям і за будь-що можна було отримати смертний вирок. Сумарно було видано близько 200 смертних вироків, у більшості це були партизани [треба також згадати про десятки померлих під час депортації на місця поселення – прим.ред]. Проте частина людей були ті, хто співпрацював з підпіллям. Наприклад, хтось, хто лікував партизанів. Тому це теж цивільні особи і напевно декілька десятків цивільних були вбиті під час Акції «Вісла».
Чи можна сказати, що Акція «Вісла» була етноцидом, якщо говорити про подальшу долю виселеного українського населення? Адже щодо цих людей проводилася жорстока асиміляційна політика. Фактично заборонялося розмовляти українською, практикувати свої звичаї, релігію, виражати свою культуру та самобутність. Українці були під постійним наглядом комуністичних спецслужб. Все це тривало до кінця 50-х років, а тавро «вбивць Свєрчевського» супроводжувало українців аж до падіння комуністичного режиму в Польщі.
Акція «Вісла» точно не була геноцидом, як писали деякі українські автори в 90-х роках або раніше на еміграції. Це не було геноцидом і твердження про протилежне можна пояснити бажанням прикрити злочини УПА на Волині, а це непорівняльні речі, якщо говорити про розмах репресій та кількість жертв.
Натомість етноцид не є надто поширеним терміном, але однозначно елементи етноциду тут присутні. Ціллю було не стільки цілковите знищення культури, скільки було стремління, щоб ці люди асимілювалися й втратили свою ідентичність. Скажімо, такі речі як заборона культивування своїх звичаїв, нищення церков, яких було знищено понад 350, є прикладом етноциду. Щодо церков, то частину об’єктів була передана Римо-католицькій церкві. Так само, як і зміна імен з українських на польські та інші форми затирання української культури також є складовими етноциду.
Проте всі ці дії велися не з такою інтенсивністю, щоб говорити про прагнення цілковитого знищення і сліду української культури. Скажімо, чимало церков збереглося. Так само велика кількість ікон була збережена в сховищі у Ланьцуті, де вони знаходяться і до сьогодні. Принаймні декілька сотень експонатів знаходяться в музеях Сянока, Перемишлся чи Нового Сонча. Тому цілковитого знищення не було.
Матеріал підготував Назар Олійник