Закінчення Другої світової війни не принесло миру і свободи Центрально-Східній Європі, а лише нове поневолення, цього разу совєтське, нераз жорстокіше від гітлерівського. Проте встановлення совєстького режиму наткнулося на відчайдушний опір поляків, українців, але й теж народів Балтії, де виникли партизанські рухи, знані під загальною назвою «лісові брати». На тлі трьох країн Балтії найбільш вирізняється в цьому плані Литва.
Як так сталося, що в такій невеликій країні як Литва сформувався сильний антисовєцький повстанський рух, який за кількістю бойових акцій може конкурувати з УПА, яка вважається однією з найбільш потужних антисовєцьких партизанських організацій?
Це питання я адресував професору Рафалу Внуку з Люблінського католицького університету, якого запросив до розмови про литовський партизанський рух у повоєнні роки. Він є автором монументальної монографії «Лісові брати. Антикомуністичне підпілля в Литві, Латвії та Естонії 1944-1956», яка вийшла друком у 2018 році.
Гадаю, що ми тут маємо декілька важливих елементів. Напевно найважливіше те, що Литва в період Другої світової війни зазнала найменших людських втрат серед інших країн, якщо мова йде про чоловіків, здатних взяти в руки зброю. Литовцям просто дуже пощастило. В 1941 році фронт пройшов блискавично через Литву, у зв’язку з чим совєти не змогли залучити до армії і до роботи на підприємствах масу людей, як це було у випадку Латвії, і особливо Естонії. Внаслідок чого втрати литовців були дуже невеликbvb. А згодом, в 1942-44 роках під час мобілізації до Ваффен СС втрати чоловічого населення теж були невеликими. В Латвії і Естонії при участі місцевої колабораціоністської влади проведено загальну мобілізацію декількох призовів. Таким чином, маса молоді, яка в майбутньому могла стати частиною партизанського руху, була втягнута в німецьку військову машину. Згодом естонці і латвійці зазнали дуже високих втрат на фронті. Литовці ж бойкотували набір до німецької армії, внаслідок чого залишилися по домах. І коли в 1944 році прийшли совєти, було кому йти в ліси. Як тільки Червона армія оголосила мобілізацію, як це раніше робили німці, литовці вирушили в ліси, і багато з них вступили в партизанські загони. Це досить просте пояснення, але на мою думку воно переконливе. Коротко кажучи, була молодь, яка хотіла і була готова воювати, а з іншого боку совєцький терор підштовхнув їх піти в партизани.
Одна з литовських партизанських організацій, які виділяються на тлі інших, є Литовська армія свободи. Її засновником був студент права Вільнюського університету Казис Веверскіс, який мав за собою військову службу. Йому вдалося створити потужну і добре функціонуючу організацію, яка діяла до 1945 року. Після 1945 року чимало литовських сил діяли від імені і під назвою Литовської армії свободи.
Щодо Веверскіса і його організації, то в очі впадає з одного боку її сила, а з іншого — необачність командувача. Веверскіс загинув в кінці грудня 1944 року, коли особисто транспортував фірою пропагандистські й конспіративні матеріали. Тобто, маємо професіоналізм, який йде в парі з дилетантством. Професор Внук:
Так, безсумнівно, обставини смерті Веверскіса свідчать про те, що він цілковито проігнорував засади безпеки і конспірації. Більше того, в нього здали нерви і він кинувся навтьоки. Проте це напевно характерне у випадку підпілля, яке тільки формується, де поруч з високими ідеалами, часто професійними і розсудливими діями мають місце аматорські кроки. І от ця мішанина аматорщини, професіоналізму, самопосвяти і браку вміння, — все це мало місце у випадку литовського підпілля. Мова не про якийсь виняток, а про типову ситуацію.
З другого боку, треба відмітити, що довкола Веверскіса згуртувався ряд людей, яких вишколили німці, які теоретично зналися на шпигунській та партизанській справі. Більшість з них згодом схопили. Потім залишилися лише ті, які були найбільш обережними, які змогли найдовше зберігати холоднокровність. Коротко кажучи, відбувався природній процес виживання сильніших, і загибелі слабших.
В своїй книжці Рафал Внук метафорично описує боротьбу литовських партизанів з совєтами. За його висловом, ще у 1945 році це був двобій двох боксерів, один з яких лекговаговик, а другий — суперважковаговик. Литовські «лісові брати» завдавали швидких і дошкульних ударів, але розмашисті і важкі удари совєтських репресивних сил, якщо вже влучали в партизанів, то означали для них нокдаун, якщо не нокаут. Натомість, в подальші роки все вже нагадувало змагання лиса з мисливцями і собаками. Партизани своїми маневрами і чимраз більш хитромудрими методами боротьби лише видовжували двобій, але вони були приречені.
Дослідник так хронологічно представив нарис боротьби «лісових братів»:
До весни 1945 року, по суті, до квітня-травня, коли стало зрозуміло, що Друга світова не переросте в Третю світову війну, підпілля мало масовий характер. За моїми оцінками, тоді в лісах перебувало близько 20 тисяч людей, які були в стані ефективно протидіяти совєтській владі, партизани були в змозі проводити наступальні операції. Проте в середині 1945 року відбувається принципова зміна. Третя світова війна не вибухає. Натомість потужні совєтські сили, які до цього були залучені у боротьбу з німцями, починають повертатися з фронтів, і їх можна залучити для протидії підпіллю і партизанським рухам. Тоді ж совєти оголошують амністію. Чимало хто, втративши віру, що партизани в стані здобути незалежність, легалізовується. І це цілковито переломний момент. І з цього часу вже не можна вести мову про двох боксерів, між якими хоча й є різниця у ваговій категорії, але слабший боксер ще в стані тримати удар і пересуватися між канатами. Згодом є ще активний період партизанської боротьби, але вона поступово згасає. Це час до 1946 року, але від кінця 1946 року ситуація настільки погана з точки зору «лісових братів», що вони дослівно йдуть у підпілля. Партизан в 1948-49 роках — це людина, що живе у лісовому бункері, а на поверхню виходить вночі. Зрештою, партизанів можна було пізнати по блідому кольору шкіри з огляду на брак сонця.
І в цей час в 1948-49-му і в подальші роки збройна боротьба відходить на другий план. Головною зброєю стає друк і пропаганда.
У знищенні «лісових братів» величезну роль відіграли спецгрупи НКВД і легендовані боївки, в склад яких входили колишні партизани, які перейшли на бік ворога. Нерідко, схопивши партизана, його перевербовували впродовж декількох днів, і той ставав агентом «внутрєнніком», а потім брав участь у фізичній ліквідації своїх недавніх побратимів. Читаючи книгу професора Внука «Лісові», складається враження, що практично мало хто міг вийти цілим у разі зустрічі з такою спецгрупою чи уникнути завербування. Сам же історик підкреслює, що совєтські органи безпеки були неперевершеними майстрами агентурної діяльності.
В мене складається враження, що кількість видів агентури в совєтських спецслужбах така ж, як і кількість видів снігу у ескімосів. Перед тим, як зайнятися тематикою діяльності НКВД-НКГБ-КГБ, я вважав, що агент — це лише хтось з якимось певним набором характеристик. Проте чим більше я заглиблювався в тему, тим більше бачив, що категорій агентури, способів її вербування просто безліч. З часів ЧК Дзєржинського методи лише вдосконалювалися.
Енкаведисти слушно дійшли до висновку, що найлегше знищити підпілля, використовуючи для цього членів того ж підпілля. Ніякий там працівник органів не знатиме краще звичок, мови, способу комунікації підпілля, ніж людина, яка в ньому провела багато років.
Характерно, що практику легендованих боївок у випадку Литви привніс полковник НКВД Алєксєй Соколов, який перед тим вів боротьбу з УПА.
Перші операції з легендованими боївками, тобто відділами, які передовсім складалися з колишніх, перевербованих партизанів, де було два-три оперативні працівники, вперше були проведені для боротьби з УПА. Ці методи були привнесені з України на терен Литви, Латвії і Естонії і були ще більш вдосконалені. Зрештою, те саме стосувалося терену Білорусії, де легендовані групи зіграли величезну роль у боротьбі з польською і значною слабшою білоруською конспірацією. У випадку Литви легендовані групи виходять на сцену в кінці 1946-го на початку 1947 року. Полковник Соколов був тим, хто скинув, так би мовити, перший камінь, а за ним ринула лавина. Зрештою, не має нічого більш небезпечного для підпільної організації, ніж високопоставлений лідер, який працює на другу сторону.
Не зважаючи на діяльність таких високопоставлених агентів як Юозас Маркуліс, який навіть став на чолі координаційного центру партизанського руху, литовські «лісові брати» як організована сила трималися дуже довго. Останні їхні керівники, які очолювали Союз борців за свободу Литви, харизматичні лідери Йонас Жемайтіс і Адольфас Раманаускас були арештовані в 1953-му, а в другому випадку — у 1956-му році. Обидвох після жахливих тортур страчено, але не зламано. Як відзначає професор Внук, ця здавалось би безнадійна боротьба, згодом виявилася неймовірною важливою як спадщина і символ після здобуття Литвою незалежності у 1991 році.
Такі ситуації творять символи, а символи дуже важливі для становлення й існування національної спільноти, громадянської спільноти, для держави. І Жемайтіс, і Раманаускас сьогодні є неймовірно важливими постатями в емоційно-героїчній сфері литовської держави. Жемайтіс вважається одним із президентів Литви періоду совєтської окупації, а Раманаускаса вважають зверхником її збройних сил того часу. Вища військова академія носить ім’я Адольфаса Раманаускаса.
Тому, говорячи в символічних категоріях, хоча ці люди й зазнали політичної і військової поразки, то, поза сумнівом, привели до зміцнення литовської ідентичності.
Матеріал підготував Назар Олійник