«За Польщу я воював, бо вважав, що цим воюю за Україну. А коли буде потреба, ще раз битимусь за Польщу – буду! З тих самих причин. Польща була моєю другою Батьківщиною» – ці слова прозвучали в одному з інтерв’ю після ІІ світової війни і належать генерал-хорунжому Павлу Шандруку.
Він народився 28 лютого 1889 році у селі Борсуки, Кременецького повіту Волинської губернії Російської імперії. Сьогодні це Лановецький район, Тернопільської області України. Шандрук був офіцером армії УНР, згодом офіцером Війська Польського, в потім навесні 1945 року став командувачем Українською Національної Армії в складі збройних сил ІІІ Рейху. У 1961 році він отримав найвищу військову нагороду Польщі – Virtuti Militari V ступеня, що стало символом польсько-українського порозуміння на вигнанні і викликало гучний скандал.
Про цю виняткову цікаву постать в програмі «У дзеркалі історії» розповів історик, кандидат історичних наук Андрій Руккас з Київського національного університету імені Тараса Шевченка – провідний фахівець з питань української військової справи першої половини ХХ століття.
Як відзначає дослідник, за великим рахунком, Шандрук дещо ретушував і виопуклював свою значимість, але в часи Визвольних змагань 1917-1921 років особливо не відрізнявся серед офіцерського корпусу УНР, хоча й брав участь у бойових діях українських військ. Зокрема це стосується війни з більшовиками у 1920 році.
Саме вже на вигнанні, після поразки визвольних змагань, розквітає талант Шандрука військовика і теоретика мілітарної справи. Перебуваючи разом з рештою інтернованих українських військ УНР у Польщі, писав матеріали для Військового історичного бюро. Шандрук згодом очолив таємний штаб Міністерства військових справ УНР. Андрій Руккас наголошує, що така діяльність стала можливою після травневого перевороту у 1926 році, коли до влади повернувся Юзеф Пілсудський, який прихильно ставився до петлюрівської еміграції і розумів серйозність загрози з боку Совєтського Союзу:
«У 1927 році, це після приходу Пілсудського до влади, український центр в екзилі, президент Лівицький, військовий міністр, генерал Сальський, написали таку петицію Пілсудському з проханням посприяти роботі української еміграції. І прямим наслідком позитивного розгляду цієї петиції стало створення такої структури, яка офіційно називалась штаб військового міністра Української Народної Республіки в екзилі. Тобто, це була така група людей, яка обслуговувала військового міністра генерала Сальського. Вони займалися роботою на майбутнє. Там було три основні секції – організаційна секція, розвідувальна секція і секція агітації і пропаганди. Ось Шандрук очолював цей штаб і одночасно він очолював оцю першу секцію, яка займалася організаційними моментами».
За словами історика, штаб на чолі з Павлом Шандруком робив все для того, щоб підготуватися максимально до того моменту, коли можна буде створити українську армію. Вони взяли на облік максимальну кількість українських ветеранів – солдатів та офіцерів:
«Вони звернулися до українців і емігрантів з тим, щоб ті теж подавали свої заявки до вступу в українську армію. Тому там з’явилися, наприклад, українці, які раніше були у Денікіна, у Врангеля, в інших якихось білогвардійських арміях, які жили в країнах Європи. За рахунок цього вдалося зареєструвати близько 10 тисяч людей».
Шандруком також була розроблена ціла система навчання, яка могла підготувати відповідні кадри в разі війни з Червоною імперією:
«Час йде, люди займаються цивільною працею, науково-технічний прогрес рухається вперед. Зрозуміло, що те, що люди знали і вміли в Першій світовій війні, їм може вже не так знадобитися в Другій світовій війні. Тому треба завжди слідкувати за всіма новинками, бути в курсі всіх справ. Цим займався журнал “Табор”, який поширював цю інформацію. А в місцях зосередження української еміграції були створені курси заочного навчання військовій справі. Їм спеціально там публікували навіть тактичні задачі, які треба було розв’язувати. Розв’язані задачі пересилали у Варшаву. І цей штаб військового міністра оцінював ті чи інші рішення тактичні, давав якісь вказівки, висилав їм польські статути, підручники, потрібну літературу, в кожному такому осередку існувала невеличка бібліотека».
Крім того, Шандруком були розроблені штати всіх військових частин і найменших підрозділів:
«Йшлося про те, що коли армія буде створюватися, то треба буде формувати відділення, чоти, сотні, курені, полки, бригади, дивізії. А за якими штатами їх комплектувати?
І от був розроблений цілий пакет ось цих штатів майбутніх військових частин. Вони так ніколи не були реалізовані, зрозуміло, але, скажімо так, Шандрук за десь років за п’ять, підготував всю необхідну, всю максимально можливу в тих умовах необхідну документацію для того, щоб в час X українська армія з’явилась. Ще були підготовлені мобілізаційні плани».
Шандрук був людиною амбітною, і прагнучи зробити професійну кар’єру у Війську Польському став контрактним офіцером, а потім пішов вчитися до вищого військового закладу. Розповідає Андрій Руккас:
«Шандрук в 36-му році укладає контракт з військовим міністерством, але тоді вже не брали так українців масово на контрактну службу, там в кінці 20-х років брали масово, а вже в 36-му це поляки взяли Шандрука на контрактну службу через велику повагу до нього. Його визнали майором, хоча в українській армії він був генералом, але поляки не визнавали українське підвищення. До нього ставилися з пошаною, повагою, як до українського генерала, але під час цієї конвертації вони не визнали це українське генеральне звання, вони визнали його польським майором. Це був єдиний шлях потрапити на навчання до Вищої військової школи. Шандрук хотів отримати вищу військову освіту, стати професійним дипломованим військовим, дипломованим офіцером. І він це все отримав».
Дослідник наголошує, що попри поважний вік Павло Шандрук був блискучим курсантом Вищої військової школи у Варшаві, яку він успішно закінчив у 1938 році.
А так складалася подальша доля героя програми «У дзеркалі історії»:
«Він відучився у Вищій військовій школі. Далі він її закінчив, повернувся у свій 18-й піхотний полк у місто Скерневиці. Далі, як вибухає Друга світова війна, формально контрактні офіцери могли не воювати за Польщу, бо такого обов’язку у них не було. Вони були людьми офіційно без громадянства. Але всі українці, як і грузини, як і азербайджанці, як і інші національності, які служили за контрактом у польській армії, вирішили, що ця держава дала їм прихисток, допомогла у важку хвилину, отож вони вирішили, що будуть всі їй служити.
Я читав таке, що польський президент Мосціцький надав всім контрактним офіцерам, а отже й Шандруку, польське громадянство з 1 вересня 1939 року для того, щоб якщо вони потраплять у німецький полон, щоб німці їх не трактували як найманців, а німці б їх мали трактувати як кадрових офіцерів Війська Польського відповідно до норм і правил Женевської конвенції».
Шандрук не потрапив у свій 18-й полк, який йшов на фронт, тому що в полку залишалася велика кількість призваних резервістів, говорить Андрій Руккас:
«Полк був укомплектований до штатів воєнного часу і вирушив на фронт, а в гарнізоні залишилось багато резервістів, з якими треба було щось робити. Шандрук залишився в гарнізоні,бо треба було займатися цими щойно мобілізованими резервістами, але його викликають до Варшави. У в Варшаві, за його спогадами, йому дають наказ приступити до формування двох українських бригад у Львові. Цілком можливо, що це польське командування таким чином намагалося активувати оцей план створення української армії, який розробляв Шандрук у кінці 20-х – на початку 30-х років».
Проте до Львова він так і не потрапив, аби там зайнятися формуванням українських частин, але він вписався золотими літерами у війну поляків з німцями. Андрій Руккас:
«Він на Люблінщині приєднався до польського війська, яке там перебувало, і він опинився в складі 29-ї піхотної бригади. І там Шандрук був начальником штабу, бригадою командував полковник Ян Братро. І далі ми підходимо до того моменту, коли Шандрук отримує Virtuti Militari. Це бої за місто Замостя. Фактично сталася така ситуація, що полковник Братро захворів або, як точніше сказати це російською мовою, «сказался больным».
І командування бригади лягло на плечі начальника штабу. В цих складних і важких боях за Замостя Шандрук, як командир бригади, проявив свої найкращі командирські здібності. І вже пізніше, вже в 60-х роках, уряд Польщі в екзилі, саме генерал Андерс, нагородив Шандрука орденом Virtuti Militari п’ятого класу за ці бої в районі Замостя.
Вони змогли уникнути розгрому, і великою мірою це сталося завдяки особистому керівництву на полі бою підполковника Павла Шандрука. Потім це нагородження дуже сильно занепокоїло поляків, особливо в Польській Народній Республіці, що мовляв генерал Андерс нагороджує есесівців».
Під час виходу з напівоточення підполковник Шандрук був поранений і потрапив у німецький полон. Згодом його звільнили і якісь спроби його залучити у співпрацю з німцями успіху не мали.
Історик так пояснює, чому попри все Шандрук в самому кінці війни пристав на пропозицію голови УНР в екзилі Андрія Лівицького очолити під єдиним командуванням всі українські частини на службі Третього Рейху:
«Всім було зрозуміло, що все, Німеччині капут, що Німеччина програє Другу світову війну і ніщо не може врятувати Німеччину весною 45-го року.
Але треба всі ситуації від тої конаючої Німеччини взяти максимум можливо, що можна тільки від неї взяти. Якщо вона таки нарешті дає дозвіл на створення української національної армії, то Шандрук вважав, що давайте ми скористаємося цим, зберемо всіх українців, які служать в різних німецьких формуваннях під одним керівництвом, вони матимуть зброю, вони створять такий потужний кулак і тоді в наступному післявоєнному світі у нас буде якась сила в руках і ми зможемо щось запропонувати цікаво західним альянтам, бо всі були впевнені і переконані, що після завершення війни з Німеччиною західні альянти будуть воювати з Радянським Союзом.
І тому треба було завчасно підготувати ту військову силу, яка буде серйозним козирем у спілкуванні з західними альянсами. І от генерал Шандрук, свідомий цієї місії, пішов на цю посаду».
Історик теж прокоментував інформацію про те, що під час війни Павло Шандрук допомагав переховуватися полякам, які рятувалися від вивезення на примусові роботи до Німеччини, влаштовуючи їх працювати в кінозал в Скерневицях, де він був директором, і що, зі свого боку, польське підпілля допомогло врятувати його дружину від совєтської неволі, переправивши її на Захід:
«Мені важко сказати, я, на жаль, не знайомий з цим, але можу сказати інше. Шандрук не сварився з поляками. Попри все, у Шандрука завжди були прекрасні відносини з поляками. Не з комуністичними поляками, скажімо так, а з західними поляками, з генералом Андерсом зокрема. Шандрука поляки цінували в міжвоєнний період. Шандрука поляки цінували пізніше. Він був зовсім іншим. І Шандрук не брав участі, справді, в колаборантських частинах, які воювали на боці Німеччини, які займалися якимись каральними акціями.
Шандрук був лояльний до Польщі, він демонстрував своє позитивне ставлення, і поляки платили йому тією ж самою монетою. Тому цілком можливо, що Шандрук співпрацював з АК – це, врешті-решт, були його там співслуживці. І цілком можливо, що АК допомогло врятувати і дружину.
І в подальшому Шандрук був одним із тих стовпів української міграції, виступав за польсько-українську дружбу.
Шандрук – це прекрасний приклад польсько-українського братерства зброї. Він залишався українським генералом, але разом з тим він був польським підполковником, і він про це пам’ятав».
Генерал-хорунжий Павло Шандрук відійшов у вічність 15 лютого 1979 у місті Трентон в США у віці 89 років.
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі
Матеріал підготував Назар Олійник