Омелян Йосипович Пріцак — один із найвидатніших українських істориків і мовознавців, без перебільшення вчений світового рівня та слави.
Він народився 7 квітня 1919 році в селі Лука (нині це Львівська область). Буремне і трагічне ХХ століття так розпорядилося, що лише його рання молодість пройшла на Батьківщині, а з 1943 року він жив на чужині, на еміграції, де і розвинув кар’єру висококласного професора-сходознавця. Він засновник Українського наукового інституту Гарвардського університету.
Після проголошення незалежності в 1991 році Пріцак ненадовго повернувся до України. Орієнтуючись на розвиток майбутнього українського сходознавства, вчений не лише ініціював створення Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України, але й відновив випуск журналу «Східний світ» і започаткував часопис «Сходознавство» та серію «Наукова спадщина сходознавців». Долучився до заснування Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського та ініціював перевидання багатотомної «Історії України-Руси» Грушевського, яким захоплювався. Проте з огляду на розчарування в постсовєтській науці, а також через проблеми зі здоров’ям Омелян Пріцак повернувся в 1996 році до США, де помер у Бостоні 29 травня 2006 року.
Про цього блискучого науковця і організатора в програмі «У дзеркалі історія» говорила к.і.н. Таїсія Михайлівна Сидорчук — керівниця Науково-дослідного центру орієнталістики імені Омеляна Пріцака при Національному університеті «Києво-Могилянська академія».
Вона розповіла про відкриття Пріцаком своєї українськості у підлітковому віці, адже він тоді вважав себе поляком, бо задля добра хлопця мати і вітчим виховували його у польському дусі:
«Він був надзвичайно щасливий, коли знайшов метрику, де було зазначено, що він народився 7 квітня 1919 року в державі, яка тоді носила назву Західноукраїнська Народна Республіка. Пізніше, вже в Україні, він казав: "Я народився вільним громадянином у вільній державі і дуже втішений, що дожив до того, коли Україна стала незалежною". Це відкриття він зробив у віці приблизно тринадцяти-чотирнадцяти років, і для нього воно мало колосальне значення».
Дослідниця каже, що у ранньому віці Пріцак почав цікавитися історією своєї сім’ї, зокрема тим, ким був його батько, який воював у складі Української Галицької армії і помер у польському полоні:
«Від родичів матері він дізнався, що його батько загинув у польській тюрмі в полоні. Але як би йому тоді не пояснювали, що батько був заарештований чи полонений за якийсь злочин, він хотів докопатися до правди. Він розумів, що вітчим, який його виховував разом із мамою, був до нього дуже добрим, але це не був його рідний батько. У пошуках істини та у відповідях матері він довідався, що його справжній батько боровся за Україну».
Як відзначає Таїсія Сидорчук, саме у підлітковому віці пошуки ідентичності і підштовхнули Омеляна Пріцака до вивчення історії України, що поклало початок його кар’єри науковця:
«Коли Омелян Пріцак усвідомив, що він не поляк, а українець, перед ним постало нове питання: що таке Україна? Він пише у своєму автобіографічному нарисі, що почав купувати українські книжки. Йому навіть подарували кілька томів «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Юний Пріцак жадібно взявся за читання цієї фундаментальної праці, хоча для нього, молодого студента, вона була доволі складною для розуміння. Водночас він намагався надолужити брак знань про українську історію, своє походження та сутність самої України».
Вивчення творів М. Грушевського послужило імпульсом до зацікавлення Пріцака сходознавством:
«Він аналізував твір Грушевського й зауважив одну цікаву деталь: історик широко посилається на візантійські, давньоруські та європейські джерела, але зовсім не використовує східні. Саме тоді Пріцак дійшов висновку, що, найімовірніше, Грушевський не знав східних мов. Він поставив перед собою амбітне завдання: стати сходознавцем, щоб доповнити працю великого історика. Цей виклик став вирішальним у виборі його майбутнього шляху. Він вступив на гуманітарний факультет Львівського університету, обравши спеціальність "сходознавство". Саме через цей науковий напрям він і прийшов до поглибленого вивчення історії України».
Пріцак в 1936 році закінчує в Тернополі Першу гімназію імені Вінценти Поля. Потім стає студентом гуманітарного факультету Львівського університету Яна-Казимира. В 1936—1939 році він, попри свій юний вік, виконує обов'язки секретаря Комісії нової історії України НТШ. Пише серйозні розвідки. Має тісний науковий контакт з такими видатними науковцями, як професори: Іван Крип'якевич, Францішек Буяк, Теофіл Модельський.
Поворотним моментом у його житті, як і в житті мільйонів мешканців Західної України, стає 1939 рік. Вибух ІІ світової війни, совєтська окупація. Але для Пріцака це теж шанс познайомитися з академіком Агатангелом Кримським — патріархом українського сходознавства, який працював в умовах репресій у совєтській Україні. І саме Кримський відкрив йому дорогу в світ сходознавства, запросивши талановитого студента в аспірантуру до Києва. Ось, що про це говорить дослідниця:
«Ця подія відбулася в січні 1940 року в Києві, коли Агатангел Кримський приїхав у складі делегації, що відправлялася з Радянської України до Галичини. Там письменники та науковці виступали з доповідями, розповідаючи про "прекрасне життя" в Радянському Союзі. Очевидно, що це мало пропагандистський характер. Проте Агатангел Кримський читав лекції на цікаві теми, зокрема про хозарів і давню історію».
На 1939–1940 рік Омелян Пріцак як випускник Львівського університету був надзвичайно перспективним молодим ученим. Агатангел Кримський вважав його «цінним продуктом» наукового середовища, адже він отримав чудову освіту, знав східні мови, володів польською, німецькою, англійською, а також читав грецькою та латиною. Загалом він уже орієнтувався щонайменше в п’яти східних мовах, що робило його ідеальним аспірантом для Агатангела Кримського. Таїсія Сидорчук каже:
«Він приймає Пріцака в аспірантуру, і восени 1940 року той приїздить до Києва. Однак, на жаль, через місяць радянська влада мобілізувала Пріцака до армії. Через це він перебував під безпосереднім інтелектуальним впливом Кримського лише короткий час. Попри це, вони продовжували листуватися навіть під час військової служби. Вплив Агатангела Кримського на Омеляна Пріцака виявився настільки потужним, що, навіть ставши визнаним науковцем у галузі тюркології, зокрема в німецькій науці, Пріцак продовжував розвивати теми, які обговорював із Кримським».
Омелян Пріцак згодом писав, що період від 1940 по 1945 рік це був змарнований для нього час. Проте, з іншого боку, вражає, що ті страшні роки війни, коли, будучи червоноармійцем, Пріцак потрапив у полон, потім була втеча з неволі, поневіряння і постійні загрози, наперекір всьому він знаходив можливість вчитися. Таїсія Сидорчук розпо:
«Пріцак подавав документи до різних університетів. Варшавський університет був зачинений, а Віденський не приймав "неарійців". Він намагався вступити до Карлового університету в Празі, але теж безуспішно. Зрештою, завдяки посередництву професора-арабіста Ріхарда Гартмана, давнього знайомого Агатангела Кримського, Омелян Пріцак став студентом Берлінського університету».
Пріцак досягнув свого — він став висококласним фахівцем, тюркологом. В 1948 році в Геттінгенському університеті він захищає свою кандидатську дисертацію про Караханідів — першу тюркську ісламську династію у домонгольський період. Працював у провідних німецьких університетах.
В 1961 році професора Пріцака запрошують на постійну роботу до США. Як так сталося, що він переїхав з Європи до Америки і чому він зробив такий вибір? Дослідниця відповідає:
«В 1960 році, він працює майже цілий навчальний рік у Гарвардському університеті як гостьовий професор, як гостьовий дослідник. Далі він декілька років працює у Вашингтонському університеті професором. До речі, чому? Тому що він пояснював, що у Вашингтоні зібралося колосальне коло науковців-алтаїстів. Він хотів розширити свої сходознавчі наукові бачення і перспективи. І після цього Гарвард знову ж таки запрошує його в 1964 році. Він був першокласним науковцем і стає професором Гарвардського університету. Але він ніколи не забував, що він українець».
Пріцак був не лише суто науковцем, але й що дуже важливо організатором науки. Його головним дітищем стало створення українознавчих студій при Гарвардському університеті — одному з найкращих навчальних закладів у світі. Йому вдалося організувати і переконати українську громаду в Америці, що саме там і в такому вигляді має бути створена науково-дослідна інституція, яка сьогодні є провідним центром україністики.
«Він не обмежився простою ідеєю створення кафедри українознавства. Він запропонував цілу концепцію: кафедра історії України, кафедра української мови, кафедра української літератури — весь гуманітарний цикл, який фактично був запрошений безпосередньо в радянській Україні.
Це було основою для коду будь-якої нації — її історія, мова, письменство. Пріцак наголошував на тому, що ці три дисципліни ми повинні створити. Це був колосальний виклик для нього і для української діаспори. Багато людей не погоджувалися і пропонували створити це в Міннесоті чи в іншому університеті, де було б навіть удвічі дешевше. Гарвард потребував шістсот тисяч доларів для заснування однієї кафедри, а три кафедри — мільйон вісімсот», — зазначає Таїсія Сидорчук.
Дослідниця додає, що, будучи вже видатним вченим, Пріцак не цурався долар по долару збирати гроші на науковий осередок при Гарварді:
«Не дивлячись на те, що він був професором Гарвардського університету, три дні на тиждень Омелян Пріцак викладав тюркологію в Гарварді, а чотири дні їздив по різних українських громадах, переконуючи їх збирати гроші для наших дітей, для себе і для нас. У нього було багато прихильників, як серед молодих людей, так і серед старших, які перейнялися його ідеєю. І це, власне, сталося. Були створені ці три кафедри, які існують до сьогоднішнього дня».
Науковиця також згадує про «Походження Русі» — opus magnum професора Пріцака серед його великого і широкого спектру наукового доробку:
«Його величезна, фундаментальна праця "Походження Русі" — це фактично те, до чого він йшов все своє життя, доповнюючи юнацьку мрію Михайла Грушевського. Як він сказав, для того, щоб повноцінно подати цю величезну історичну роботу, потрібно ще й бути сходознавцем. Пріцак поставив собі завдання створити есе, сходознавчий аналіз всіх джерел, які стосувалися України. Однак, коли він почав займатися цією темою у більш дорослому віці, зокрема в американський період його життя, він побачив, що давні скандинавські джерела не були достатньо досліджені та представлені».
Омелян Пріцак задумав «Походження Русі» як масштабний історіософський, мовознавчий і джерелознавчий проєкт, який перервала його смерть.
«Спочатку він планував шість томів, і в Сполучених Штатах вийшов англійською мовою великий перший том, присвячений давньоскандинавським джерелам. Коли він вже був в Україні, він задумав перекласти цей перший том англійською мовою українською, що він і зробив. Потім він видав і другий том українською мовою, знову ж таки, присвячений давньоскандинавським джерелам, але цей том вже зосереджувався на сагах та епосі. Наступний том, який мав бути присвячений сходознавству, став третім, але, на жаль, Омелян Пріцак не зміг його завершити», — каже дослідниця.
В архіві Науково-дослідного центру орієнталістики імені Омеляна Пріцака та в архіві Гарвардського університету є варіанти третього тому «Походження Русі», але його не видали до сьогодні. Таїсія Сидорчук так пояснює суть проблеми:
«Є багато розділів і параграфів, які мають завершену форму, але книга — це не лише набір розділів і параграфів. Це передмова, післямова, виклад концепції, насамперед цієї книги, структура її і так далі.
І ось тут виникає велика проблема, над якою мала би працювати група фахівців. На превеликий жаль, до сьогоднішнього дня не вдалося віднайти таких фахівців і охочих братися за таку дуже відповідальну роботу, а також сформувати відповідну групу».
Повну версію програми слухайте у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник