В світлі війни Росії проти України проводяться історичні паралелі з ІІ світовою війною. Цю загарбницьку політику Росії щодо України багато хто порівнює з тим, що здійснював Гітлер в 30-х і 40-х роках. Наскільки вірне таке порівняння в тому плані, що часто не береться до уваги безпосередня матриця, на якій виріс Путін, а саме Сталін?
До розмови я запросив Алєксандра Гогуна, російського та німецького історика, який живе та працює в Німеччині у Вільному університеті Берліна. Його остання книга «Помилка 1941» присвячена першому року німецько-совєцької війни. Зараз він працює над монографією, що має стати військовою біографією Сталіна та представити незнані сторінки його мілітаристської політики.
Отже, скільки в Путіні є Сталіна, а скільки Гітлера? До кого йому все ж таки ближче?
В психологічному плані Путіну набагато ближче до Сталіна. Це повний цинізм, цілковито деіделогізованість, розрахунок і холоднокровність. Це все його різнить від Гітлера, в якого був фанатизм, одержимість і шал. В цьому сенсі вони протилежні. Крім цього, у Путіна, так само як і в Сталіна, зовнішня політика є глобалістською. Натомість у Гітлера був регіональний експансіонізм.
Однак, якщо порівнювати зовнішню політику Сталіна і Путіна, то це дві принципово різні речі. У Сталіна реальною ціллю було захоплення всього світу, а Путін використовує свою зовнішню політику, акти агресії, для того, щоб утримувати і підтримувати свою владу всередині Росії.
Проте, якщо взяти Україну, то вона для Путіна є архіважливою в плані відбудови його проекту Російської імперії. Чи це буде підкорення частини країни, чи створення якогось маріонеткового утворення, але тут чітко простежується геополітична складова, а не суто якесь бажання Путіна втриматися в Кремлі. Чи не так?
Він хоче сплюндрувати Україну, щоб та не стала привабливим варіантом східнослов’янського світу для росіян, аби вони не вирішили повторити Майдану. Це перша ціль Путіна. Друга –війною в Україні він з 2014 року всім своїм виборцям, так би мовити, крутить воєнний фільм про те, як доблесне «рускоє воїнство» когось там колошматить. По третє – Путін дає зрозуміти виборцям, що, мовляв, як ви влаштуєте в Росії Майдан, то погляньте, я Маріуполь перетворив на груду каміння, зруйнував Харків і теж саме можу зробити з будь-яким містом. Четверта ціль – це заплямити кров’ю своїх виконавців, бо він знає, що це буде найвірніша опора його режиму. Таким чином, він рекрутує на свій бік головорізів, створює армію людей, яким нічого втрачати, бо їх чекає в’язниця. П’ята ціль – Путін створює міжнародну напругу, яку він використовує, щоб там собі свої нафту і газ якомога дорожче продавати. І врешті, остання, шоста ціль – Путін проводить самоізоляцію Росії від Заходу і вона проходить на фоні війни. Йому допоміг коронавірус відгородити Росію від, так би мовити, «згубного впливу» свободи, а зараз війною він цю самоізоляцію продовжив.
А чи можна говорити, що як колись Захід недооцінював Сталіна, так само і сьогодні відбувається з Путіним, глобалістську програму якого недооцінюють, ні США, ні ЄС?
Після 24 лютого потрохи вже цю програму сприймають всерйоз, а до цього точно була недооцінка. Але навіть після 24 лютого оцінка є неадекватною. Наприклад, зрозуміло, що Путін не полізе на НАТО, але після нападу на Україну, Німеччина оголосила про виділення 100 млрд євро на модернізацію бундесверу. Хоча ті ж гроші можна було витрати на просвітницьку роботу в середині Росії (дослідницькі проекти, телеканал, ітд). Можна різними способами доносити інформацію всередині Росії, створення інформаційної хвилі. Все це було б набагато більш ефективнішим витрачанням коштів німецьких платників податків, а ми бачимо хвилю мілітаризації. Хоча, як бачимо, навіть Україна у військовому плані не по зубах Путіну. І що він не полізе війною ні на ЄС, ні НАТО - це теж очевидно.
В своїх дослідженнях Ви стверджуєте, що Сталін готувався до Третьої світової війни. Чи Путін до неї готовий?
Ні, позаяк десь з кінця 60-х років у великих держав діє дзеркальний, симетричний принцип «хто вистрілить першим, той загине другим». Справа в тому, що ракетні технології дозволяють удар-відповідь або зустрічний удар-відповідь. І те, що потім відбудеться з тим, хто почне війну - це навіть не перша перемога. Просто це знищення половини країни й апокаліпсис. Зрозуміло, що цим вгодованим, гладким шахраям-злодіям з кооперативу «Озеро», ну ніяк не хочеться вмирати. Їм хочеться жити добре. В них чималенькі нерухомості за кордоном і в самій Росії. Те, що їм заблокували рахунки в Європі, будинки і палаци, все це їх не надто сильно турбує, як загроза російського Майдану, і вони всіма способами їй запобігають. В тому числі це робиться шляхом цієї апокаліптичної істерії. Мовляв, дивіться, якщо ви спробуєте нас скинути, то ми можемо натиснути на ядерну кнопку. Це залякування працює. От Байден заявив, що він не ставить собі за мету скинення Путіна.
Хотілося б заторкнути ще одну паралель. В епоху Сталіна Китай фактично був сателітом Радянського Союзу і дуже залежною від нього країною. Сьогодні ситуація виглядає якщо не навпаки, то майже як дзеркальне відображення минулого. Росія сьогодні – це молодший партнер Китаю. Москва залежна від Пекіну, а після 24 лютого ситуація ще більш поглибилася в плані цієї залежності.
Якими можуть бути кроки Китаю в плані війни в Україні?
Китай й сам продовжує залишатися дуже залежним від Росії. Хоча на перший погляд це не так, але це так. І нейтралітет Китаю, з одного боку, дуже ціниться Путіним, а з іншого, цей нейтралітет Захід теж терпить. Гадаю, що нейтралітет буде збережено. Проте співпраця між цими двома авторитарними режимами тісніша, ніж це виглядає з боку.
Наведу такий приклад. Як відомо, була справа з «гаванським синдромом», коли у американських дипломатів спостерігалися порушення з самопочуттям, головні болі і шуми у вухах. Згодом вияснилося, що за цим ймовірно стояло ГРУ, яке намагалося викрасти інформацію з телефонів й інших пристроїв американських дипломатів на Кубі. Побічно вийшов такий собі акт терору у вигляді «гаванського синдрому». Така ж справа була з американськими дипломатами в Китаї. Це означає, що Китай дозволив на таку силову акцію на своїй території або просто закрив на неї очі. В Росії є технології і розвідувальні службі, які можуть бути корисними Китаю. Окрім того, Пекіну, якщо він все-таки вирішить напасти на Тайвань, буде потрібна підтримка Москви, в тому числі у вигляді ресурсів. Проте чи захоче Китай напасти на Тайвань - є не зрозумілим. Адже багато хто вважав, що так буде, і боялися, що війна Росії проти України спровокує такий крок. Але Україна дала гідну відсіч, і китайці можуть подумати, що Путін, з одного боку, зберіг владу за допомогою війни, але, з іншого боку, відсіч така, що виникає питання, чи варто було нападати. Може все-таки для внутрішньої стабільності режиму обійтися без війни. Тому захист своєї свободи і підтримка Заходу для України може втримати Китай від воєнної операції проти Тайваню.
В світі широко коментується виступ Генрі Кіссінджера в Давосі, де він заявив, що Україна повинна піти на мирову з Росією шляхом відмови від частини своїх територій і виконати вимоги Путіна. В тому ж ключі були заяви колишнього прем’єра Італії Берлусконі і президента Франції Макрона. Хоча останній це категорично заперечує. А на додаток була така ж пропозиція з боку впливового американського ліберального часопису The New York Times.
Як ми бачимо, війна затягується, і складно передбачити, чим і коли вона завершиться. У зв’язку з цим виникає питання, чи можна побоюватися з боку Заходу, в тому числі і США, політики умиротворення путінської Росії коштом України?
Така загроза є, позаяк вони прагнуть деескалації конфлікту. І якщо Путін захопить якусь частину української території і скаже: «все – ми готові зараз зупинити вогонь, якщо Україна зробить те саме». Це фактично буде донбасизація всієї країни. Це як у випадку Північної і Південної Кореї, де немає ні миру, ні війни, але є лінія протистояння. Я думаю, що колективний Захід на це піти може. Західні політики можуть сказати, що зараз важливий мир, але в 2014 році вони заявили про невизнання всіх цих «ЛНР/ДНР, але настоювали на припиненні вогню. З 2014 по 2022 рік був поганенький, але який там мир. Звичайно, там пострілювали, але масового кровопролиття не було. На приблизно те ж саме Захід може піти і зараз. На Україну можуть надавити, щоб вона підписала не мир, а довготривале перемир’я.
Матеріал підготував Назар Олійник