Мужицький син, що став одним з батьків незалежності Польщі, яка після Першої світової війни відродилася як фенікс на згарищі трьох імперій.
21 січня 1874 року в західногалицькому селі Вежхославиці прийшов на світ Вінценти Вітос — суспільний діяч, лідер селянського руху, один з найбільш активних політиків міжвоєнного періоду, тричі прем’єр-міністр ІІ Речі Посполитої, засновник Польської селянської партії. Вперше він став на чолі уряду в липні 1920 року, коли Червона армія стояла під брамами Варшави. Вітос тоді завдяки своєму авторитету зумів надихнути селянські маси, щоб ті йшли потоком до Війська Польського на захист Батьківщини. Востаннє він став на чолі уряду, який був повалений маршалом Юзефом Пілсудським під час військового перевороту під гаслом санації, тобто оздоровлення країни. Вітос рішуче виступив проти режиму санації за що й поплатився.
В архіві Польського радіо зберігся запис промови Вінцента Вітоса з 1938 року, коли він був в еміграції. Ймовірно, це єдиний запис голосу триразового прем’єра міжвоєнної Польщі. В ньому Вітос апелював до селян, щоб ті власними руками здійснили перебудову держави.
«Досить вже неволі і приниження. Досить упокорення, досить каторги і переслідувань. Настав час змін, час на зміни великі, глибокі і тривалі», — закликав Вітос.
Вінценти Вітос пережив Другу світову війну. Він не зламався і не пішов на співпрацю з німецькими і совєтськими окупантами. Помер 31 жовтня 1945 року у Кракові, а на його похорон прийшли десятки тисяч людей, щоб віддати йому шану.
Розповісти про цього видатного поляка, чиїм іменем названо 2024 рік у Польщі, я попросив Міхала Пшеперського, наукового співробітника Музею історії Польщі.
Чи можна розглядати Вінцента Вітоса, як своєрідний яскравий приклад емансипації польського селянина? Адже мова про когось, хто з малоземельної, неписьменної сім’ї, піднявся на найвищі щаблі суспільно-політичного життя у польському суспільстві, а згодом став одним з батьків незалежності Польщі.
— Безумовно, це так. Вінценти Вітос — це дуже символічна постать в історії Польщі. Це дійсно символ емансипації польського селянина. Це теж виняткова кар’єра непересічної людини, людини спритної. Він пройшов шлях від діяча найнижчого рівня аж до трикратного прем’єра відродженої Польщі, ІІ Речі Посполитої. Це неймовірна постать — організований, амбітний, харизматичний. Вітос дуже підходить на роль символу визволення польського селянства. Але він теж символізує й інші позитивні речі в польській історії. Нагадаю, що в 1920—21 роках він був прем’єром Уряду національної оборони. Вітос очолював уряд у вкрай скрутні часи, коли більшовицька армія була під Варшавою. Більшовиків вдалося вигнати з Польщі, вдалося підписати Ризький мирний договір. У всьому цьому Вінценти Вітос зіграв істотну роль. Тому його можна розглядати не лише, як символ емансипації селян, але й як символ, хоча й короткочасного, але все ж національного порозуміння.
Вінценти Вітос мав за плечима лише чотирикласну школу, але з огляду на бідність не мав можливості продовжувати навчання. Але це була талановита і працьовита людина, яка потім займалася самоосвітою. Упродовж всієї своєї суспільно-політичної діяльності він послідовно відстоював необхідність доступу селян до освіти. Міхал Пшеперський:
— Так справді було. Якщо поглянути на біографію Вінцента Вітоса, то легко помітити його політичні успіхи. Я вже сказав про те, що це був трикратний прем’єр. Натомість важливо наголосити, що Вітос був сам по собі дуже уважною і старанною людиною. Він докладав неабияких зусиль до навчання. Потім Вітос приділяв велику увагу тому, щоб селянські маси могли бути освіченими і самосвідомими. Селяни складали переважну більшість поляків у кожній з частин під іноземним пануванням: під владою Австрії, де діяв Вітос, також на землях під владою Росії, та й під прусським пануванням. Тому для Вінцента Вітоса як селянського діяча це питання було дуже важливим. Він прагнув, щоб селяни могли бути господарями у своєму власному, малому господарстві, але теж, щоб вони ставали господарями Польщі в широкому значенні цього слова.
А як складалися стосунки Вінцента Вітоса з Юзефом Пілсудським, найбільш знаним батьком польської незалежності? Свого часу Вітос підтримав створення польських легіонів під егідою Австро-Угорщини, на чолі яких став Пілсудський. Потім була єдність 1920 року. Проте згодом вже їх шляхи кардинально розходяться.
— Знаєте, можна сказати, що Вітос і Пілсудський — це дві сторони польськості. З одного боку, є селянськість Вітоса і шляхетство Пілсудського, що є дуже символічним. Вони співпрацюють разом в 1920 році. Вони теж співпрацювали в політичній і організаційній площині в часи Першої світової війни. Проте вже в часи II Речі Посполитої важко вести мову про співпрацю, це м’яко кажучи. Вітос у міжвоєнне двадцятиліття представляв центроправицю у політичному спектрі. І з цими силами Пілсудському було не по дорозі.
Звісно, тут найважливішим є 1926 рік. Тоді Вінценти Вітос втретє стає прем’єром і саме цей уряд був повалений Юзефом у травні 1926 року під час військового перевороту. Декілька років згодом Вінценти Вітос стає в’язнем Брестської фортеці. Його ув’язнюють в ході Брестського процесу, який сьогодні вважається ганебною сторінкою в історії Польщі. Вітоса тоді засуджують. Згодом більшу частину 30-х років він проводить у вигнанні, в еміграції у Чехословаччині. Він повертається з вигнання до Батьківщини, після того як Чехословаччину захоплює гітлерівська Німеччина. Все це добре показує, що Пілсудському і Вітосу було не по дорозі.
Історик назвав причини, які на його думку зумовили протиріччя та конфлікт між двома батьками польської незалежності. Зокрема, він вважає, що і один, і другий були надто сповнені амбіціями.
— Вітос був сильною постаттю, лідером. Пілсудський теж був міцним лідером. Вони мали розходження у політичних міркуваннях. Вітос був схильний співпрацювати з правицею, з національною демократією, яка для Пілсудського була найбільшим противником.
Підсумовуючи все це, можна сказати, що коли було потрібно об’єднатися разом проти зовнішніх сил, то Вітос і Пілсудський могли співпрацювати. Так було, як я вже згадував раніше, у межах Уряду національної оборони. Проте вже потім, в незалежній Польщі, коли на перший план вийшли внутрішні конфлікти, тоді ця співпраця не складалася. Її просто не було. Це був дуже серйозний конфлікт. Це був один з найбільш руйнівних конфліктів для ІІ Речі Посполитої, позаяк Вітос, будучи лідером селянських мас, мав великий авторитет. Шкода, що так було. Теж шкода, що польські селяни з політичної точки зору були далекими від того, щоб почувати себе громадянами ІІ Речі Посполитої. Можливо так би сталося, якби Вітос міг легально діяти, а не змушений був рятуватися втечею в еміграцію.
Цікавим і неоднозначним є ставлення Вінцента Вітоса до українського питання. Як відомо, він був на чолі Польської ліквідаційної комісії, яка в умовах падіння Австро-Угорської імперії поставила за мету перебрання на себе всієї повноти влади у Галичині. Проте західні українці випередили поляків і 1 листопада 1918 року почалася війна за Львів і Східну Галичину. Теж відомо, що Вітос у лютому 1919 року в одній зі статей назвав Брестський мир «четвертим поділом Польщі», оскільки у відповідності до нього Центральні держави передавали територію Холмщини і Підляшшя УНР, тоді як поляки вважали їх своїми землями. Потім був союз Пілсудський — Петлюра і українська проблема в ІІ Речі Посполитій.
Яким було ставлення Вітоса до цього питання? Чи тут була якась еволюція поглядів? Міхал Пшеперський:
— Поза сумнівом, українське питання було важливим на самому початку кар’єри Вітоса в Галицькому крайовому сеймі в 1908—1914 роках. Там Вітос мав справу з українськими політиками. Для нього Галицький сейм був школою політики. Там формувався його політичний світогляд. Вітос розмірковував у категоріях типових для кінця ХІХ століття, тобто йшлося про змагання між народами і необхідність боротьби за межі свого володіння. Тоді йшла мова про боротьбу з українцями за те, що тоді називалося Східною Малопольщею. Все це для Вітоса було важливе. Потім в українському питанні для нього велику роль відігравав той конфлікт з українськими депутатами. Вітос тоді відкрив для себе щось, що потім у своїх спогадах називав «малим націоналізмом». І це для нього було важливим. Проте з плином часу, особливо в 30-х роках, Вітос, залишаючись польським патріотом, якоюсь мірою польським націоналістом, як сам себе окреслював, все більше розумів, що проблему національних меншин в ІІ Речі Посполитої можна вирішити за допомогою методів ХІХ століття. Скажімо, шляхом полонізації, якимось примусом. Це ставало для нього чимраз зрозумілим. Звісно, ІІ Річ Посполита припинила своє існування не тому, що вибухнула зсередини, а з огляду на те, що була завойована Червоною армією і Вермахтом. Проте, якби не було Другої світової війни, то, можливо, ми мали б Вінцента Вітоса на штандартах політиків, які з розумінням ставилися до цього питання. Вітос цілком добре підходив на роль символу якоїсь польсько-української співпраці чи того, хто шукав формулу співжиття. Хоча, можливо, це вже мої фантазії і я задалеко зайшов у своїх розмірковуваннях.
Матеріал підготував Назар Олійник