Катинський злочин — це одна з найбільш глибоких ран та найстрашніших трагедій в історії польського народу. Цей злочин був добре спланованою спецоперацією керівництва Совєтського Союзу на чолі зі Сталіним, в результаті якої у березні 1940 року було вбито близько 22 тисяч польських військовополонених. Значну частину з них становили офіцери, які потрапили в совєтський полон у вересні 1939 року в ході спільної німецько-совєтської агресії проти Польщі. Необхідно додати, що серед знищеного польського офіцерського корпусу чималий відсоток складали офіцери запасу: лікарі, адвокати, інженери, викладачі ВУЗів тощо. Таким чином, це був важкий удар по польській інтелігенції та еліті.
Світ дізнався про цей злочин 13 квітня 1943 року, коли німці оголосили, що вони виявили в Катинському лісі під Смоленськом поховання з тисячами решток розстріляних поляків. 13 квітня в Польщі є Днем пам'яті жертв Катинського злочину.
Професор Тадеуш Вольша з Інституту національної пам’яті Польщі, якого я запросив до розмови про Катинь, відзначає, що Геббельс і його пропагандисти, оголосивши про факт розстрілів НКВД поляків, переслідували свої інтереси в умовах назріваючої поразки Третього Рейху у війні.
Німці розгорнули небачену кампанію задля розголосу виявлення ними поховань в Катині. Вони намагалися зумовити конфлікт між союзниками, між англосаксами і Совєтським Союзом. Німці обґрунтовано вважали, що Катинський злочин, його масштаб і приховання совєтами правди, які рішуче заперечували свою вину і брехали в цьому питанні польському еміграційному уряду, може мати далекосяжні наслідки. Вони розраховували, що Катинь порушить хороші відносини між Лондоном, Вашингтоном і Москвою. Німеччина також намагалася втягнути в цей процес уряд Республіки Польща у вигнанні.
Проте спроба геббельсівської пропаганди внести розбрат у відносини між Сталіним, Черчиллем і Рузвельтом провалилась.
Англійці і американці заявили, що для них це другорядне чи навіть третьорядне питання, позаяк з їхньої перспективи найголовніше — це союз з Червоною армією і Сталіним. Адже це означало, що чим більше совєтських солдатів воює з німцями на Східному фронті, тим менше загине американських і британських солдатів на Західному фронті. Вони все підрахували і прорахували. Для західних союзників найважливішими були сухі цифри, а не якісь там симпатії до поляків, польська справа чи польський союзник.
Виходячи з такого розрахунку англійці і американці повірили совєтській стороні і прийняли її аргументи. Хоча у приватних розмовах Вінстон Черчилль говорив генералу Сікорському, що він знає, що совєти є злочинцями, але у союзників інші пріоритети.
Професор Вольша підкреслює, що з польської перспективи 1943 рік і розкриття Катинського злочину є важливою віхою в долі Польщі після Другої світової війни.
Якщо говорити про 1943 рік з перспективи майбутнього нашої держави, то це був час подвійної поразки польської держави і польського суспільства. По-перше, совєтські органи безпеки вбили польських офіцерів. Совєтський Союз довгий час відмовлявся зізнаватися у цьому. Катинський злочин не вплинув на роль і оцінку значення Совєтського Союзу в антигітлерівській коаліції. Москва після виявлення поховань польських військовополонених розірвала відносини з урядом Владислава Сікорського. Інакше кажучи, вони вчинили злочин і не понесли жодної відповідальності. Все це не мало для совєтів яких-небудь наслідків.
По-друге, СССР фактично отримав мандат від англійців і американців на встановлення своїх порядків в Центрально-Східній Європі. Таким чином, Сталін отримав в подарунок весь цей регіон, зрозуміло, включно з Польщею. Тому поляки і Польща програли подвійно у війні, і не з огляду на свою позицію. Ми просто стали жертвами великої політики.
Тадеуш Вольша проводить чіткі і однозначні паралелі між Катинью та російськими воєнними злочинами в Україні.
Те, що зараз відбувається на території України, доля цивільного населення і деяких українських солдатів, яких розстрілюються російські військові, а також доля десятків сіл і містечок, котрі варварським способом знищуються, в якомусь сенсі є копією Катині 1940 року.
Тоді Совєтський Союз проводив геноцид в переконанні, що світ ніколи про це не дізнається, і ніхто не буде притягнутий до відповідальності. Вони сподівалися, що Катинь буде злочином без покарання. Техніка вбивств була найпростішою з можливих — постріл в потилицю та безіменні поховання, засипані землею в лісах і сховані від очей світової громадськості так, щоб ніхто цим не зацікавився.
Як говорить професор Вольша, механізми совєтської і російської пропаганди в питанні заперечення Катинського злочину та звірств в Бучі, Ірпені, Ізюмі та інших місцевостях ідентичні.
Совєтська і російська пропаганда полягає в тому, що вони щоразу, як тільки виринає інформація про їхню відповідальність за злочини, завжди знаходять пояснення, що це, мовляв, не вони, що злочини вчинив хтось інший. Зрозуміло, у випадку Катині провину поклали на німців, і росіяни не хочуть, щоб їх пов’язували з цими подіями. Росіяни намагаються такого роду речі тиражувати на Заході.
Поруч з цим, дослідник констатує, що Захід несе моральну відповідальність в цьому питанні.
На Заході про Катинь знають дуже мало. Ця тема відсутня у підручниках. Зрозуміло, про неї знають в Польщі, в Україні, країнах Балтії. Про Катинь знають в нашому регіоні, а Захід живе своїми питаннями, і Катинь їх не особливо цікавить.
В Європарламенті депутати від партії «Право і справедливість» порушують ці питання. Були організовані виставки. Виходять публікації англійською. Зокрема, я видав в США монографію про Катинський злочин, але є і десятки інших книжок. Відбуваються виставки, різного роду зустрічі і конференції. Проте хочу звернути увагу, що на такі зустрічі приходить декілька людей. Приходять ті, кого ця тема цікавить.
Європа немовби не бачить в цьому жодної загрози. От лише агресія Росії в Україні викликала більший інтерес до Катині. Проте вважаю, що це тимчасове явище: зацікавлення буде зберігатися поки йде війна. Хтось, щось прочитає, хтось щось скаже, щось послухає. Проте війна закінчиться, і на Заході будуть жити своїми проблемами. Щось, що відбувається далеко від Берліну, Парижу, Риму, Мадриду, Амстердама чи Брюсселю, не особливо цікавить людей на Заході. Для них є свої питання, які з їхньої точки зору важливі, а Центрально-Східна Європа їх якось особливо не турбує.
Про цю проблему треба голосно говорити, і не лише у Варшаві, Києві, Вільнюсі, Ризі, чи Таллінні. Слід доносити правду про те, яку політику веде Кремль щодо Центрально-Східної Європи, і яку політику він вів раніше.
Адже все те, що відбувається сьогодні випливає з подій 20-х років ХХ століття. Совєти все це чинили послідовно і безкарно. А людині Заходу вони завжди заявляють, що, мовляв, це не ми, ми з цим не маємо нічого спільного, і наводять якусь маячню в якості аргументів, і питання для них закрите.
Матеріал підготував Назар Олійник