Варшавське повстання — 63 дні героїчної боротьби, страждань, смерті та надії. Під час цього найбільшого антинімецького збройного виступу в часи ІІ світової війни загинуло від 15 до 18 тисяч бійців підпільної Армії Крайової, яка стала на чолі цієї боротьби. Німецькі окупанти вбили від 150 до 180 тисяч мирних мешканців столиці. Вбивство населення столиці Польщі мало плановий і цілеспрямований характер. Найбільш масові вбивства пройшли у варшавському районі Воля. З 5 по 7 серпня 1944 року німці вбили там від 30 до 65 тисяч мирних жителів, у більшості жінок і дітей. Саме місто, головним чином Лівобережна Варшава, була знищена дощенту. Прикметно, що на столицю припало 35% всіх матеріальних втрат Польщі в часи ІІ світової війни.
Проте неймовірний героїзм і стійкість повстанців були настільки безприкладними, що навіть гітлерівці змушені були це опосередковано визнати. 2 жовтня представники командування Армії Крайової підписали з гітлерівцями угоду про здачу зброї на почесних для повстанців умовах.
Про цю почесну капітуляцію 2 жовтня 1944 року і місце Варшавського повстання в сприйнятті поляків я поспілкувався з Томашем Нєдзєлею, науковим співробітником Музею Варшавського повстання.
— Так, ми можемо визначити точну дату капітуляції повстання — це 2 жовтня 1944 року. Проте це не означає, що в кожному районі Варшави в кінці вересня йшли запеклі бої. Дослідники повстання, такі як Адам Боркевич, говорять про те, що повстання тоді вже догорало. Правду кажучи, на той час, лише в окремих місцях в тому чи іншому районі міста ще йшла боротьба. В кінцевому підсумку генерал Тадеуш Бур-Коморовський як верховний зверхник і комендант Армії Крайової, бачачи смерть міста і бажаючи полегшити долю цивільного населення, а також своїх бійців, розуміючи, що чергові дні боротьби зумовлять цілковите їх винищення, приймає рішення про переговори. Німцям теж залежало на тому, щоб згасити повстання. Вони розуміли, що могли бути відділи повстанців, які могли чинити опір ще тиждень чи навіть місяць, а може навіть до кінця року. Вони могли, до прикладу, створювати проблеми для транзиту зі сходу на захід. Слід не забувати, що це також була боротьба за найбільший в Центральній Європі комунікаційний вузол. Тоді це мало абсолютно ключове значення. А німці тоді готувалися до відбиття наступу і прагнули створити у Варшаві опорний бар’єр, який мав затримати совєтів у поході на Берлін.
Як відзначає історик, німці згодилися на переговори й угоду з польськими повстанцями, що було чимось нечуваним у практиці ІІ світової війни, позаяк гітлерівці ставилися до партизанських формувань, як до банд, і вони для них як такі були поза законом.
— Незважаючи на те, що до цього часу широко використовували поняття «banditen», то в кінцевому підсумку генерал Еріх фон дем Бах-Зелевський (командувач німецькими силами у Варшаві — прим.ред.) запрошує до Ожарова, що лежить на захід від Варшави, представників генерала Тадеуша Бур-Коморовського. Він сам туди не поїде, а вишле двох офіцерів, які підпишуть угоду. І з польської точки зору ці слова дуже важливі. Вони фактично не мали жодного значення для ситуації на фронті. В польській історіографії немає мови про капітуляцію, а йдеться про угоду про припинення військових дій. Капітуляція — це тоді, коли в одної зі сторін вже немає, що сказати, і переможець нав’язує всі пункти угоди. Коли ж є угода про припинення бойових дій, то тоді за столом переговорів є еластичний простір, щоб щось просити чи вимагати.
Поляки склали зброю на почесних умовах. Німці зобов’язалися ставитися до повстанців як до військовополонених у відповідності до Женевської конвенції. Як не дивно, але окупанти здебільшого дотримувалися цієї частини угоди.
— Взагалі це неможливо пояснити, якщо подивитися на деякі рішення Третього Рейху, бо німці здатні були дотримуватися Женевської конвенції і тримати впродовж всієї війни польських офіцерів в таборах. Звичайно часами там не було чого їсти, бо у них крали харчі, але цих людей не вбивали. Ми можемо тут порівняти ситуацію з Катинню і табором в Козєльську, де совєти утримували польських офіцерів. Ми знаємо чим там все закінчилося.
З іншого боку, водночас німці мільйонами вбивають у таборах смерті або тоді ж влаштовують бійню на Волі. Під час Варшавського повстання підрозділи СС неодноразово вбивали також офіцерів, але це була смерть у бою, що є природнім в кожній війні. Проте в угоді було передбачено, що їх вивезуть до таборів з військовополоненими. Так і сталося. Спочатку вони попали в збірний табір в Ламбіновіце. Це селище в сучасному Опольському воєводстві. Потім був табір Лямсдорф, а потім їх порозвозили по різних таборах для полонених, де їх не вбивали. Дуже часто вони дочекалися кінця війни і визволення союзниками.
Водночас історик підкреслює, що доля цивільних складалася по-іншому.
— Угода передбачала, що цивільне населення не постраждає. Натомість це не було правдою. Зрештою їх не знищили, бо раніше під час повстання цивільних вибивали, але цього вже не було після підписання угоди. Населення міста вивезли на південь Польщі в околиці Радома, Кракова, Кєльц, там їх викидали з вагонів і людям казали робити собі, що хочуть. Так вчинили з десятками тисяч варшавян, бо Варшава мала бути перетворена у фортецю Festung Warschau.
Були теж запевнення, що не буде спеціального нищення ані архітектури, ані культурних цінностей, а для Польщі це було дуже важливе. Німці знали, що, нищачи культуру, вони нищать народ. Треба не забувати, що з точки зору нацистської ідеології німці війну програли, але в певному сенсі вони її виграли. В них було дві цілі: знищення двох народів — єврейського і польського. Це їм майже вдалося. Німці хотіли завдати Польщі такого удару, після якого вона ніколи вже не встане. Вони прекрасно знали, що для цього недостатньо буде перемогти Польщу на полі битви, але й їм необхідно знищити її культуру. Вони чудово розуміли польське ДНК, для якого нищення костелів є чимось страхітливим. Є країни, для яких знищені храми не мали аж такого великого значення для майбутнього народів, а німці розуміли, що коли вони спалять костел, то це часом може бути сильніший удар, аніж вбивство тисячі поляків. Теж саме стосується спалення бібліотек, документів. І власне це було вчинено.
Томаш Нєдзєля теж накреслив сприйняття сучасними поляками Варшавського повстання. Ця героїчна і трагічна історія дещо затьмарена суперечками про слушність і доцільність збройного зриву, який призвів до смерті приблизно 200 тисяч людей, страхітливих руйнувань. Отож, який вигляд має чин варшавських повстанців в очах сучасного суспільства?
— Тут слід пам’ятати, що специфіка польської душі полягає в тому, що поляки будуть віддавати шану тим, хто програв, але посвятив життя заради вищих цінностей. В Польщі ніхто не осуджує солдатів за те, що вони зазнали поразки у війні з німцями чи Червоною армією. Якщо вони стали до бою і героїчно загинули, то в Польщі ці люди завжди будуть героями. Ми не підходимо до історії математично, коли сенс є лише тоді, коли можна перемогти. Іншими словами, битви, в яких ми перемогли, мали сенс, а ті, в яких ми зазнали поразки, сенсу не мали. Така діалектика часто панує на Заході. Саме тому люди із західною ментальністю ніколи до кінця не зрозуміють Музею Варшавського повстання. Вони не зрозуміють, як на ґрунті великої трагедії і поразки був створений найкращий музей. Вони скажуть, що треба було вибрати Варшавську битву 1920 року, бо це була перемога. Ви тоді захистили Польщу і всю Європу від більшовиків. Проте в Польщі так не буде.
Якби ми поміряли температуру поляків, коли ми говоримо про окремі битви впродовж тисячоліття нашої історії, то найвища температура буде тоді, коли мова йтиме про повстання: повстання Тадеуша Костюшка, Листопадове повстання, Січневе повстання і, врешті, Варшавське повстання. Такої високої температури не буде зафіксовано, коли йтиметься про великі перемоги в історії Польщі: Ґрюнвальд, Кірхольм, Відень чи навіть Варшавська битва 1920 року.
Якщо Ви поїдете на Радзимінський цвинтар — найважливіший цвинтар цієї битви — 15 серпня, коли відзначають День Війська Польського і річницю цієї битви та порівняєте це з атмосферою 1 серпня на військовому цвинтарі на Повонзках, то це будуть цілковито різні емоції. Хоча Варшавська битва є такою важливою для поляків, але вона не викликає в нас стільки емоцій, як Варшавське повстання. Можливо, це часом незрозуміле для інших народів, але для нас героїчна смерть во ім’я вищих цінностей є так само вартісна, як і велика військова перемога.
Проте поляки теж гостро сперечаються між собою, чи так повинно бути. Чи повинні змінитися, чи залишатися іншими, такими, якими ми є. Це теж суперечка між романтиками і позитивістами. У випадку України теж буде така ж суперечка щодо того, що було краще: Переяславська угода чи шлях до незалежності, і багато інших моментів. Це нас поєднує.
Матеріал підготував Назар Олійник
