Профспілковий рух «Солідарність» був силою, яка не лише зламала хребет комунізму в Польщі, але й зумовила і сприяла падінню комуністичної системи в Центрально-Східній Європі.
Виникненню «Солідарності» передувала історія з нібито дисциплінарним звільненням у серпні 1980 року працівниці Гданської корабельні імені Леніна Анни Валентинович, яка була опозиційною діячкою. В корабельні вибухнув страйк, який дуже швидко поширився по всій Польщі. В знак солідарності протестували робітники близько 700 підприємств країни.
Страйк в Гданській корабельні організував комітет підпільних Вільних профспілок в склад якого входили такі особи як Єжи Боровчак, Богдан Фельський і Людвік Пронджинський. До них згодом приєднався електрик Лєх Валенса, звільнений у 1976 році, який очолив страйкарів і був одним з їхніх рупорів. Метою страйкового руху було не лише покрашення становища робітників, але й перебудова комуністичної системи і створення умов для незалежного розвитку суспільства.
З огляду на розмах протестів комуністична влада змушена була піти на компроміс і 31 серпня 1980 року в приміщенні Гданської корабельні було підписані так звані Серпневі порозуміння.
Вперше за часів існування соцтабору влада погодилася на відкритий діалог з суспільством і була змушена прийняти документ, знаний як «21 постулат». В першу чергу було зареєстровано незалежну профспілку «Солідарність», визнано право на страйк, влада зобов’язалася обмежити цензури, обіцяно будову пам’ятника жертвам робітничих протестів у грудні 1970 року, тощо.
Підписання Серпневих порозумінь привело до неймовірного росту суспільної активності поляків, що отримало назву «Карнавалу Солідарності» і тривало до грудня 1981 року, коли генерал Войцєх Ярузельський запровадив воєнний стан.
Про Серпневі порозуміння 1980 року і значення «Солідарності» в ефірі Польського Радіо говорив професор Войцєх Поляк з Університету Миколая Коперника в Торуні.
Історик, який в 1980 році був одним із засновників незалежної студентської профспілки в рамках «Солідарності», поділився особистими переживаннями і враженнями про події, які виявилися доленосними для Польщі і всієї Європи:
Я пам’ятаю атмосферу напруги, а водночас ентузіазм, що здається вже почалося і що зі всього цього щось вийде. Була надія, що цього разу вдасться перемогти. Ми повинні пам’ятати про інформаційну блокада, блокування телефонів, що комуністи робили з метою відрізати Гданську корабельню від решти Польщі. Все це виявилося неефективним з огляду на існування західних радіостанцій, а особливо радіо «Вільна Європа». Тут треба підкреслити величезну роль «Вільної Європи». Ціла Польща, особливо вечорами, коли була найкраща чутність, сідала біля радіоприймачів і «Вільна Європа» година по годині, хвилина по хвилині, оповідала про те, що відбувалося в Гданській корабельні. Зокрема інформувалося про те, що вибухають страйки солідарності. Така підтримка стала можливою завдяки тому, що люди знали все, що відбувалося в Гданську, незважаючи на всі старання комуністичної влади, щоб ту інформацію заблокувати.
Професор Поляк підкреслює, що серед антикомуністичної опозиції літом 1980 року панувало переконання, що цього разу антикомуністичний зрив буде успішним. Зокрема, він звертає увагу, що на відміну від робітничих протестів грудня 1970 року, епіцентром яких була агломерація Гданська, Гдині і Сопота і котрі були криваво придушені, комуністична влада побоялася йти на такий крок.
Було очевидним, що влада не відважилася використати силу. Вони могли увірватися до корабельні танками і розчавити все це. Це б зумовило тисячі чи десятки тисяч смертельних жертв. Проте комуністи цього не зробили. Було помітно, що це вже не комунізм сталінського покрою і що він також піддатливий певній еволюції.
З другого боку, робітники теж виховалися у тій протестній діяльності. Робітники в Гданську знали, навчені досвідом 1970 року, що не слід виходити на вулиці і провокувати сутичок, а краще перебувати в корабельній, під її прикриттям, бо це дасть кращий результат. І ця тактика виявилася слушною.
Натомість, саме відчуття, що тепер буде інакше, що це принесе результат, було виразом молодечого оптимізму. Якщо подивитися на страйк чи то в Гданській корабельні чи інших місцях, то там були назагал молоді люди. Середній вік лідерів страйкарів становив 28-30 років. Це були молоді, повні запалу та оптимізму люди. Молодість сама по собі часто є оптимістичною і передбачає, що все буде добре. Згодом цей оптимізм мав значення впродовж тих 16 місяців існування легальної «Солідарності». Навіть, коли в грудні 1981 року було зрозумілим, що справа йде до силового вирішення і що генерал Ярузельський готується використати силу, то діячі «Солідарності» цим не переймалися, настільки сильним був той оптимізм.
Професор Войцєх Поляк переконаний, що історія засвідчила про правильний вибір лідерів «Солідарності», які вирішили сісти за стіл переговорів з комуністичною владою, а не зайняли безкомпромісну конфронтаційну лінію. На його думку раціональної перспективи переговорам не існувало і не поділяє погляду тих, хто критикує Серпневі порозуміння 1980 року, які дозволили легалізувати «Солідарність».
Ми можемо задуматися над цим. Ну, добре, були страйки липня-серпня, а також вересня, бо у вересні теж проходили важливі страйки. Тільки, якби робітники не сіли за стіл переговорів з комуністичною владою, то щоб з тих страйків було? Напевно страйки в тих умовах не дали би повної незалежності і не привели б до якихось радикальних вирішень. Не було шансів для цього. По суті, не було іншого виходу і треба було сідати за стіл переговорів. Те, що вдалося досягнути було чимось незвичайним, позаяк в умовах комуністичної держави створено справжні профспілки, чим стала «Солідарність» . На додачу ця профспілка налічувала близько 10 мільйонів осіб. Це був колосальний успіх.
Історик звертає увагу на ще один кардинально важливий момент:
Перед липнем-серпнем 1980 року кількість людей, котрі якимось чином включалася в опозиційну діяльність демократичної опозиції в Польщі, можна оцінити десь в декілька тисяч. І це йдеться про дуже різний рівень заанґажування в опозиційну діяльність. Серед них й такі що передавали агітки чи ще якось підтримували опозицію. Комуністичні служби не мали особливих проблем з протидією такій кількості опозиціонерів. Більше того, коли я переглядав особові справи, заведені спецслужбами, то мене дивувало як багато уваги приділялося часом малозначущій особі. Вони могли присвятити багато часу і енергії, щоб вести роботу по такій людині у відповідності зі всіма правилами і процедурами свого фаху.
Тим часом настає серпень 1980 року «Солідарність» творить нові кадри й нову опозиційну еліту. Це відбувається в кожному місті, на кожному підприємстві. В регіонах в діяльність «Солідарності», задля спільного блага, включаються тисячі і десятки тисяч людей. Ярузельський запроваджує воєнний стан і треба йти у підпілля і діяти так, як це було до 1980 року. Хоча тепер рівень репресій був значно вищий. Отож, тепер тих опозиційних діячів вже не було декілька, а кількасот тисяч. Проте, коли враховувати теж тих, хто робив прості речі, скажімо тих, що роздавали листівки своїм колегам по факультету чи підприємству, і були такими собі гвинтикакми тої махіни, якою була «Солідарність», то можна говорити навіть про мільйони людей, залучених в опозиційну діяльність. Тут навіть та служба безпеки ПНР була безсильна. В кількісному плані після впровадження воєнного стану вона зросла у два рази. Але, що з того, коли членів «Солідарності» було в сотні чи навіть тисячі разів більше, ніж кількість людей, яка була залучена в опозиційну діяльність до 1980 року.
Історик відзначає, що комуністична служба безпеки була безсила не лише з огляду на величезну кількість людей, які становили рух В, але ще й тому, що проходила стрімка зміна суспільної свідомості:
Люди чимраз більше протиставлялися комуністичній владі, вважаючи її накинутою. Цей процес поглиблювався. Величезним шоком для багатьох людей в Польщі стало вбивство священника Єжи Попелушка [в листопаді 1984 року – прим.]. Були люди, які мали ще якісь ілюзії щодо комуністичної влади, бо часом хтось з огляду на життєві обставини вірив в комуністів. Тепер все це зникло.
Той доробок «Солідарності», який виник в результаті страйків в серпні-вересні і того всього, що відбулося у 1980 році був величезним і переломним. Це теж стосується наступних 16 місяців існування легальної «Солідарності».
Звичайно, треба пам’ятати й про інші чинники, які привели нас до незалежності в 1989 році. Зокрема мова йде про роль Івана Павла ІІ і підтримку Католицької церкви. Це теж підтримка американського президента Рональда Рейгана і світова кон’юнктура. Треба не забувати і про зміни в Радянському Союзі. Це все ми змогли добре і розумно використати. Завдяки всьому цьому були створені кадри і структури, відбулася перебудова суспільної свідомості. Все це доробок страйку літом 1980 року і тих шістнадцяти місяців легальної «Солідарності».
PR24/no