Його Святість Бенедикт XVI яскраво вписався в історію ще за життя, коли 11 лютого 2013 року на превеликий подив всього світу оголосив про своє відречення від престолу святого Петра. Рішення набуло чинності 28 лютого.
В історії папства остання абдикація відбулася у 1415 році, коли в умовах глибокої кризи, відомої як Велика західна схизма, папа Григорій XII відмовився від папської тіари. На долю Бенедикта XVI теж випала роль бути главою Церкви в епоху важких випробувань.
Кардинал Йозеф Ратцінгер став 265-м папою римським 19 квітня 2005 року, після майже 27 років понтифікату Івана Павла II, який був одним з найбільш видатних за всю історію Католицької церкви. Німецький кардинал був "правою рукою" папи-поляка. Його розглядали як продовжувача курсу на укріплення позиції Церкви. У багато в чому так й було.
Водночас, перед папою постали серйозні виклики у вигляді сексуальних та корупційних скандалів, кампанія атак в ЗМІ у зв’язку з його членством в Гітлер'югенді і багато чого іншого. Ноша виявилася непосильною — Бенедикт XVI вибрав шлях папи на спочинку (папи-емерита). Слід відзначити, що він робив все можливе, щоб перебувати в тіні Франциска — нового папи.
Згадуючи папу Бенедикта XVI, 5 січня в день його похорону, який зібрав понад 100 тисяч людей з цілого світу, глава Конференції єпископату Польщі архієпископ Станіслав Ґондецький підкреслив, що його можна порівняти як богослова з Фомою Аквінським. Він автор понад 60 книг, серед них виділяються «Ісус з Назарету», «Вступ до християнства» та інші.
До розмови про фігуру Бенедикта XVI я запросив історика, професора Хосе Луіса Орелью з католицького університету CEU San Pablo в Мадриді.
В контексті понтифікату попередника Бенедикта XVI сформувалося поняття «покоління Івана Павла II». Чи можна якоюсь мірою говорити про якесь покоління Бенедикта XVI? Думка з цього приводу професора Орельї.
Я не впевнений чи був час для цього. Можливо, тут варто згадати ХХ Всесвітню зустріч католицької молоді в Кельні. Молодь, яка не застала Івана Павла ІІ, там мала можливість пізнати Бенедикта XVI. У нього не було такої притягальної сили як у його попередника, з огляду на природню сором’язливість. Це була людина науки, яка найкраще себе почувала в бібліотечних стінах. Проте, тим не менше, через свої книги і богословську думку Бенедикт почав притягувати до себе людей і набирати популярність. Про це можна судити хоча б по величезним чергам паломників, які прийшли із ним попрощатися та віддати данину пам’яті. Папа Бенедикт XVI впливав на вірних через свою творчість і теологію. Можливо не можна вести мову про якесь хронологічне покоління Бенедикта, яке надійшло після покоління Івана Павла, але є важлива частина католицизму, на якій лежить печать Бенедикта XVI.
Як вже згадувалося вище, Бенедикт XVI зійшов на престол святого Петра у скрутні часи. Передовсім, його понтифікат затьмарили скандали, які вибухнули з огляду на сексуальні зловживання і злочини в лоні Католицької церкви впродовж десятиліть.
Так, виринув факт, що Йозеф Ратцінгер, будучи архієпископом Мюнхена і Фрайзінгу, у 1980 році дозволив одному священнику, якого психіатрично лікували з огляду на розбещення неповнолітніх, перейти в іншу парафію, де той продовжив чинити сексуальні злочини.
Бенедикт XVI висловив свій жаль з цього приводу і пояснював ситуацію недоглядом свого заступника по архієпархії. Проте документи свідчать, що кардинал Ратцінгер був присутнім на зустрічі, на якій йшла мова про переведення священника-педофіла.
Поруч з цим, Бенедикт XVI став першим папою, який відкрито заявив про проблему сексуальних домагань і розбещення серед католицького духовенства, зокрема щодо дітей.
Він зустрівся з жертвами сексуальних злочинів в ході свого візиту на Мальту. Також попросив прощення в листі до жертв та їх родичів в Ірландії, в якому назвав те, що сталося «гріховними і злочинними актами».
На переконання професора Орельї, понтифік відповідально підійшов до проблеми сексуальних зловживань і злочинів в Католицькій церкві.
Мені здається, що він достатньо добре впорався з викликом, з проблемою, яка є продуктом епохи і суспільства. Про це часто говорять, як про злочинне явище, якби це було притаманне лише Церкві. Але це соціальний злочин. Як не прикро, але це також спостерігається в Церкві, яка є інститутом суспільства і його частиною. Тим не менше, з огляду на те, що тема педерастії ще в часи нацизму і комунізму використовувалася проти Церкви, багато священнослужителів і парафіян не вірили в те, що сексуальні злочини справді існують в лоні Католицької церкви.
Незважаючи на те, що цілий ряд випадків знайшли своє підтвердження, широкі кола церковників відмовлялися у це вірити, виходячи з досвіду з пропагандистськими нападками з боку тоталітарних режимів в особі нацистів і комуністів. Однак, після того, як подібні факти сексуальних домагань і зловживань в інших інституціях стали надбанням громадськості, про це почали відкрито говорити і в Католицькій церкві, з метою покласти край цій проблемі. Відповіддю стало позбавлення сану винних, і їх передача в руки правосуддя, в разі необхідності.
Історик поділяє думку, що Бенедикт XVI ввійде в історію як папа-богослов, якому довелося очолити Церкву в часи, коли секуляризація і антиклерикальні рухи на підйомі, а авторитет і позиція Святого престолу вкрай похитнулися. Хосе Луіс Орелья так бачить досягнення Бенедикта XVI.
Безумовно, він — видатна фігура на теологічному рівні. Те, що він привніс під час свого понтифікату, так це регуляризація реформ, які Бенедикт давно виношував. Бенедикт XVI довів до кінця реформи Івана Павла ІІ. Можна сказати, що він зробив те, чого не зробив його попередник з огляду на роки, вирвані терактом на площі святого Петра у Ватикані у травні 1981 року. Цей замах мав важкі наслідки для здоров’я Івана Павла II. Бенедикт XVI, який в часи свого кардинальства був найближчим співробітником і "правою рукою" Івана Павла, до прикладу довів до кінця процес канонізації низки святих, особливо з числа представників Латинської Америки. Зокрема йшлося про те, щоб посилити Церкву в регіоні, де вірні складають близько половини всіх католиків на світі. Як ми знаємо, наступним після Бенедикта XVI папою римським стала людина, котру дала ця земля.
Бенедикт прагнув вирішити важку проблему європейської секулярності. Проте він робив все можливе, щоб тільки посилити роль Латинської Америки, так би мовити, найбільш здорової частини Церкви, яка сильно відрізняється від Європи в організаційному плані. Скажімо, там практично не має кардиналів. Тому як плюс його понтифікату слід записати цей, так би мовити, геополітичний аспект.
Він також чимало зробив в теологічному плані, відкривши двері для традиціоналістських кіл, щоб покінчити з їх дисидентством та інтегрувати їх в лоно Церкви. Бенедикт також пішов на створення ординаріатів, щоб прийняти в Католицьку церкву найбільш консервативне крило Англіканської церкви. Бенедикт прагнув перетворити Католицьку церкву в спільноту як можна більшого числа християн.
Однак, професор Орелья згоден з думкою, що понтифікат Бенедикта XVI, передовсім, будуть пам’ятати з огляду на його безпрецедентне рішення піти на спочинок.
Цей факт, на жаль, затьмарив все інше. Його відмова від відмова від папства і короткий понтифікат не зрозуміли. Рішення Бенедикта XVI важко зрозуміти, в першу чергу, з огляду на приклад, який дав його попередник Іван Павло ІІ. Він ніс папську ношу до останнього подиху. Іван Павло ІІ навіть зміг свої фізичні обмеження і важку хворобу перетворити в символ. Апостольська місія його понтифікату була звернена до людей похилого віку, хворих і немічних. Іван ІІ був папою римським до кінця, до самої смерті. Хоча треба сказати, що в останні роки він перебував у вкрай важкому становищі, щоб виконувати свої функції і залежав від допомоги і підтримки оточення. Бенедикт XVI відмовився дописати останній розділ свого правління, так як це робили його послідовники. Він бачив які важкі проблеми і виклики стояли перед Церквою, але вирішив, що буде краще, якщо на папський престол займе інший Папа, хтось молодший за нього. Чому він так поступив можна зрозуміти, але я особисто не поділяю його рішення.
Мені здається, що коли помер Іван Павло ІІ всі вбачали у Бенедикті XVI старшого брата, який візьме папський посох з огляду на досвід і знання.
Проте, мені здається, що кардинал Ратцінгер ніколи до кінця не виражав бажання бути Папою, але прийняв папську тіару, бо про це його попросили інші. Але як тільки він зміг, відмовився від неї. На моє особисте переконання, це було хибне рішення.
Матеріал підготував Назар Олійник