Ця сторінка історії вкрай рідко згадується у контексті жорстокого польсько-українського конфлікту часів ІІ світової війни і післявоєнного періоду. Попри низку наукових і публіцистичних публікацій та згадок у ЗМІ, вона є малознаною пересічним полякам та українцям. Ця історія випадає з канонічного образу, який просувається історичною політикою як у Польщі, так і в Україні.
Мова йде про Грубешівську операцію — спільні дії польської збройної організації «Свобода і Незалежність» (WiN — ВіН укр. абревіатура) та Української повстанської армії (УПА). Тоді, в ніч з 27 на 28 травня 1946 року, польські та українські партизани загальними силами близько 450 бійців (приблизно 120 членів ВіН і 330 упівців) здійснили штурм Грубешова — міста районного масштабу у Люблінському воєводстві Польської Народної Республіки (ПНР). Два партизанські підпілля, які ще донедавна вели жорстоку боротьбу і проводили обопільні етнічні чистки, об’єдналися перед лицем спільного ворога — совєтських окупантів та їх польських комуністичних прислужників. Прикметно, що під час атаки на місто в складі комуністичного Війська Польського перебував капітан Войцєх Ярузельський — майбутній голова ПНР, який не надто добре себе там проявив.
Спільний напад на Грубешів став апофеозом порозуміння, яке було досягнуто 21 травня 1945 року в присілку Жар поблизу Люблінця Нового і додаткових порозумінь восени того ж року на Південному Підляшші, в місцевості Тучна.
Завдяки цьому розпочалася співпраця між Армією Крайовою, а після її саморозпуску організації ВіН з УПА та припинилося кровопролиття на теренах Холмщини і Підляшшя. Тобто це Східна Люблінщина і Любачівський повіт Ряшівщини. Польсько-українське перемир'я, більшою чи меншою мірою, дотримувалося і фактично тривало до літа 1947 року, до часу саморозпуску структур українського та польського підпілля на території ПНР.
Про Грубешівську операцію ВіН і УПА для програми «У дзеркалі історії» погодилися розповісти к.і.н. Маріуш Зайончковський (Інститут політичних досліджень Польської академії наук) та к.і.н. Володимир Вятрович (ексголова УІНП).
Історики Маріуш Зайончковський та Володимир Вятрович (кулуари Польсько-українського історичного конгресу у Баранові Сандомирському, Республіка Польща). Foto:PRdZ/Nazar Oliynyk
Маріуш Зайончковський:
«Це була єдина настільки масштабна операція за участі кількох сотень партизанів. Щоправда, трохи раніше відбулася ще одна спільна акція меншого масштабу — напад на залізничну станцію в Вербковичах. Її метою було звільнення українських переселенців із першого транспорту, який у 1946 році вивозив людей із Люблінщини до совєтської України. Акція лише частково вдалася, бо партизани запізнилися на кілька годин і потяг вже вирушив. Однак їм вдалося роззброїти підрозділ Війська Польського, захопити зброю, і це була спільна операція за участю як польських, так і українських підпільників.
Звісно, її не можна порівнювати з Грубешовом, але це була перша спільна збройна акція. Пізніше, у жовтні, відбулася ще одна спільна операція, хоча вже з меншим залученням українського підпілля. Йшлося про акцію представників Служби безпеки ОУН — напад на Влодаву та повітове Управління публічної безпеки. Окрім бійців ВіН, у ній брали участь члени Служби безпеки ОУН, завданням яких було передусім схопити одного з дезертирів СБ, який перейшов на співпрацю з органами безпеки й становив загрозу для українського підпілля. Принагідно тоді звільнили в’язнів у Влодаві так само, як і під час акції в Грубешові, коли було звільнено людей із місцевого арешту Управління безпеки, зокрема й осіб української національності».
Польський історик додає, що операція у Грубешові мала ще один важливий вимір:
«Окрім гарнізону НКВД, Управління безпеки та міліції, у Грубешові дислокувався сильний гарнізон Війська Польського — 5-й піхотний полк 2-ї піхотної дивізії, де на той час офіцером розвідки був поручник Войцєх Ярузельський.
Однак нейтралізацією цього гарнізону займалося польське підпілля. Воно встановило контакт із частиною офіцерського складу полку — звісно, без відома Войцєха Ярузельського, який не міг про це знати, щоб забезпечити нейтралітет Війська Польського в момент входу партизанів до міста. Так і сталося: військовий гарнізон не залишив казарм, виставив охорону, але не взяв участі в боях проти партизанів у місті. Із партизанами воювали лише підрозділи НКВД та підрозділи прикордонних військ, які там мали заставу, а також працівники Управління публічної безпеки й міліціонери».
Володимир Вятрович про Грубешівську операцію ВіН і УПА:
«Акція такого масштабу в травні 1946 року в історії УПА була винятковою. Адже для історії УПА штурми містечок районного масштабу — це, передусім, друга половина 1944 року і частково 1945 рік. У 1946 році, по суті, уже відбувалося поступове скорочення масштабів діяльності Української повстанської армії. Очевидно, що такі проактивні масштабні операції фактично вже не проводилися».
Український історик пояснив, чому УПА пішла на такий крок:
«Чому Грубешів став винятком? Тому що для керівництва українського підпілля потрібен був саме пропагандистський ефект. Тобто це було метою номер один — пропагандистський ефект подвійного значення.
З одного боку, йшлося про те, щоб продемонструвати польсько-українське порозуміння. Треба зазначити, що з українського боку і переговори, і ця акція мали санкцію від імені найвищого керівництва українського підпілля. На жаль, з польського боку санкцію на участь у всіх акціях давало виключно локальне керівництво. Тобто не було підтримки цього на вищому рівні польського підпілля чи на рівні Лондонського уряду. Але, тим не менше, це сприймалося як крок до оголошення чи демонстрації спільної співпраці».
Як додає Маріуш Зайончковський, напад спільних сил УПА і ВіН на Грубешів викликав широкий резонанс не лише в окрузі — про це стало відомо у західній пресі:
«Через певний час на спільну зустріч польських та українських партизанів прибув британський журналіст Дерек Селбі, який проводив інтерв’ю з обома сторонами. Він також почув про цю операцію, поспілкувався з партизанами, записав інтерв’ю, на основі яких згодом опублікував статтю. За цю публікацію комуністична влада Польщі видворила його з країни та позбавила журналістської акредитації».
Зі свого боку Володимир Вятрович підкреслює, що для найвищого політичного та військового керівництва ОУН-УПА було принципово важливо продемонструвати світу, що антисовєтська боротьба українського підпілля за «залізною завісою» триває:
«Це 1946 рік, початок Холодної війни. Це сподівання на те, що Захід, можливо, активніше почне тиснути на комуністичний блок. Вважалося, що, можливо, саме таким чином український повстанський рух через цей пропагандистський ефект, через гучне нагадування про себе, зможе знайти певну підтримку в особі Західного блоку. Тому акція від самого початку готувалася як гучна, як пропагандистська. Елементом цієї гучності було навіть використання "торпед", які українські повстанці десь отримали.
Вони не мали пускових механізмів для цих торпед і використали якісь саморобні запали із сіном для того, щоб ці торпеди летіли на Грубешів. І вони справді відіграли велику роль. Як я вже сказав, сама акція від початку планувалася як пропагандистська. Власне, використання цих торпед теж мало додати їй звучання — і додало насправді».
Тут треба пояснити, що «торпеди», якими били упівці, зокрема вдарили по управлінню комуністичної служби безпеки у Грубешові, — це були німецькі ракети Nebelwerfer калібру 150 мм. У 1944 році, коли німці відступали під натиском Червоної армії, сотня УПА «Вовки» атакувала один із таких підрозділів і, серед іншого, захопила ракети Nebelwerfer.
Про їх використання і перебіг Грубешівської операції УПА та ВіН розповідає Маріуш Зайончковський:
«З прицільністю було по-різному, тож вони більше створювали шуму, ніж реальної загрози. Проте під час нападу на Грубешів ці "торпеди" стали певним сигналом до атаки.
Саме з цього все й почалося. Ракету випустили по будівлі Управління публічної безпеки, і снаряд влучив у кабінет начальника управління, якого на той момент там не було. Начальником був чоловік української національності, і в той момент він був відсутній. Потім його керівництво запідозрило, що він знав про цей напад, навмисно був відсутній, і через це певним чином був покараний.
Уточню одну річ: напад був також на комісію з переселення, але, наскільки пам’ятаю, її, здається, не вдалося захопити, і ці документи, ймовірно, не були знищені. Натомість вдалося захопити Повітовий комітет Польської робітничої партії.
Не вдалося також взяти Повітове управління міліції. Вдалося розгромити Управління публічної безпеки та звільнити в’язнів. Було атаковано гарнізон, але не всіх цілей вдалося досягти.
Втрати під час боїв у місті були невеликими, однак потім ще тривало дводенне переслідування, і в його ході гинули як українські, так і польські партизани. Загальні втрати з обох сторін у межах всієї операції — як у самому місті, так і під час переслідування — становили по кільканадцять осіб з одного й другого боку, тобто як серед нападників, так і серед тих, хто оборонявся».
Володимир Вятрович вважає Грубешівську операцію військовим успіхом українських та польських партизанів:
«Із військової точки зору акція була проведена достатньо успішно. Тобто втрати українських і польських повстанців були, в принципі, як для такої акції, абсолютно мінімальними. Серед поранених був, зокрема, український командир цієї акції Євген Штендера.
Після проведення акції, після звільнення в’язнів, після ліквідації документації переселенчої комісії українські й польські повстанці відійшли та продовжили свою діяльність. Тому з військової, тактичної точки зору акція відбулася цілком успішно».
Операція об’єднаних сил польського незалежницького підпілля ВіН, яке виникло на базі розформованої Армії Крайової, спільно з ОУН-УПА була чимось винятковим. Адже для цього колишнім ворогам треба було подолати бар’єр взаємної ненависті, забути про вбитих, в тому числі рідних з числа цивільних, переступити цей глибокий рів.
Історики кажуть, що про важку і вкрай непросту емоційну складову цієї історії свідчать документи та спогади учасників тих подій.
Маріуш Зайончковський:
«Наскільки пам’ятаю, зберігся український документ, у якому йдеться про зустріч перед нападом — своєрідний інструктаж загонів української та польської сторін. Тоді, можливо, дехто, а, може, навіть більшість учасників цієї акції, вперше за два роки мали нагоду зустрітися. Відтоді, коли у 1944 році на території Грубешівського повіту проходила лінія фронту між УПА та Армією Крайовою і сторони стріляли одна в одну та воювали між собою.
У документах зберігся опис тієї наради. З нього випливає, що деякі партизани, ділячись цигарками, починали згадувати, як це було два роки тому, коли вони стріляли один в одного, і сперечалися, хто тоді перемагав, а хто ні. Такі розмови за цигарками показували, що люди намагалися подолати старі образи й неприязнь.
Напевно, це було непросто, бо, як згадував у своїх споминах Маріан Голємбєвський, йому було важко переконати власних підлеглих офіцерів у тому, щоб спробувати розпочати переговори з українською стороною. Адже багато з цих офіцерів і солдатів втратили свої родини під час польсько-українського конфлікту. Передусім йшлося про цивільних, бо саме цивільне населення стало головною жертвою подій 1944 року. Ця болісна пам’ять супроводжувала й пізніші події, хоча, попри все, до спільної акції таки дійшло».
Володимир Вятрович розповідає:
«Насправді, якщо говорити про емоції, то, напевно, найскладнішою емоцією, яку треба було подолати, була взаємна недовіра.
Тому що ми говоримо про людей, які буквально кілька років тому воювали один проти одного, дивилися один на одного, напевно, хіба через приціл своїх рушниць. А тут вони були змушені настільки довіряти один одному, щоб довірити одне одному своє життя. Тому ця зустріч, про яку розповідав Маріуш, справді була таким собі розтопленням льоду між ними.
Вона гарно описана в документах українського підпілля, де йдеться, зокрема, про те, що учасники розповідали різні історії ще з часу, коли були ворогами. Тобто це вже ніби проговорювалося як минуле. І, врешті-решт, мені здається, що саме з такої емоційної точки зору, окрім інформаційної та військової, про які ми вже говорили, ця здобута в спільному бою взаємодовіра справді відіграла дуже важливу роль.
Шкода, на жаль, що це вже було досить пізно, що фактично вже згорталася діяльність і польського, а згодом і українського підпілля. І ця важко здобута довіра не розвинулася в якісь ширші політичні чи військові кроки».
Проте ця сторінка польсько-українського порозуміння в умовах найбільш кривавого і жорстокого протистояння між поляками та українцями мала своє певне продовження.
Ця історія не завершилася для Маріана Ґолємбєвського «Ірки», який в ролі тогочасного голови Замойського інспекторату АК Делегатури Збройних сил був головним промотором перемир’я і договору про співпрацю з ОУН-УПА, що було оформлено 21 травня 1945 року. Головна зустріч представників двох підпіль відбулася поблизу Люблінця Нового, в присілку Жар. Саме в межах цього договору і відбулася згадана операція загонів підпілля ВіН та УПА в ніч з 27 на 28 травня 1946 року.
Сам «Ірка» не зміг взяти участь в ній, бо був арештований комуністичними спецслужбами у Варшаві у січні 1946 року і пройшов через важкі тортури. Маріан Ґолємбєвський, серед іншого, за звинуваченням з «у співпраці з бандами УПА» був засуджений до страти. У лютому 1947 року його засудили до страти, але був помилуваний президентом ПНР Болєславом Берутом, отримав довічне ув’язнення, яке було скорочене до 15 років завдяки амністії.
Після звільнення у 1956 році Ґолємбєвський намагався виїхати до США й налагодити співпрацю з українськими націоналістичними середовищами для боротьби зі спільним ворогом. Його неодноразово арештовували потім за антикомуністичну і підривну діяльність, зокрема під час воєнного стану у 1981 році. В травні 82-го року він виїхав до Америки.
У в 1982 році в листі до Сергія Мартинюка «Граба» (ветерана українського націоналістичного підпілля), який був учасником укладення перемир'я поміж УПА та АК в присілку Жар, Мар'ян Ґолємбєвський писав, що ця історія в ньому й далі живе і що він постійно до неї повертається думками. На еміграції Маріан Ґолємбєвський до останніх днів підтримував дружні контакти з Євгеном Штендерою, який був, як вже було сказано, командиром сил УПА, які спільно з ВіН атакували Грубешів. Він теж був гостем на ветеранських зібраннях колишніх упівців.
У 1989 році, коли він відвідав Україну, Ґолємбєвський говорив, що не може бути незалежної Польщі без незалежної України і що союзників не слід шукати ані в Росії, ані у Сполучених Штатах, а потрібно шукати їх в Україні.
У контексті польсько-українського порозуміння постійно на слуху середовище паризької «Культури», діалог польських і українських інтелектуалів на еміграції. Натомість таких людей, як Маріан Ґолємбєвський чи Євген Штендера рідко згадують у цьому контексті, людей, які пішли проти течії і просували компроміс, попри пекло вбивств мирних жителів — і поляків, і українців.
Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник