Вітаю, дорогі друзі! З вами програма Польського радіо для України «В дзеркалі історії» і її автор — Назар Олійник.
На тлі нескінченних і не раз безплідних дискусій довкола кривавого польсько-українського конфлікту періоду Другої світової війни і його токсичного тягаря у відносинах між Польщею і Україною дуже часто забувається про позитивний досвід подолання цих важких сторінок минулого, про процес, який був започаткований вже незабаром у повоєнний період, в 50-ті роки ХХ століття. Щоправда, це був діалог і зближення між представниками польської і української еміграції, яка сформувалася з огляду на наслідки війни і встановлення совєтського тоталітаризму в Центрально-Східній Європі, але саме тоді на еміграції були проторені стежки до польсько-українського порозуміння, якими воно розвивалося вже після падіння комунізму в цій частині світу.
Однією з таких ключових фігур цього процесу, яка, на жаль, досі мало знана широкому загалу, був Богдан Осадчук (1920—2011) — історик, професор політології Вільного Університету Берліна та неймовірно плідний публіцист. Він був незламним речником польсько-українського порозуміння, а його візаві з польського боку був Єжи Ґєдройць — головний редактор впливового журналу «Культура», який став майданчиком не тільки для польсько-українського діалогу, але теж діалогу поляків з сусідніми народами, передовсім литовцями і білорусами. Саме Ґєдройця вважають автором політичної концепції УЛБ — її завданням було пошук порозуміння Польщі зі своїми сусідами: Україною, Литвою, Білоруссю.
Богдан Осадчук був незмінним автором розділу часопису «Культура», яка називалася «Польсько-українська хроніка». В 637 номерах цього журналу вийшло близько 160 його текстів, а також збереглася багата кореспонденція між Ґєдройцем і Осадчуком, яка нараховує понад 900 листів. Окрім того, Осадчук був постійним автором у цілому ряді європейських видань.
До розмови про постать Богдана Осадчука як речника польсько-українського порозуміння, я запросив історика Адольфа Юзвенка, який з 1990 по 2022 рік очолював Національний інститут імені Оссолінських, а також професора Юрія Шаповала з Національної академії наук України. Обидва особисто дуже добре знали героя нашої передачі.
Говорить Адольф Юзвенко:
«Професор Богдан Осадчук, який мав псевдоніми "Берлінець", "Олександр Кораб", народився у Коломиї в 1920 році, а помер у жовтні 2011 року в місті Заклічин. Якщо ми подивимося на ці хронологічні рамки, то зрозуміємо, що це був дуже важкий час.
Його дитинство і юність пройшли поблизу міста Кєльци, куди скерували його батька-вчителя, який викладав у польській школі. Богдан вчився у гімназії в містечку Пінчів. Згодом його вигнали звідти у 1938 році в результаті конфлікту на національному ґрунті. Треба сказати, що Осадчук вчився у польській школі, де він зіткнувся з польськими націоналістами, які рішуче вороже ставилися до українців.
Після вибуху війни, користуючись із наданих німцями українцям привілеям, в 1941 році він здав на атестат зрілості в окупованому Кракові.
Потім він вивчав історію Центрально-Східної Європи, історію Балкан, східнослов’янські мови, право в Берлінському університету імені Гумбольдтів, де в 1944 році захистив кандидатську дисертацію.
Осадчук був українцем, але почував себе ледь не поляком».
Зі свого боку, професор Шаповал пояснює, що полонофільство і певна форма польськості героя нашої передачі були закладені ще в ранньому дитинстві і юності.
— Він був у тій центральній Польщі і виховувався тут, в польському середовищі. Він виростав тут як хлопчик, і от звідси походять отакі от його корені полонофільства, можемо так про це сказати. Він сам в цьому зізнавався.
І ще була одна дивна річ. Була там одна поміщиця, така собі пані Сьлонська, яка його запримітила і почала його вчити хорошим манерам, вчила французької мови і водночас вчила бути поляком. І от розумієте, український хлопчик, у якого от так формувалася етика такого маленького поляка. Плюс все це відбувалося ще й в мультикультурному середовищі.
Там були представники різних народів. У такому середовищі у нього дивним таким, як би фантастичним чином сформувалася оця польськість, крім українськості. І водночас у нього таке було своєрідне щеплення. Для нього не було ніяких проблем. Він з самого дитинства не приймав, не розумів, і чим більше там ставав зрілим, тим дедалі більше він не сприймав ні націоналізм, ні шовінізм.
Водночас історик підкреслює критично-раціональне ставлення Осадчука до відносин двох народів
— Він, як і Єжи Ґедройця, він ніколи не ідеалізував польсько-українські відносини. Це дуже важлива думка, бо багато хто думає, що там Єжи Ґедройць був українофілом і ще якісь речі. Ні, не було такого. Осадчук вважав, що розвиток наших націй різниться. Він вважав, у нього такі сентенції лишилися. Він написав, що спорідненість у нас була лише на першому етапі спільної історії нашої за Польщі П'ястів і Київської Русі.
Потім ми пішли різними шляхами. П'ястівська Польща зміцнилася, а Русь-Україну поглинула неміч і потім поглинула росія.
І він дуже критично ставився до Римо-католицької церкви. Він вважав, що в результаті експансії (Католицької) церкви вона була ідентична польському домінуванню, і Україна втратила більшу частину своєї аристократії. Він вважав, що от тоді в наших відносинах, у поведінці поляків виник елемент зверхності, (зверхнє) ставлення «панів» до «хамів». Тобто в нього був такий, знаєте, достатньо критичний погляд.
Він вважав, що тоді сформувалися ці етапи там, пізніше ці козацькі війни і так далі. Тобто я хочу підкреслити, що він, розуміючи значення відносин наших народів, він ніколи ці стосунки не ідеалізував.
У декого може скластися враження, що герой нашої радіопередачі був суто людиною пера, яка теоретизувала з перспективи свого письмового стола в затишші кабінету. Проте, якщо приглянутися до його біографії, зокрема часів ІІ світової війни, то перед нами постає бурхлива вдача Осадчука, який був вмілим конспіратором і вмів вийти сухим із води в багатьох дуже ситуаціях. Йому вдалося уникнути лабет нацистських і совєтських спецслужб. Він писав і діяв під різними псевдонімами та фальсифікував свою біографію. Ось що про це каже Юрій Шаповал:
«Ну, я скажу Вам більше. Я Богдана Івановича знав особисто, і в наших розмовах він не приховував свого авантюризму. Ну от Ви згадали — може слухачам це буде не зовсім зрозуміло — що він фальсифікував власну біографію. Він вступив у 46-му році, почав працювати, така посада була "пресовий референт" Польської військової місії.
А місія ця була, ну вважайте, що це вже була прокомуністична структура вже, і вона дедалі більше такою ставала. Вона знаходилась у британському секторі, поділеного союзниками Берліна. Знайомий Осадчука запросив його на роботу. Йому довелось писати біографію. Він написав, що його вислали в Німеччину, депортували з Польщі з генерал-губернаторства.
Насправді це було не так. Він поїхав туди вчитися. Він написав заяву в кілька там закладів вищої освіти. Його прийняли Берлінський університет, він там вчився, а потім він з цієї місії, коли його почали там переслідувати, він просто втік. Втік елементарно, тому що йому загрожували серйозні речі. І от до Польщі він повертатись не хотів. Тобто це лише один приклад із його життя.
Він під час війни ще раніше їв, наприклад, в самому університеті, коли вже почалися серйозні бомбардування Берліна і розбіглися вже викладачі, він створив фіктивний Інститут Чорного моря. Так і називався "Інститут Чорного моря". І для чого (це було)? Він на бланку писав заявки, а йому присилали пресу, дуже важливу пресу з усього світу, в тому числі і Neue Zürcher Zeitun, в якому він потім співпрацюватиме.
Потім у нього було посвідчення, випадково отримане, про те, що він італієць, що він походить із Італії. І він цим ID користувався і багато разів виживав завдяки цьому попросту.
Тобто, ну, така була людина. І у нього був знаєте такий розрив, контраст між його образом і реальним. Так от, ви його бачите: абсолютно антипрофесорські манери, абсолютно якісь незвичні речі для людини, для професора, для доктора габілітованого, для серйозного науковця і серйозного журналіста та публіциста. Бо його тексти не барахляні, його тексти дуже серйозні. Кому це цікаво, нехай люди звернуться. Вони написані просто блискуче. Вони написані компетентною людиною, яка володіла пером, і його цей образ контрастував, розходився.
І це страшенно було симпатично. Такою живою, нормальною, нестандартною людиною був Богдан Осадчук».
Варто тут згадати таку студентську організацію як «Мазепинець», створену Богданом Осадчуком в Берліні під носом у гітлерівців. До її складу увійшли такі знакові постаті для української наукової думки другої половини ХХ століття як історики Іван Лисяк-Рудницький та Омелян Пріцак.
Ця невелика організація проводила антигітлерівську агітацію, зокрема закликала українців не вступати в 14-у дивізію Ваффен-СС «Галичина». Як не дивно, але членам «Мазепинця» вдалося уникнути лап Гестапо. Юрій Шаповал:
«Під час навчання вони організували таку структуру студентську. Вона не була така потужна, скажем, але вона існувала. Це було небезпечно, оскільки Гестапо контролювало повністю всю ситуацію. Як відомо, всі всі нитки, в сенсі стеження за настроями людей і стеження за різними категоріями населення в Третьому Рейху сходилися до Гестапо. Це було небезпечно.
До речі, кілька разів Осадчук був у таких ситуаціях. Він проживав у Берліні в єврейській родині. Цей єврей був героєм Першої світової війни і нацисти його не чіпали. Його не вбили, не вислали до концтабору, не депортували до нього.
Осадчука розшукували, спочатку Гестапо розшукували, а пізніше прийшов СМЕРШ. Вже у 45-му році вони прийшли на цю квартиру, ця радянська спецслужба і хотіли його забрати. Вони були з дружиною в той час в Постдамі подалі, так що він як би звик працювати за таких обставин.
Але він ніколи — і мене це завжди в ньому вражало і це з його біографії можна такий висновок зробити — він ніколи не втрачав оптимізму.
От коли він втік з цієї Польської військової місії, то це сталося за авантюрних обставин. Було зібрання, на якому його критикували, яке мало закінчитися його арештом. Він просто вийшов і сказав охоронцям, які спитали: "ну, що ще довго там буде?", а він каже: "ну, вони там ще засідають, а я собі вийду покурити". Вийшов і більше вже туди не повертався. Ну, втік, натурально втік. Тобто, Ви знаєте, доля ніби його оберігала.
Потрапляти в такі ситуації, вийти з них так просто, це я скажу, величезна вдача.
Була в нього така вдача в житті, очевидно».
Юрій Шаповал теж розповів про ставлення Богдана Осадчука до проблеми Волинської трагедії, кривавого польсько-українського конфлікту часів ІІ світової війни та до націоналізму ОУН.
— Він починав розмови про цю волинську біду, про яку Ви згадали, він починав ці розмови з Холмщини. Тобто він не починав з липня 1943 року, а з більш ранніх подій, тобто вписував в такий певний контекст протистояння. Але можу сказати твердо, що він, Осадчук, ніколи не мав симпатії до націоналістів українських, ні до мельниківців, ні до бандерівців.
По-перше, він бачив розбрат і розкол всередині цього націоналістичного руху, всередині ОУН, на обидві ці фракції. Він бачив ці взаємні криваві порахунки. А з іншого боку, він побачив цю трагедію, яка з Холмщини почалася, і далі цю Волинську різанину. Він сказав для себе — я колись в нього це вичитав, що потрібно з цим явищем протистояння боротися, Інакше нам загрожує перспектива взаємних нескінченних вбивств і виграють на цьому сусіди. В першу чергу йшлося про Росію, звісно, про Радянську Росію.
І була ще одна річ. Розумієте, він дуже добре знав польське життя.
Він був експертом з питань східного блоку, з польського питання насамперед, тобто Польської Народної Республіки, з того, що в ній коїлося, як жили еліти, яким було суспільство. І він побачив одну річ, що от з роками, коли війна закінчилася, оцей образ німця-окупанта почав витіснятися образом українця-різуна. Тобто, акцент було перенесено. В комуністичній системі завжди були потрібні вороги. Чи була вона там по-польськи, зафарбована чи там по-чешськи, чи я не знаю ще як. І от оцей акцент він дуже чітко побачив. І тому він ставився дуже негативно до цього протистояння і знав, що ці питання підлягають і можуть бути врегульовані.
Тільки для цього треба виявляти волю. Це, власне, і визначило його роль, його місце, точніше, в налагодженні польсько-українських відносин, його співпрацю з Ґєдройцем і розуміння цих польсько-українських взаємин.
Зі свого боку, Адольф Юзвенко додає, що Осадчука і Ґєдройця об’єднувала ідея викорінення ненависті між двома народами і формування платформи для порозуміння і співпраці в умовах, коли і поляки, і українці були позбавлені своєї суверенності під совєтсько-російським режимом.
— Метою Ґєдройця було усунути ненависть між народами давньої Речі Посполитої. Адже між цими народами було чимало неприязні. Ґєдройць шукав також поєднання польсько-білоруського і взагалі зі всіма народами на схід від Польщі.
Ґєдройць не прагнув перегляду післявоєнних кордонів Польщі на сході. Він прагнув, щоб вони були поляками прийняті. Така сама була позиція Осадчука, який виступав за непорушність цих кордонів. Взагалі він був людиною, яка дуже легко нав’язувала контакт і мала велике почуття гумору.
Коли я згадую Осадчука і Ґєдройця, то мені здається, що якби ці люди мали можливість перекувати свої ідеї в політичну практику, то сьогодні все б виглядало інакше. Одна справа є постійно під знаком питання: якби виглядали відносини Європи з Росією. Як інтерпретувати Путіна, адже це відвертий бандит.
Професор Шаповал відзначає, що відносини між головним редактором паризької «Культури» Єжи Ґєдройцем і його провідним та найбільш плідним автором з української проблематики Богданом Осадчуком були непростими, але саме цей тандем проклав дорогу до польсько-українського порозуміння після падіння комунізму в Польщі та Україні.
— Ґєдройць так само був прагматиком. Він не був ідеалістом, він просто вмів, що називається, знаходити людей потрібних собі, потрібних для роботи, і втягує в цю роботу.
Але, знаєте, вони познайомилися в 1950 році в Берліні на Конгресі вільної культури. І Ґєдройць залучив його до журналу «Культура» Осадчук дуже багато написав матеріалів для цього журналу, але вони дуже часто полемізувати.
Характерна річ, я, наприклад, знайшов лише одне фото, де вони разом. І для мене це така символічна річ. Осадчук про це писав, і Ґєдройць. Вони полемізували. Тобто це не були такі от ідеальні стосунки. Вони багато речей обговорювали. Ґєдройць взагалі був такою дуже практичною людиною. І він дивився на Осадчука насамперед, як він сам висловлювався, як на такого собі зв'язкового з українською еміграцією. Це була людина, яка здатна була налагодити контакти, ну, це справді фантастично було.
Осадчук привів йому таких людей, як: Борис Левицький, Іван Лисяк-Рудницький, Іван Кошелівець, Євген Маланюк, Юрій Лавріненко, ну багато українців. Вони всі друкувалися в журналі «Культура».
Ці речі, ці контакти, за оцінкою потім і Ґедройця, і Осадчука, вони прокладали шлях до подолання старих конфліктів.
Ну, а старі конфлікти, які там були на поверхні? Волинська різанина, ось вона тут під час війни почалася і повоєнна операція «Вісла».
І тому для налагодження стосунків між нашими народами, між поляками і українцями це було дуже-дуже важливо, в той час, коли обидві еміграції були ще й ворожими в ставленні одна до одної.
Це був такий час дуже непростий, про який зараз мало в такому ракурсі згадують. Якісь там речі, згадують, але це їм було дуже важко це робити, цьому тандему, знайти шляхи такого порозуміння. Вони це зробили.
Тим часом, Адольф Юзвенко підкреслює важливість публіцистичної і наукової спадщини Богдана Осадчука, так само, як і значення книг та публікацій про цю непересічну фігуру, але з гіркотою зазначає, що це все не є надбанням широкого загалу.
— Для істориків та спеціалістів, які займаються цією проблематикою ці публікації мають величезне значення. Проте вони не мають широкого розголосу. Громадська думка мало цим зацікавлена. Більшість народів підходить до історії дуже інструментально. Я глибоко розчарований, якщо йдеться про ці справи. Було б добре більше уваги присвятити цим проблемам більше уваги, щоб можна було достукатися до суспільства.
Дякую! Нагадаю, що про фігуру Богдана Осадчука — речника польсько-українського діалогу і порозуміння, говорили історики: професор Юрій Шаповал та Адольф Юзвенко.
Це була передача «В дзеркалі історії», а я — Назар Олійник, її автор, прощаюся з вами. Почуємося за тиждень.
Матеріал підготував Назар Олійник