Довгий час світ загалом і колективний Захід зокрема, тремтів перед путінською Росією. Росію розглядали, з одного боку, як військово-політичного непередбачуваного велетня з ядерною булавою, який може стерти на порох будь-кого, хто стане йому на дорозі, а з іншого боку, в ній вбачали енергетичну потугу та привабливого бізнес-партнера, з яким можна вести надзвичай прибуткові справи.
Страх і захоплення - це напевно головні взаємозалежні емоції, які визначали і поки що ще визначають сприйняття у світі не лише Росії Путіна, але Росії загалом. Так повелося з того часу, коли виникла Російська імперія, яка пройшла чимало метаморфоз від царату до путінізму.
Проте остання російсько-українська війна вже зумовлює переоцінку сприйняття Росії. Страх слабне і наростає здивування щодо того, як така потуга, перед якою тремтів Захід, не може справитися з Україною, якій дехто давав у прямому протистояння з Росією не більше декількох днів. А захоплення світу належиться тепер Україні та її народу, який дієво протистоїть могутньому загарбнику у відповідності до слів свого національного гімну «душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми браття козацького роду».
Адже справа не лише в героїчній боротьбі Збройних сил України, в їх вмінні битися проти значно краще оснащеного й досвідченого ворога, який десятиліттями те й робив, що озброювався, проводив постійні навчання і воював в Чечні, Грузії, Сирії, Україні й інших куточках світу, сіючи смерть і горе. Світ бачить і розуміє, на відміну від Путіна і абсолютної більшості росіян, що на боротьбу з загарбником піднявся український народ. Свідченням цього є численні приклади, коли прості люди намагаються голіруч зупинити бронетанкові колони ворога чи безстрашні мітинги і виступи людей в окупованих росіянами містах – в Херсоні, Мелітополі, Куп’янську, Бердянську, Енергодарі та інших місцевостях.
Звідки береться надзвичайна відвага українців у боротьбі з російським загарбником? Про це в ефірі Польського Радіо говорила Катажина Якубовська-Кравчик з кафедри україністики Варшавського університету.
Гадаю, що тут можна виокремити декілька чинників. Натомість українці та їх постава в стосунку до своєї землі, своєї Батьківщини сильно зумовлена історичним контекстом та національними міфами. Тут важливим таким міфом, який виринав і був дуже присутнім під час Революції Гідності є міф козачини. Зараз, в умовах, що склалися, не має можливості на його вираження як культурної рефлексії, але козацький міф присутній.
До цієї парадигми козачини зверталися і творці ХІХ століття, і ХХ століття. Козак яко зразок українця, це теж міфічна постать козака, уособлення надзвичайної доблесті, для якого воля понад усе.
Дослідниця звертає увагу, що поняття опору тиранії вписане в українську національну культуру.
Якщо взяти українську культуру в більш широкому плані, то можна сказати, що це культура опору. Можливо це так з огляду на такий, а не інший історичний контекст, в якому ця культура формувалася. Проте і ХІХ століття, і Тарас Шевченко та його поезія була сильно скерована проти Російської імперії. Зрештою за це Шевченка засудили і ув’язнили. Він був членом Кирило-Мефодіївського братства, нелегальної організації, спрямованої проти царської влади.
Проте, якщо подивитися згодом, то й Іван Франко, Леся Українка, потім ХХ століття, покоління шістдесятників були частиною цього явища. Дисиденти-шістдесятники наважилися виступити проти Радянського Союзу та єдиноправильного розуміння культури. Згодом були чергові метаморфози й еволюція.
Тому опір і протиставлення офіційній владі, коли вона не відповідає очікуванням і цінностям вписана в історію та культуру цього народу.
Культуролог відзначає, що ген бунту вписаний такою в історичну традицію та культуру польського народу, що є підставою для солідарності і співпраці перед лицем російської навали.
Я гадаю, що ми так добре розуміємо українців в кризових ситуаціях. Як це було в часи Помаранчевої революції, коли варшавські вулиці забарвилися в помаранчевий колір чи в часи Революції Гідності, коли поляки з великою симпатією ставилися до українців. І це саме ми маємо зараз.
Вважаю, що нас об’єднує спільний історичний досвід, але також відчуття того, що в разі незгоди з владою, ми повинні боротися за своє. Власне це є платформою, де процвітає польсько-українське порозуміння.
Ще одна спільна риса українців та поляків – це здатність здобутися на гумор, навіть в умовах воєнних жахіть, як це було під час ІІ світової війни чи є сьогодні в часи російсько-української війни. Прикладів цього багато, зокрема це меми і жарти про те, як українці вітають своїх самозваних братів-росіян «коктейлями Молотова». Катажина Якубовська-Кравчик.
Це почуття гумору щодо того, що є жахливими. Зрештою, коли говорити про «коктейлі Молотова», то для мене такою важливою історією, яка показує поєднання різного видів сакрум, є те, що мені розповіли митці, котрі були на Майдані в часи Революції Гідності. Ці люди після тижнів перебування на Майдані вирішили зробити повноцінну різдвяну шопку. І от коли були найтяжчі дні з розстрілами протестувальників, для них ця шопка стала «коктейль-баром», де люди могли сховатися від снайперського вогню і там виготовляти «коктейлі Молотова».
Теж тут треба торкнутися ще однієї важливої теми. Для українців цінність Батьківщини, і це від найдавніших часів, від часів Середньовіччя дуже сильно пов’язана з сакральними категоріями. Зрештою все це злилося воєдино. І теж гадаю, що саме завдяки цьому українці здатні на таку самопосвяту та мобілізацію.
Культуролог спробувала дати відповідь, на питання, що таке героїзм загалом і звідки в українців береться відвага голіруч зупиняти російські танки чи виходити на мирні протести в окупованих росіянами містах, наражаючи себе на смертельну небезпеку.
Я гадаю, що ми всі чогось шукаємо і нам всім чогось бракує, і коли ми відчуваємо, що певні кордони і лінії вже давно перейдені то людині всім своїм єством перебудовується, залишає позаду певні норми. В нас, щось ламається і вибухає і все якось поєднується, але це дуже моє персональне поняття відваги.
Мені здається, що спільною рисою українців та поляків є те, що ми вміємо і здатні мобілізуватися в кризових ситуаціях. Вже гірше справи виглядають, коли мова заходить про буденне життя і копітку щоденну працю.
Напевно це справа якогось національного характеру, але нам відносно легко мобілізуватися, навіть, якщо це вимагає від нас багато чим пожертвувати.
PR3/no