Вітаю, дорогі друзі! З вами програма Польського радіо для України «В дзеркалі історії» і її автор Назар Олійник.
Сьогоднішня наша тема — російсько-українська війна за мовно-культурну й історичну спадщину Русі.
Російська імперська, а потім совєтська історіографія і лінгвістична школа сформували фальшиву тезу про те, що нібито мовою руської державності вже від Х століття, знаної як Київська Русь, була якась єдина мова, давньоруська чи давньоросійська мова. В основу цього міфу було покладено ідею про так званий триєдиний народ (росіяни і їхні нібито молодші брати українці і білоруси). Тим часом паростки давньоукраїнської і білоруської мови нібито вигулькнули лише в ХIV-XV столітті. При цьому вони є неповноцінними величинами, а похідними, від, по суті, давньоросійської мови. Путінські історики та лінгвісти продовжили розвивати цю фальшиву тезу, яка в своїй основі залишилася незмінною.
Окрім того, Росія, котра впродовж століть була Московією, Московським царством буквально присвоїла собі чуже ім’я, позаяк терміном Руссія у візантійські традиції окреслювалася Русь з центром в Києві. Це відбулося, коли цар Пьотр I взяв собі в 1721 році титул «отец Отечествия, император Всероссийский, Великий», а Московське царство було оголошено Російською імперією. Доречно зазначити, що в за цим ідеологічним проектом стояли українські гуманісти-церковники на московській службі, зокрема архиєпископ Феофан Прокопович.
З самого початку свого існування Московщина-Росія розгорнула жорстоку ідеологічну боротьбу за спадщину Київської Русі, її мову і культуру. Характерно, що Путін і його режим прив’язує цьому виміру війни проти України величезне символічне значення: власне повномасштабне вторгнення 24 лютому 2022 року і подальша агресія супроводжувалися його атаками в питанні давньоруської історії і культурної спадщини.
А до розмови у програмі «В дзеркалі історії» я запросив професора Віктора Мойсієнка — мовознавця і провідного фахівця з давньоруської мови і писемності з Житомирського державного університету імені Івана Франка. Не так давно йому присвоїли звання членкора НАН України. Віктор Мойсієнко зараз офіцер ЗСУ і перебуває на фронті.
Він відзначає надважливість війни за пам’ять Русі з Московщиною-Росією.
Завдання зараз науковців, які на основі реальних фактів, а не побрехеньки, досліджують історію східних слов'ян це, власне, поставити, ну, розставити все на місця, як було на середньовічних картах, де мають постати, відповідно, цю назву Русь треба однозначно буде додавати до всіх країн: Русь-Україна, Русь-Білорусь і Русь-Новгородщина. Це Русь-Великий Новгород, Русь- Новгородська республіка. А все що туди далі на схід, відповідно, так як вони називались — Московія.
Ну, але усвідомлення цього… Ну, Путін вже тоді заявляв: «то що, ми маємо погодитись з тим, шо зараз там Русь це буде тільки Україна, Білорусь?. Білорусь – це буде Білорусь, там Татарстан відійде. Ну, Башкортостан відійде, а тут шо останеться?! Московія?! До цього ви нас ведете?!»
Тобто розуміння цієї проблеми, істини, правди в Кремлі є. Правда для них просто жахлива.
Ось що говорить професор Мойсієнко про мову і писемну традицію Русі, зокрема про цікаву історію Новгорода, жорстоко підкореного Московією.
На основі збережених від найдавнішого часу, від XI-XII століття — сотень, а далі від XIII-XIV століть — тисяч пам'яток із наших земель, з теренів Руси-України, з теренів Білорусі, з теренів Новгородщини — Новгородщина має до Росії такий стосунок, як небо до землі…
Це окремий, абсолютно був народ, з окремою культурою, з окремою писемністю. Тільки час пройшов так жахливо по цьому народу, ну не тільки час, а москвини пройшли так жахливо по цьому народу. Зараз ніхто, тільки фахівці, які можуть достеменно аналізувати та й, власне, самі російські фахівці, які досліджували новгородський діалект в давнину, в минулому приходили до висновку, що просто волею долі так сталося, що новгородсько-псковські люди не стали окремим народом, тому що в них окремо була мова, вона окремою була від білоруської, окремо розвивалася від української мови, а від московської і поготів. Тому навіть коли в Кремлі усвідомили, що все йде до того, тому що Новгород підкорений, Білорусь підкорена, а залишається тільки Україна. Україна, скажімо так, на п'ятдесят відсотків уже була підкорена, оце: «мы единый народ», або «какая разница на каком языке [говорить]». Це означає, що вже була підкорена, але на п'ятдесят відсотків, а п'ятдесят відсотків «змітали» раз за разом, «один народ» змітали раз за разом.
І відповідно, зрештою, все дійшло до того, що «какая разница»/«один народ» на законодавчому рівні програв. За часів президента Порошенка було приведено до певного хоч якогось рівня, що відповідає національному розвитку українців, зокрема закон про українську мову. І прекрасно Кремль зауважив, що коли цей закон набув чинності, семимильними кроками почалося відновлення української ідентичності, окремішності на основі мови. Це і радіо-FM, це і сфера культури, це і сфера обслуговування. Ну, тобто на законодавчому рівні це пішло.
Я не кажу вже про освіту, що всі школи були переведені на українську мову навчання. У Кремлі усвідомлювали, що за мовою, якщо вона дійде до Донецька і до Луганська, вони нічого не зроблять у цьому Луганську, Донецьку. От поки він говорить російською мовою, є шанс. Ну, і вони прорахувалися стосовно Харкова, Одеси і Дніпра, бо думали, що «там, где русский, там Россия». Але тут уже почалися процеси невідворотні.
Тому мова як маркер, мова це, власне кажучи, є головний редут нашого захисту.
Віктор Мойсієнко, серед іншого, досліджував так зване Реймське Євангеліє, пам’ятку писемності ХІ-ХІІІ і XIV століть, яка зберігається в бібліотеці міста Реймс (Франція). Він також дослідник Галицького Євангелія. Це зразки писемності церковно-слов’янської мови, в основі якої лежить староболгарська мова. Професор Мойсієнко вказує, що церковно-слов’янська на теренах Київської Русі просякла староукраїнськими виразами, словами і формами, що видно на прикладі Реймського і Галицького Євангелія, в яких можна виділити українську редакцію церковнослов’янської мови, а Росія намагалася і намагається цю правду не допустити.
Нам нав'язали думку нам, і цілому світу, що на теренах Русі або східних слов'ян, церковнослов'янська мова мала одну редакцію – «восточнословянскую» або «древнерусскую», або взагалі просто жодних ілюзій всяких там ніхто не мав просто має «русскую» редакцію, що кардинально абсолютно не відповідає дійсності.
Тому що церковнослов'янська мова, яка прийшла на наші терени, вона прийшла, ну левова частина цих писемних пам'яток приходила і творилася у столиці. Столицею Руси на той час був Київ, і Київ задавав тон, задавав, так би мовити, зразок переписування цих книг, уводивши місцевий, полянський, деревлянський. Ну, хто б там з писців приїжджав туди і переписував ці книги у двох скрипторіях – у княжому і в Лаврському –і звідси ширилася оця норма, яку впроваджували. Ну, мова то була церковнослов'янська, так би мовити, за походженням із півдня слов'янського, ну але ж не тільки від болгар приходили ці зразки. Приходили вони і від македонців, і від сербів, з Моравії, тобто з сучасної Словаччини, Чехії, і з Паннонії. І відповідно, ці різні редакції наші руські, українські книжники намагалися якось адаптувати, щоб переписуючи ці книги, намагалися дотримувати протографа, як було написано в тій книзі, з якої переписували, але все-таки вносили в свої особливості. Ці особливості і стали, її треба називати закономірно, що це київська або українська редакція церковнослов'янської мови, а звідси вона поширилася на Новгород, на Білорусь і вже пізніше значно поширилася на Московії.
Через те ми називаємо і до нас називали, що найдавніший період життя Руси від часу прийняття християнства, коли перші книги із півдня слов'янського до нас почали приходити, і наші книжники почали їх переписувати, то створилась спочатку українська київська редакція церковнослов'янської мови, потім новгородська або північно руська редакція церковнослов'янської мови. А звідси вона поширилася на Новгород, на Білорусь. Ну, і вже значно пізніше воно поширилося і на Московію. Через те ми і називаємо, і до нас називали, що найдавніший період життя Руси з часу прийняття християнства, коли перші книги з слов’янського Півдня до нас почали приходити, і наші книжники почали їх переписувати, створилася спочатку українська, київська редакція церковнослов’янської мови, потім новгородська або північно-руська редакція церковнослов’янської мови. Невдовзі з’являється як виразне супер явище оце Галицьке Євангеліє, про яке ви згадували, та галицько -волинська редакція церковнослов'янської мови, далі білоруська редакція церковнослов'янської мови. І аж десь там пізніше, в XIV, особливо XV столітті, вже з'являються якісь там начерки московської редакції церковнослов'янської мови. Ну, але хто ж таку концепцію прийме в Москві?
Тому що, дивіться, щоб виділити українську редакцію чи галицько –волинську, достатньо почитати одну сторінку і одразу ми ці особливості знайдемо. Щоб виділити новгородську редакцію церковнослов'янської мови, достатньо прочитати пам'ятку із Новгорода «Мінею» [«Четія Мінея»], і ми зразу знайдемо так цекання там чи особливості, які для Новгорода характерні. Щоб виділити московську редакцію, треба всю книгу з лупою прочитати, якесь Євангеліє за XV-XVI століття, і ми будемо весь час піднімати голову і [себе питати]: «це написано воно якимсь болгарином чи все-таки тут? Чи це давньоболгарська мова?» Тому що там особливостей переважно, як правило, таких, які будуть опускатися на місцевий [рівень, на] місцеву говірку Клязьмі, Твері, Костроми, ну, й відповідно на говірку Москви тогочасної, таких не буде. Тобто, такі як, допустимо, Псалтир і Євангеліє. І ми виразно бачимо там абсолютно особливості, які властиві тільки українським діалектам, які на сучасному рівні, тобто їх ні з чим не сплутаєш.
Водночас мовознавець застерігає, що йдеться про церковнослов’яську як мову еліти, натомість простолюд на Русі розмовляв так званою народною мовою, яку можна реконструювати, але лише частково.
Вона звучала зовсім не так зрозуміло, як писана церковнослов'янська мова.
Зрозуміло, що вона інакша, але навіть і та руська мова. Це хіба записи на стінах Софії Київської, в Кирилівській церкві або десь там, на якихось предметах. Отож можна вважати, що щось таке дуже подібне до місцевого мовлення. Але й то це люди, які вчилися грамоті на той час, вони вчилися грамоті. Основними підручниками це були Євангеліє і Псалтир. І, відповідно, на основі цих книг всіх текстів Святого Письма вони були, зрозуміло, церковнослов'янською мовою так, болгарською, старомакедонською за походженням. І навіть, коли хтось там щось якусь помітку робив десь на стінах церкви чи десь на якомусь предметі, то так чи інакше він навчений був церковнослов'янської.
Наприклад, як би зараз порівняти, то це гуцул, який приїхав в Київ навчатися, він вивчився, але повертаючись десь туди в Жаб'є, Верховину, Ворохту, в своє село, до батька, цілком переходить повністю в цю свою мовну атмосферу, гуцульську.
І десь там, на лавці, він дряпає не літературною українською мовою, а своїм діалектом щось там. Так от, відповідно це було і тисячу років тому. Тобто живе українське мовлення відображало ці місцеві діалекти. Вони йшли паралельно із тогочасною писемною мовою. Ну, як паралельно — це не були паралельні прямі, які не перетинались. Вони якраз і перетинались. Живе мовлення застрибувало до книг того часу.
Потрібно наголосити, що Київська Русь залишила після себе чималу писемно-літературну спадщину, яка є яскравим прикладом східноєвропейської середньовічної традиції — «Повчання дітям» великого князя Володимира Мономаха, «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона, епічну поему «Слово о полку Ігоревим», літописи тощо. Чимало з цього дійшло у копіях і старших списках XIV століття і пізніших. І навіть ці нашарування, які з’явилися внаслідок переписування, а часто маніпуляцій московських канцеляристів, не перекреслили староукраїнського і старобілоруського характеру цих зразків писемності.
Нічого москвини не змогли перешарувати і, так би мовити, затерти ту численну лексику, яка була характерна, яка трапляється в «Ізборнику» Святослава 1073 року, в «Пандектах» Антіоха, в «Тринадцяти словах» Григорія Богослова. Вона трапляються в найдавніших пам'ятках XI-XII століття, потім вигулькує в XIV столітті. Тому що москвини, Господь їх знає де, бо вони ж ці списки — Лаврентіївський, Іпатський, Хлєбніковський – познаходили буквально за кілька років в Імператорській академії наук. Не було, не було, не було, і тут вигулькнули вони всі три знайдені десь там. Зрозуміло, що ще Петро І дав вказівку позбирати всі літописи. Катерина потім те довершила. Переважна більшість їх, левова частина, зрозуміло, що була з Південної Русі, з теренів Білорусі позабирали їх. І тут раптом вигулькнули всі три літописи. Тому є маса питань до того, крізь які руки вони проходили, і чи ці руки не втрутились у зміст цього літопису і, відповідно, цих списків. Тому говорити про якусь там достовірність мови на рівні фонетики чи словозміни, ну, скажімо так, це може бути… Ну, копія є копія, Ви самі розумієте. А тут пройшло від часу створення, ну, кілька століть. Яка була мова, коли Нестор читав, хто писав складав то одне, але лексика видає все за те, що там маса української лексики, яка і зараз є нормою для українців. А москвини таких слів не чули, хіба що вперше чули із списків цього літопису. «Но это не мешает называть это своим». Всі ці списки, всі ці пам'ятки і оці українські абсолютно пам'ятки XI-XIV століття входять до джерел словника «древнерусского языка». Русский язык, лексика русского языка сформирована на основании белорусских, украинских источников. Абсолютно белорусских, абсолютно русских. Тобто, Ви собі уявляєте, логічно, закономірно «Словарь русского языка» мав би десь починатися з кінця ХІV століття тому, що пам’яток московських XI-XIII століть немає, не існує. Я тут не маю на увазі новгородські, бо Новгород, я вже Вам казав, до Московії мав такий самий стосунок, як і Україна, тобто Русь до Московії, тобто ніякого.
Професор Мойсієнко переконаний, що після закінчення війни з Росією Україну чекає важка боротьба за культурно-мовну спадщину Русі. Перед Україною стоїть завдання довести світу, що вона це Україна-Русь, а Росія насправді — це Московщина, яка впродовж століть загарбала чужу традицію.
Після цієї жорстокої війни за виживання, так би мовити, тобто росіяни в результаті цієї війни це розпочали, щоб утвердити брехню, що Росія — це Русь, а українці відстоюють правду, доказують в цій війні, що ми захищаємо своє, захищаємо свою культурно-мовну спадщину, так от, коли ця війна закінчиться, розпочнеться неймовірно величезний сплеск війни за культурно-мовну спадщину Русі. Тому що весь західний світ отруєний, сто відсотків, московськими догмами, про «єдиний народ», про «єдину культурно-мовну спадщину» Русі до XIV століття, которая называється древнерусской, общей или просто русской. Ну, на це все треба буде дати відповідь, тому що це вже зрозуміло, абсолютно нікого не влаштовує, і ми це вже знаємо. Прекрасно знаємо. І ми прекрасно знаємо, що Реймське Євангеліє, переписане в Києві, відповідно, стосунку до Москви не має ніякого.
Але москвини на основі цього Євангелія і грамоти Анни, української княжни, доньки Ярослава Мудрого, побудували оці свої побрехеньки про «тысячилетие русско-французских культурно-дипломатических отношений».
Тобто, абсолютно ніякого поняття Москви, Росії не було. Яка там дипломатія, яка культура, коли в XI столітті там було місцеве тубільне населення, яке взагалі ні сном, ні духом не мало уявлення про Русь? А Великий український князь Ярослав в той час віддавав свою доньку за французького короля. Але це подається як французско-русские отношения. От, відповідно, за це розпочнеться величезна війна. І це треба буде доказувати західним науковцям мовою сотень і тисяч фактів, де чорним по білому написано, що то не Росія, що то або Україна-Русь, або Білорусія-Русь, або Новгород-Русь але тільки не Московія.
Дослідник звертає увагу, що є ще проблема наповненості світових бібліотек російською пропагандисткою псевдонауковою літературою, брак доступу в більшості фахівців і широкого кола читачів у світі до серйозних наукових праць, таких монументальна робота професора Гарвардського університету Омеляна Пріцака «Походження Русі».
Це тільки у фахівців вона є. В мене є, це ж треба, щоб в кожній школі вона була. Ну, слава Богу, вона в оригіналі написана англійською, то, в принципі, вона доступна англійському читачеві. Тільки чи вона в центрах наукових є? Бо росіяни перед тим, як цю побрехеньку написати, спочатку домовляються, щоб у всіх кафедрах світу культурознавчих ця побрехенька з'явилася. А у нас пишеться правдива історія, але вона не доноситься.
Але я про інше хочу вам сказати, що поки у нас не буде ще свого історичного словника української мови або церковнослов'янської мови української редакції XI-XIV століть, то ми будемо тільки на пальцях доказувати професорам з Берліна, Будапешта, Праги, Кракова, Сорбонни, що ні, це ж наше. А вони [росіяни] будуть виставляти «Словарь древнерусского языка». Мовляв, подивіться так ось написано, Російська академія наук таке видала. Після того, як ми фактажем своїм наповнимо бібліотеки світу, на конференціях виступимо, показавши, що Росія це суцільна брехня, тільки тоді науковці будуть приходити до тями, будуть потроху-потроху десь відставляти в сторону оці всі брехливі хрестоматії, «словари», в які вкладено неймовірну кількість коштів, посаджено цілі академічні інститути, щоб продукувати цю брехню, але вони знали, що вони робили.
Нагадаю, співрозмовником програми «В дзеркалі історії» був професор Віктор Мойсієнко з Житомирського державного університету імені Івана Франка.
А з Вами був я — Назар Олійник, автор програми «В дзеркалі історії». Почуємося вже за тиждень! Хай щастить!
Матеріал підготував Назар Олійник