29 березня в палаці Тишкевичів-Потоцьких, що є частиною комплексу Варшавського університету, відбулася XXXII церемонія нагородження лауреатів премії журналу «Східний огляд».
Проспект з інформацією про лауреатів нагороди "Східного огляду". Foto:SEW UW/Anna Zdunek
Ця престижна премія вручається науковцям за вивчення і дослідження минулого Східної Європи. Нагороди присуджуються журі за історичні книги видані за попередній рік. Є також спеціальна премія за особливі заслуги. «Східний огляд» видається при Центрі досліджень Східної Європи Варшавського університету, який незмінно очолює з часу його заснування Ян Маліцький.
Власне він щороку є головним розпорядникам цього урочистого дійства. Ян Маліцький почав церемонію вручення з підкреслення двох важливих ювілеїв 2025 року — тридцятип’ятиліття Центру досліджень Східної Європи, а також століття з часу створення Східного інституту, заснованого у Варшаві у 1925 році. Столітній ювілей цього осередку одночасно означає століття інституціоналізованої польської совєтології.
Журнал «Східний огляд» вручив наступні нагороди за 2024 рік:
У категорії «Вітчизняні праці» — професору Кшиштофу Стефанському з Лодзі за книжку«Помер, як жив, на крилах. Антоні Вольський, художник епохи Молодої Польщі».
Ян Маліцький з Кшиштофом Стефанським.Foto:SEW UW/Anna Zdunek
У категорії «Зарубіжні праці» — професору Леоніду Тимошенко з Дрогобича за монографію «Феномен Берестейської унії (XVI – початок XVII ст.)».
Ян Маліцький з Леонідом Тимошенком. Foto:SEW UW/Anna Zdunek
У категорії «Видання джерел» — кандидату історичних наук Яну Буляку з Кракова за працю «Звіти про Жмудську та Інфлянтську єпархії кінця XVIII століття».
Ян Маліцький з Яном Буляком Foto:SEW UW/Anna Zdunek
У категорії «Історія поляків на Сході» — кандидату історичних наук Пьотру Олєховському з Варшави за монографію «Агонія поляків у Львові 1944–1959».
Ян Маліцький з Пьотром Олєховським. Foto:SEW UW/Anna Zdunek
У категорії «Популяризація східної тематики» — літературознавцю Зофьї Хартман за працю «Список Сугіхари».
Ян Маліцький з Зофьєю Хартман. Foto:SEW UW/Anna Zdunek
Натомість спеціальну премію «Східного огляду» за сукупність наукових і творчих досягнень отримав видатний литовський поет та есеїст Томас Венцлова, якому цього року виповниться 88 років.
Ян Маліцький з Томасом Венцловою. Foto:SEW UW/Anna Zdunek
Після завершення урочистої частини мені вдалося поспілкуватися з двома лауреатами нагороди «Східного огляду», праці яких стосуються історії України і польсько-українських відносин.
Першим з них був професор Леонід Тимошенко з Дрогобицького державного педагогічного університету і́мені Івана Франка. Як було згадано, його книжка «Феномен Берестейської унії», що вийшла цьогоріч у дрогобицькому видавництві «Коло», була відзначена в категорії «Іноземні праці».
Автор так пояснює в чому ж полягав феномен Берестейської церковної унії 1596 року в кінці XVI — на початку XVII століття, яка призвела до створення Уніатської церкви, котра згодом з благословення і за рішенням австрійської імператриці Марії Терези від 1774 року отримала назву Греко-католицька церква.
«Я вважаю феноменальним, по-перше, сам факт укладення Берестейської унії. Розкол Церков відбувся ще в XI столітті, і спроба їхнього об'єднання через Флорентійську унію виявилася невдалою та не була реалізована.
Я задався питанням: чому ж Берестейська унія все ж таки відбулася, хай не на загальному, універсальному рівні, а лише на регіональному. Чому це сталося тільки наприкінці XVI століття? Адже Київська митрополія, яка увійшла до складу Української Католицької Церкви, стала лише частиною цієї унії. Саме це вважаю перш за все феноменальним фактом».
Професор Тимошенко також відповів на питання щодо ролі Унії 1596 року у козацьких війнах і повстаннях в XVII столітті, зокрема в повстанні під проводом Богдана Хмельницького.
Адже конфлікт козаків з Річчю Посполитою точився не лише довкола питання привілеїв, але теж довкола проблеми Уніатської церкви. Чи можна говорити про цю низку конфліктів як також про війни релігійного характеру? Професор Тимошенко:
«Впродовж тривалого часу, впродовж всього XVII століття, на першому місці стояла вимога козаків до польського короля, до польського уряду, на першому місці стояло питання ліквідації унії. Запорозьке козацтво про унію слухати не хотіло. Коли почалося повстання під проводом Хмельницького, і коли військо Хмельницького після перших перемог, які були на півдні, на Наддніпрянщині, потім козаки рухалися на захід, то вони на своєму шляху буквально знищували католиків, іудеїв-євреїв і уніатів».
Цікавою справою є явище історичного презентизму у нашому мисленні про минуле. Якою мірою ця проблема присутня в баченні Берестейської унії 1596 року? Мається на увазі, що для багатьох з нас ця подія бачиться крізь призму подальшого значення Української греко-католицької церкви для української ідентичності, духовного і національного становлення нації, але без розуміння того, що тоді, в кінці ХVI та в XVII столітті, позитивне значення було не таким однозначним, як ми собі сьогодні думаємо. Леонід Тимошенко:
«Після проголошення унії було дуже багато протиборства і боротьби, але пройшло десь два століття, коли унія абсолютно стала беззаперечним таким позитивним явищем, особливо для галицьких українців. Але це потім ще тривало під австрійською добою аж до початку ХХ століття, до митрополита Андрея Шептицького, який, я би сказав, остаточно «націоналізував» Греко-католицьку церкву, він перевів літургію на українську мову і таке інше».
Слід додати, що професор Тимошенко у свої книжці «Феномен Берестейської унії» підкреслює, що головним наслідком епохального 1596 року вже в подальші століття стало ширше відкриття дверей у Європу для релігійних, культурних, цивілізаційних впливів, і цей наслідок має величезне значення для України і сьогодні.
А ще одним лауреатом «Східного огляду», який дав мені інтерв’ю після церемонії нагородження, став кандидат історичних наук Пьотр Олєховський з Сілезького університету в Катовицях. Його праця «Агонія поляків у Львові 1944-1959», що вийшла друком у видавництві Інституту національної пам’яті Польщі, удостоїлась премії в категорії «Історія поляків на Сході».
Так дослідник пояснює причини, чому він взявся за написання своєї книжки:
«Треба признати, що до сих пір як в Польщі, так і в Україні ніхто не займався тематикою поляків у Львові після Другої світової війни. Всі думають навколо, особливо в Польщі, серед так званих кресових середовищ, що історія польського Львова чи польського населення у Львові, закінчилась у 45-му — 46-му році.
І тоді в мене виникло таке питання: чому це так всі думають, скільки поляків лишилося у Львові, і як вони жили у той період — п’ятнадцять років після Другої світової війни».
Пьотр Олєховський теж розповів про зміни чисельності населення поляків в період, який висвітлюється в його монографії:
«Спочатку треба сказати, що на літо 46-го року у Львові лишилося тільки 7 тисяч поляків. Маю на увазі цих поляків, які жили у Львові до вересня 39-го року. Протягом наступних років ця кількість збільшилась. На початку 50-х років поляків у Львові було вже майже 30 тисяч. В першу чергу це були переселення поляків з таких містечок і сіл навколо Львова, як Городок, як Мостиська, які просто переїжджали до Львова, шукаючи роботи. По друге, це були поляки, які жили за річкою Збруч».
Для совєтської влади польське населення міста Лева завжди було вкрай підозрілим і неблагонадійним елементом. Режим тут більше намагався совєтизувати і русифікувати цих людей чи їх ізолювати? Пьотр Олєховський:
«Тут треба сказати про кількість поляків. Якщо взяти до уваги все населення Львова, то цю кількість навіть важко порахувати у відсотках. Проте треба зазначити, що особливо поляки, які були тісно пов'язані з релігійною громадою Римо-католицької церкви, перебували під постійним спостереженням радянської влади».
Я теж запитав історика, чи після 1944 року у місті були якісь таємні польські організації, що покладали надію на підпільну боротьбу. Ось що він каже з цього приводу:
«В першу чергу треба згадати згадані мною релігійні громади, які охоплювали три спільноти, три парафії Римо-католицької церкви. Починаючи з 1949 року, коли радянська влада офіційно заборонила їх діяльність, не лише священників, а й звичайних мирян, які були пов'язані з церквою, перейшли в підпілля. Протягом наступних років, аж до кінця існування Радянського Союзу, вони продовжували зустрічатися неофіційно. Вони постійно навчали дітей польської мови, релігії Римо-католицької церкви тощо».
У післявоєнний період маси українців з навколишніх сіл, містечок і зі східних областей підсовєтської України поступопо прибували і оселялися у Львові. Тим самим змінювався етнічний склад населення міста. Як складалися відносини між поляками та українцями з огляду на той конфлікт міжвоєнного і воєнного періоду?
«Треба сказати, що поляків, як я вже зазначав, було дуже мало у Львові з початку сорокових до приблизно середини п’ятдесятих років. Львів у той час був російськомовним містом. Українці, які почали приїжджати до Львова в пошуках роботи, наприклад, на заводи «Сільмаш», «Електрон» та багато інших підприємств, що відкривалися в середині п’ятдесятих років, поступово змінили мовну ситуацію. Саме тоді Львів почав говорити українською. Щодо міжнаціональних відносин, варто зазначити, що поляки ставилися до українців дуже-дуже обережно».
Історик відзначає ще один прикметний момент:
«Навіть до сьогодні, можливо, вже не так, але ще у сімдесятих-вісімдесятих роках більшість поляків спілкувалися в першу чергу польською, а другою мовою для них була російська. Лише в поодиноких випадках вони знали українську мову, яка для них була третьою за значенням, якщо взагалі її вивчали».
Пьотр Олєховський додає, що нерідко польські жителі вибирали сторону сильнішого, йшли на співпрацю і ставали частиною комуністичної системи:
«Є багато таких випадків. Особливо вони стосуються тих поляків, які вже народилися після сорок п’ятого року. І тоді треба сказати чітко, що якщо хтось бажав чи хотів зробити, так би мовити, кар’єру, то виходу не було. Я це навів на прикладі професорів з міжвоєнного періоду, які лишилися у Львові, і ніхто з них ніколи не став членом партії. Натомість, якщо маємо на увазі вже молодше покоління, яке працювало в університеті чи Політехніці у шістдесятих, сімдесятих і наступних роках, тоді обов’язково».
В Польщі сьогодні присутній потужний культурно-історичний міф Кресів, в якому Львів займає центральне місце. Для великого загалу це місто завжди вірне Польщі та польськості, у відповідності до девізу Lwów Semper Fidelis. Часто в розмовах з поляками виринає туга за тим давнім Львовом. Не раз підкреслюється полікультурність того міста, але насправді мова йде про польську традицію, де іншим традиціям, українській чи єврейській, відводиться декоративна роль.
Ось, що думає Пьотр Олєховський про Львів та міф Кресів, який великою мірою викликає в українців несприйняття та обурення:
«Я вважаю, що все одно треба зберігати спадщину, культурну спадщину міста Львова, і не тільки міста Львова, а й цілої Галичини. Там, де колись існувала польська держава, зараз існує українська держава. Вважаю, що українці не можуть соромитися цього, тому що Львів колись був польським, і треба показати не тільки про польську, а й єврейську та українську суспільну спадщину хоча б у публічному просторі міста Львова. Тому що, як сказав один український львівський історик: "Львів належить і вам, і нам"».
Матеріал підготував Назар Олійник
Медіа-партнер нагород журналу «Східний огляд» - Польське радіо для Закордону