Поляки впродовж «довгого ХІХ століття», яке перервала Перша світова війна, були прикладом і зразком для інших народів, передовсім Центрально-Східної Європи, у їхній боротьбі за національні права і свободи. Це недивно з огляду на багату традицію збройних національно-визвольних зривів. Останнім з них в ХІХ столітті було Січневе повстання 1863-1864 років. Це був найбільш масовий зі всіх виступів, в якому взяло участь сумарно приблизно 200 тисяч людей і водночас це був найдовший за своєю тривалістю повстанський рух поляків в цю епоху.
Повстання було скероване проти Російської імперії з метою відновлення Речі Посполитої і повернення Польщі волі. Повстання почалося раніше передбачених термінів 22 січня 1863 року, а його безпосереднім приводом стала примусова мобілізація до царського війська, організована графом Александром Вєльопольським, віце-головою Державної Ради Польського Королівства, що виступав за тісну співпрацю і порозуміння з Росією.
Повстання спочатку охопило Королівство Польське, тобто так звану Конгресувку, іншими словами обмежену польськау автономію в складі Російської імперії. Згодом воно досить швидко поширилося на інші землі, що перебували під владою Російської імперії і колись творили Річ Посполиту. Зокрема, 1 лютого до нього приєдналася Литва і Білорусь. У травні повстання було підняте на Правобережній Україні, але досить швидко воно зазнало поразки. Виняток становила Волинь, де була більш чисельна польська спільнота. Гаслом повстанців було «За нашу і вашу свободу!». Вони закликали створити триєдину Річ Посполиту у складі Польщі, Литви і Русі.
Після поразки повстання розпочалися жорстокі репресії, близько 25 тисяч повстанців були заслані на Сибір, проводилася тотальна русифікація і ліквідація решток польського самоврядування. Як і у випадку інших національних зривів, включаючи Варшавське повстання 1944 року, у польському суспільстві завжди виринає питання про сенс і доцільність Січневого повстання.
На думку професора Пшемислава Журавського вель Ґраєвського з Лодзького університету, якого я запросив до розмови, Січневе повстання мало сенс і потрібно відкидати презентизм в оцінках.
Я думаю, що на це треба дивитися з перспективи того, як бачили тогочасний світ люди, які приймали рішення про повстання і який в них був вибір. А мова йде про суспільство, яке з XV століття було під впливом еліт, що зростали в умовах шляхетської демократії, яка тоді зароджувалася, а потім розвинулася в шляхетський парламентаризм. Скажімо, існував принцип не ув’язнювати когось, кого не можна переконати, тобто незалежні від волі короля суди. Аж тут зненацька шляхта опинилася в умовах самодержавства, шляхта, яка пам’ятала про Барську конфедерацію [1768 року — прим.ред.], яка мала за своїми плечима повстання Костюшка [1794 року — прим.ред.], Листопадове повстання [1830-31 роки — прим.ред.], а також «ніч Паскевича», тобто російське поневолення після 1831 року. До слова, з часу Листопадового повстання тоді вже минуло 30 років і з сибірської каторги почали повертатися ті, хто вижив, і ці люди ділилися своїми життєвими перипетіями з іншими.
До цього слід додати Кримську війну 1855 року і пов’язані з нею потрясіння. Після цього в Росії почалася відлига. Тобто, система, яка створювалася в часи Миколи І, почала тріщати по швах. До цього треба додати війну за незалежність і об’єднання Італії, яке закінчилося успіхом. Наполеон III розбив Австрію. Французька армія перемогла австрійців, одного з трьох поневолювачів і допомогла об’єднатися Італії. Треба теж пам’ятати, що означало ім’я Наполеона Бонапарта для поляків. Поруч з цим, в 1859-61 роках об’єдналася Румунія, коли Валахія і Молдавія об’єдналися в Королівство Румунії.
Професор Пшемислав Журавський вель Ґраєвський стверджує, що надії поляків на допомогу Англії і Франції були зрозумілими.
Прошу звернути увагу, що у випадку Кримської війни Франція, Великобританія і Сардинія воювали з Росією во ім’я захисту Туреччини і перемогли її. Потім Франція воювала з Австрією, ще одним поневолювачем Польщі, тепер вже у справі захисту Італії. Австрія зазнала поразки. Тому вимагати від тогочасних поляків, щоб ті змирилися з думкою, що лише за Польщу ніхто не буде битися є вимогою понад міру. Ми сьогодні знаємо, що так не сталося і що це був нереальний підхід, але складно вимагати від польської громадської думки того часу, щоб та прийняла таку перспективу ще перед тим, як це сталося.
Проте історик підкреслює, що найголовнішою причиною виступу була ситуація без вибору, в якій опинилися поляки в умовах царського режиму Олександра II.
Цар Олександр ІІ на зустрічі з польськими вельможними панами сказав відому фразу «Жодних мрій, панове!». А рух, який тоді народжувався і був виразом патріотичних і релігійних почуттів, спочатку зіштовхнувся з бійнею на Замковій площі у Варшаві, де російські солдати вбили понад 100 осіб. Потім удару зазнали варшавські костели 17 жовтня 1861 року, коли, серед іншого, було збезчещено святі реліквії, а присутніх чоловіків росіяни арештували та запроторили до цитаделі. Після цього почалися конспіраційні змови, атентати з використанням бомб та ножів. А перед самим вибухом повстання була бранка в солдати. І все це проходило не за якимось випадковим сценарієм, а в армію забирали тих, хто був в списках, складених поліцією. В російську армію тоді відправляли на 25 років. Польську молодь поставили перед вибором. Росіяни очікували, що ми підемо на Кавказ воювати в російських мундирах з чеченцями і черкесами. Це трохи нагадує ситуацію сьогоднішніх білорусів, яких можуть вислати на фронт воювати з українцями. Тому, коли стоїть вибір між тим, щоб сидіти вдома і тим, чи йти в ліс партизанити, то сидиться вдома. Проте, коли перед тобою ставиться перспектива йти воювати в російському мундирі проти чеченців і черкесів або розпочати партизанську війну і битися з Росією, то тоді вибір очевидний.
Січневе повстання 1863 року було партизанською війною, а найбільші повстанські операції були невеликими сутичками у порівнянні з битвами польської і російської армій в часи Листопадового повстання 1830 року. Проте сила Січневого повстання була в його масовості та організованості польської підпільної держави. Професор Журавський вель Ґраєвський:
Найбільшою битвою Січневого повстання, в сенсі втрат, завданих росіянам, була битва під Жижином, де був розгромлений російський підрозділ чисельністю близько 400 солдатів. Порівнюючи це з Листопадовим повстанням, можна говорити про невеличку сутичку, а не велику битву, а тут ця подія має ранг найбільшої баталії Січневого повстання. Проте сам виступ тривав майже два роки. В умовах все ще триваючої кризи, яку викликала поразка у Кримській війні, росіяни сприймали виступ поляків як серйозну загрозу. Вони остерігалися інтервенції західних країн. Британці і французи вдавали, що вони зацікавлені долею повстанців, тим самим здійснювали тиск на Росію. Франція до цієї справи ставилася більш серйозно, а Англії йшлося про те, щоб запобігти російсько-французькому союзу, і це вдавалося аж впродовж наступних 30 років.
Проте, безумовно, розмах бойових дій був дуже різний. Не було регулярної війни, повстанці не захопили ні одного великого міста, а навіть і містечка на хоча б короткий час. Не було територіальної бази, все відбувалося в лісовій місцевості у вигляді сутичок. Натомість, як ми бачимо, повстанський рух росіянам було важко придушити. До повстанців приєднувалися добровольці з інших земель Речі Посполитої під чужоземним пануванням, з Галичини, що була під Австрією і земель під владою Пруссії.
Треба підкреслити, що це було перше понадетнічне повстання. Скажімо, були суто литовські відділи на Жмуді, якими командували литовці. Були білоруські загони на чолі з Кастусем Калиновським. Були теж українські відділи. Про них відомо найменше. Було трохи добровольців з Галичини. Вони свою українськість демонстрували через однострої, які нагадували давні запорозькі. Проте загалом повстання в Україні було слабке, головним чином з огляду на антагонізм з поміщиками і польською шляхтою, а також зважаючи на те, що, так би мовити, російсько-православні сентименти були сильними. Проте українці брали участь у Січневому повстанні. Символом тут є Андрій Потебня, який був чоловою постаттю повстання ще на етапі його підготовки.
Січневе повстання вважається останнім шляхетським зривом, але водночас можна сказати це був теж виступ, де вже була понадстанова солідарність, апогеєм якої стане боротьба поляків у 1918-1920 роках, що дозволить відродити незалежну Польщу. Думка з цього приводу Пшемислава Журавського вель Ґраєвського:
Це дійсно так, але при цьому це залишилося рухом, інспірованим шляхтою, позаяк вона була політичною елітою Польщі. Ще треба пам’ятати про тогочасний рівень писемності. Має значення, який відсоток людей вмів писати і читати. Проте, справді Січневе повстання було рухом, де були чисельні селянські загони. Можливо це не були суто селянські загони, але відсоток селян в них був високий. Це виглядало по-різному. Скажімо, відсоток був найвищим в Королівстві Польському і Литві, менший в Білорусі і найменший в Україні. В останньому випадку, по суті, маємо лише шляхту і надвірних козаків.
Варто сказати про земельне питання. Треба пам’ятати, що національний уряд в акті про початок повстання оголосив розкріпачення селян. До слова, це була більш радикальна пропозиція, ніж оголошене Росією скасування панщини у 1861 році, що змусило росіян підняти ставки. Вони вже не могли запропонувати менше. Зрештою це був найбільш тривалий і найважливіший наслідок повстання, цілковито забутий неісториками.
Отож, найважливішим наслідком повстання в цьому плані була відмінна структура сільської власності на землях давньої Речі Посполитої, тобто, в Польщі, Білорусі і в Україні у порівняні з Росією. Там власником землі був «мир», тобто територіальна громада, власність в певному сенсі була колективна. В російських селян не було індивідуальної земельної власності, а в Україні, Білорусі і Польщі була індивідуальна власність.
Росіяни вважали шляхту носієм ідеї незалежності і хотіли її ослабити. І тому радикалізм селянської реформи на цих землях мав антишляхетське вістря, але в результаті дав свободи селянам, реформа перетворила їх на власників. І тому потім, в 1917-1918 роках, ці терени не надто піддавалися на більшовицькі гасла.
Історик вважає, що Січневе повстання було лебединим співом давньої Речі Посполитої.
Це було останнє повстання понадетнічного демосу І Речі Посполитої, тобто політичного народу. Цей народ згодом почав ділитися на етнічні народи, і ця давня громадянська спільнота під проводом шляхти почала розпадатися на окремі етнічні національні спільноти: білоруську, українську, литовську. Цей поділ відбувся після Січневого повстання. До його поразки все ще жевріло понаднаціональне почуття давньої Речі Посполитої.
Матеріал підготував Назар Олійник