У 2022 році побачила світ книжка «Непрощений. Олександр Довженко і комуністичні спецслужби». Її автором є видатний історик, професор Юрій Шаповал з Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені Івана Кураса НАН України.
У своїй книзі професор Шаповал представляє читачеві новий погляд на постать режисера і драматурга Олександра Довженка — батька українського кінематографу та кіноекспресіонізму. Робота ґрунтується на неопублікованих документах справи-формуляра, яку на Довженка завели совєтські спецслужби, і яку вони вели від початку 20-х років і фактично до кінця, до його смерті у 1956 році. Чекісти ніколи не пробачили Довженку його націоналістичного минулого, його українського патріотизму, хоч і в межах совєтського канону, що перепліталося з конформізмом великого творця. Вони фіксували кожен його крок, його настрої, плани, його діяльність, а в його найближчому колі було чимало інформаторів. Серед них такі відомі українські письменники, як Юрій Смолич (агент «Стріла») та Микола Бажан («агент Уманський»). Останній був одним з найближчих друзів Довженка.
До вашої уваги інтерв’ю про цю неординарну та неоднозначну постать української культури ХХ століття, яке Назар Олійник взяв у професора Юрія Шаповала.
Назар Олійник: Юріє Івановичу, читаючи Вашу книгу «Непрощений. Олександр Довженко і комуністичні спецслужби», від першої і до останньої сторінки я мав відчуття і запитання: як так сталося, що Довженко не поповнив списки розстріляних, репресованих, що йому вдалося пройти через вогонь і воду сталінської росії, сталінського Совєтського Союзу?
Юрій Шаповал: Ну, найперший фактор, який цьому сприяв і про який тоді мало хто знав, — це особиста підтримка, і бажання в певній ситуації навіть врятувати, від самого Сталіна. Тобто, це була ласка тирана, можна так сказати, для Довженка. Це звучить трохи дивно, але, очевидно, Сталін мав сентимент якийсь до Довженка і цінував його. Ну, це була геніальна людина. Тут немає ніяких двох думок і, очевидно, це був головний фактор.
А другий — це те, що Довженко після «Землі», фактично, ну ще так більш-менш це фільм «Іван» (1932 рік), за який його піддали нещадній критиці, нічого не зробив з тих проектів, які він задумав. А він задумав колосальні проекти. Наприклад, він мріяв зняти фільм «Тарас Бульба» за Гоголем і зйомки мали початися 22 червня 1941 року. Ви можете собі уявити, що сталося, що всередині Довженка було на той момент, коли він був позбавлений і цієї своєї мети? Він мріяв зняти фільм про експедицію Фрітьйофа Нансена. Це теж не вдалося. У нього було ще багато задумів. Одне слово — він знімав ті фільми, які йому замовляли. І от це була біда його, от цей так званий оборонний фільм «Аероград». І це другий момент — він слугував режиму, але слугував талановито, з його темпераментом. І я думаю, що ці два фактори були найважливіші.
Н.О.: А як би Ви охарактеризували стосунки між Сталіним і Довженком? Це стосунки між тираном і митцем, який сидить в золотій клітці і довкола спостерігає жахливі трагедії? Чи це теж щось інше? Чи це певна хитра гра, захоплення з боку Сталіна, використання таланту Довженка, але з іншого боку теж якась ненависть, яка не простежується у Вас у книжці, але ненависть якась до Сталіна, яка, можливо, була артикульована як захоплення? Тобто, можливо, він приховував якесь своє негативне ставлення до Сталіна.
Ю.Ш.: Ну, по-перше, у Довженка було абсолютно негативне ставлення, негативні флюїди, і це ще нічого, але були слова… Коли він поїхав на Кавказ… Його почали в Україні дуже критикувати за цей фільм «Іван». Про це розповідають секретні документи радянських спецслужб, на яких базована власне моя книжка, які ніколи не були оприлюднені. Коли він поїхав на Кавказ, то почав розповідати анекдоти про Сталіна. Перед тим у нього були достатньо такі, можна сказати, антирадянські висловлювання.
Н.О.: Там навіть не стільки анекдоти, але теж речі про те, що він нібито чув, нібито йому розповідали, що мати Сталіна — повія, а сам Сталін — педераст і такі подібні речі.
Ю.Ш.: І він це вимовляв в голос.
Н.О.: І це доходило до Сталіна.
Ю.Ш.: Безумовно. Такі речі завжди доносили тому, що Довженко був на обліку в спецслужб. А у випадку людей, які були на обліку, відстежували кожне слово, кожен контакт. Тобто він був підданий тотальному стеженню. Це було життя в акваріумі, можна сказати, бо всі бачили, як він рухається, де і з ким він рухається. Але він батько українського експресіонізму, його цінували за кордоном. І, очевидно, Сталін відчув у ньому оцю готовність служити, працювати в тому напрямку, на який йому вкажуть. Оце була така важлива сторона. Потім, не забуваймо — готовність режиму експлуатувати Довженка базувалася на його «сумнівному» для більшовиків минулому. Він же був петлюрівцем. І єдине, що трапилося, — він не пішов в еміграцію. Хоча, до речі, мав шанс і в Польщу перейти, і переходив кордон там певний час. Але спецслужби знали, хто він, що він штурмував «Арсенал», придушуючи більшовицьке повстання, а потім у фільмі «Арсенал» він розрахувався з тим своїм минулим. І спецслужби це дуже-дуже ретельно описували.
А з іншого боку, Довженко прекрасно розумів, як до нього ставляться. Він терпів, він приймав всю цю гру, але коли в нього були такі моменти релаксу, коли він випивав там в Ірпені, в цьому Будинку творчості, в нього вся ця ненависть вихлюпувалася. Він прекрасно розумів, з ким він має справу. Тому от це була у Довженка, делікатно висловлюючись, амбівалентна ситуація. Ну, але, знаєте, була ще одна річ важлива — Довженко не сповідував ту точку зору, що подалі від тиранів. Навпаки, в ньому було це прагнення… Він був біля начальства, був у виїзних цих комітетах. Він хотів бути біля Сталіна. Але Сталін показав справжнє ставлення до нього, коли на початку 1944 року розгромив його кіноповість «Україна у вогні». Він обвинуватив його в «українському буржуазному націоналізмі».
Н.О.: У Вас у книжці є цікава річ про те, що сценарій «України у вогні» читав сам Хрущов, який у приватних розмовах з Довженком хвалив сценарій. І теж були інші комуністичні «товариші», які це хвалили. Але потім вони на спеціальному засіданні, куди був запрошений Довженко і де був присутній Сталін, просто його розгромили. Він мав покаятися. Відбулося аутодафе. І в мене складається таке враження, що цей сценарій надламав Довженка.
Ю.Ш.: Ну, безумовно. Просто було найстрашніше інкриміновано. Коли інкримінують «український націоналізм», як Ви будете виправдовуватися? Тому, що таке «український націоналізм»? Це будь-яке слово сказане на захист України. Це елементарний патріотизм. Розумієте? Але це все можна потрактувати за допомогою агентурних повідомлень, за допомогою певних акцентів у цих документах — на початку ГПУ, потім НКВД, МГБ — потрактувати так само, як націоналізм. Це страшенно така крихка грань. І Довженко це прекрасно зрозумів.
Що стосується Хрущова, то це була тривіальна зрада. Вони були в дуже хороших стосунках, але потім Хрущов розіграв цю комедію з незнанням цього тексту. І для Довженка все стало ясно. І до кінця життя (нагадаю, що Довженко пішов з життя за умов десталінізації, в 1956 році, коли Хрущов був у зеніті слави, був обраний Першим секретарем) у них були дуже напружені стосунки. Довженко не хотів спілкуватися, а Хрущов у мемуарах написав такі слова: «… ох мені тоді влетіло за цього Довженка», щось таке. Але ж ти все знав. Ти читав цей текст, ти називав його видатним. Тобто це — звичайне політиканство яке є, було, і, очевидно, буде.
Н.О.: А як Ви бачите стосунки з умовним українським націоналізмом у Довженка? Він був петлюрівцем, він брав участь у штурмі «Арсеналу» і придушенні повстання на заводі «Арсенал». Виїхав в еміграцію, перейшов до боротьбистів. Він ніколи не був у більшовицькій партії, його туди не прийняли.
У своїх фільмах він власне робить карикатуру українського націоналізму. Але яке було його справжнє ставлення до цього ж націоналізму? Скажімо, у виконанні Петлюри, емігрантських кіл. Як він все це бачив?
Ю.Ш.: Ну, Ви знаєте, коли він був… У нього ж як кар’єра складалася? В 1923 році він поїхав до Харкова і там працював у газеті «Вісті» карикатуристом. І якби Ви побачили ці карикатури, які Довженко підписував псевдонімом «Валер Проноза» — це був Василь Елан-Блакитний, його короткі поетичні рядки — то це однозначно повний жах, що малював Довженко. Це була напів така, я би сказав, політична істерика. Він прощався з тим всім. Він всім доводив, що він «свій». Що він не «той» Довженко, який там штурмував «Арсенал». Але, якщо ми візьмемо його висловлювання на підставі оцих агентурних матеріалів, які є тут у мене в книзі, на яких я власне базував свої ці висновки, то ми побачимо, що Довженко прекрасно все розумів. Він розумів, у якій ролі опинилася Україна, як складно виживати народу. Він не міг вибачити того, як ставляться до українців. Його висловлювання, що повернеться ця влада і знову всі будуть винні, знову всі будуть націоналістами і нас знову почнуть тут «чистити». З усіх боків про це говорять. Тобто, в певному сенсі ми можемо його назвати українським націоналістом, але не в такому примітивному, а, я би сказав, у тому самому сенсі патріотичному, про який я вже згадував.
Н.О.: Якби так підсумовуючи, як Ви бачите постать Олександра Довженка, власне, в контексті його творчості? Ми вже на початку говорили про Сталіна, який цінував Довженка, мав до нього симпатію. Але він теж використовував його талант для совєтської пропаганди. Довженко був частиною цієї пропаганди. Він творив фільми, які надихали, які служили цій справі. А з іншого боку, ми маємо такі фільми, як фільм «Іван» чи «Україна у вогні». Як ми можемо оцінити Довженка з перспективи сьогоднішнього дня? Хто він: знаряддя комуністичної системи чи жертва?
Ю.Ш.: Ні, після прочитання і аналізу цих чотирьох томів справи-формуляра, я не вважаю Довженка жертвою. Тут складніша ситуація. Безумовно, в певному сенсі він впав жертвою режиму. Тут не має питань. Але обмежитися цим, це знаєте означає його применшувати тому, що навіть у рамках того, що він робив, він прагнув цю українськість підкреслювати і зберегти. Ну, от «Україна у вогні», там одна з претензій була до кіноповісті — що там діють одні українці. Ну, Довженко ж не був дурний, воювали ж не тільки одні українці. Але він тоді хотів це підкреслити. В його щоденнику є такий запис, що половина цієї війни, тобто Другої світової, ведеться довкола України. Ви можете собі уявити? Я коли вперше це прочитав, я був просто вражений. Яка половина? Яка Україна? А тепер то ми знаємо ціну цій фразі. Зараз ми бачимо, що діється довкола України сьогодні. І ми бачимо, що діялося тоді, коли Україною двічі проїхав вогонь війни, а потім, що почали виробляти, і скільки спротиву чинила Західна Україна тому режимові.
Так що Довженка я жертвою не вважаю. А з іншого боку, треба оці його елементи… Ну, от він виробляв такі речі, які несамовиті здаються. Сталін йому сказав: «А Ви в "Щорсі" використовуєте народну музику, народні пісні». І знаєте, що він використав у тому «Щорсі», у фільмі про комуніста? Він використав «Марш січових стрільців». Він прибрав слова, а мелодія там звучить. Якщо Ви прислухаєтесь, то там є цей марш.
Матеріал підготував Назар Олійник