Нацистські концтабори були пеклом на землі, але найбільшою і найглибшою безоднею цього пекла був Аушвіц. На брамі пекла було написано «Arbeit macht frei» — «Праця робить вільним».
80 років тому, 27 січня 1945 року, Червона армія звільнила німецький нацистський концтабір Аушвіц-Біркенау. Там червоноармійці, серед яких переважали українці, застали понад 7 тисяч в'язнів, які перебували у вкрай виснаженому стані, серед них близько 500 дітей.
Цього дня відзначається Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, встановлений Організацією Об’єднаних Націй у 2005 році. Адже це Аушвіц — це Голгофа єврейського народу.
Концтабір Аушвіц був створений у червні 1940 року німецькими окупантами на околицях польського Освєнцім Краківського воєводства. Німці перейменували Освєнцім в Аушвіц до складу Третього Рейху. Спочатку табір створювався для ув’язнення поляків. Аушвіц II-Біркенау з’явився пізніше та став місцем масового знищення євреїв. У період з 1940 по 1945 роки в Аушвіці були вбиті один мільйон сто тисяч людей. З них близько мільйона складали євреї, а також поляки, роми, совєтські військовополонені. Це також були українці. Всього представники 27 національностей.
Більшість в’язнів, включаючи жінок і дітей, гинули в газових камерах відразу після прибуття до табору. Решта втрачали життя внаслідок каторжної праці, голоду, тортур, страт та злочинних псевдомедичних експериментів.
Єжи Богуш (помер у 2016 році) мав 18 років, коли в червні 1940 року потрапив до Аушвіцу в першому транспорті поляків. Йому присвоїли номер 61. Через багато років (у 2016 році) він згадував першу збірку і слова, якими комендант табору привітав в’язнів-поляків, які стали першими бранцями Аушвіц:
«Нас привезли до Аушвіц. Наступного дня зранку нас зібрали на майданчику, де проводилися збори і перед нами виступив лагер-фюрер, якого звали Фріч. Він сказав: "Ви не приїхали тут в санаторій, а в німецький концентраційний табір. Звідси є лише один вихід — через комин"».
Ґжегож Томашевський потрапив разом із сім’єю до Аушвіц-Біркенау, коли йому було 5 років. У 2020 році він згадував транспортування у товарних вагонах та селекцію після прибуття. Його сім’ю направили на знищення у газову камеру, які в Аушвіц знаходилися в лазнях, які були в тих же будівлях, що й крематорії. Газ поступав через фальшиві лійки для душу, які знаходилися на стелі. Ґжегож Томашевський уникнув смерті, бо в газовій камері не вистачило циклону-Б, що використовувався для вбивства людей.
«Відкрили двері крематорію. Були три сходинки. Я присів у куті. Двері були відкриті, мене не було видно. Я так сидів якийсь час. Потім зайшов в передпокій крематорію. Там сиділо два чи три есесівці, які мені сказали стати під стіною. Потім за якийсь час сказали відкрити крематорій. Але на мій транспорт просто не вистарчило того циклону-Б».
Українка Анастасія Василівна Гулей потрапила в Аушвіц ІІ Біркінау 8 серпня 1943 року за невдалу спробу втечі з примусових робіт з Німеччини до України. Їй тоді було 17,5 років. Вона вижила. Ось Анастасія Василівна сьогодні згадує той страшний день.
«Нас вели із городського вокзалу через весь город. І от нам відкривається оце зреліще. Огні, такі необятной величини. Якої вони довжини, де вони начинались, де кончались, нічого не видно. Тільки оце сяйво таке удліньонне. Я питаю конвоїра-словака: "Що це таке?", а він сказав: "Увідіш". Я: "Це завод, фабрика? Що це?". "Увідіш". І вдруг нас сюди приводять, де "увідіш". Як браму переходили я не помню. Я помню, що ми очутилися в бараці для прибувших. "Цуганок" — як вони це звали. Там з нас зняли одежу домашню, обувку. Дали полосате одіться. Перед тим холодний душ прийняли. Холодною водою облили. Завели в барак без світла ночувать. Там я чую, що є жінка-українка. Я питаю: "Скажіть, куди ми попали?", а вона тоже говорить: "Побачиш". Ніхто нічого не говорить. А ранком ми вже побачили. Нас постригли. Посідали. По черзі накололи номера на лівій руці. Мені попався номер 61369. Ну, ми вже після цього всього одна на другу подивилися. Аж смішно стали. Ми вже на людей не похожі. Нас одрізано од людського миру. Все людське з нас знято. Даже ім’я твоє забрали, фамілію. Нічого не писали. Тільки остався номер 61369. Оце такий в нас був Аушвіц».
Аушвіц, який був особистим проектом рейхсфюрера СС Генріха Гімлера, передовсім є синонімом Голокосту і масового знищення, але цей концтабір був нацистським проектом, який поступово нацисти перетворювали у «фабрику смерті».
Про це й історію концтабору Аушвіц-Біркінау я розмовляв з науковим співробітником Єврейського історичного інституту у Варшаві, кандидатом історичних наук Пьотрем Кєндзьорою.
Справді, сьогодні, особливо на Заході, якщо мова заходить про табір Аушвіц, то це місце пов’язується з Голокостом, особливо з винищенням євреїв. Натомість у Польщі впродовж десятиліть про Освєнцім говорилося як про типовий концтабір. В чому полягають розбіжності?
Цей табір був створений в кінці 1940 року як такий самий концтабір, котрі вже працювали з часу здобуття нацистами влади у Німеччині на початку 1933 року. Одразу ж після цього виникла ціла мережа таборів — Дахау, Заксенхаузен тощо. Це були табори призначені для ворогів нацизму, але також для різних категорій осіб, яких визнали шкідливими. Мова про так званих асоціальних осіб, скажімо про гомосексуалістів. Після вступу німецьких військ на територію Польщі та її окупації ці категорії було ще більш розширено. До прикладу, в цю категорію було включено польську інтелігенцію, священників. Інакше кажучи, вже не йшлося про типових політичних противників. Це були групи, які не надавалися на використання у виробничій системі Третього Рейху. Скажімо, ними були психічнохворі. Проте тоді все ще це був табір, метою якого, головно, була ізоляція та винищення осіб через непомірну працю. Тим не менше, в’язнів реєстрували і одразу ж не вбивали. Це був процес, пов’язаний з невільницькою працею. Так було у випадку в системі совєтських таборів.
Нововведенням стало створення табору Аушвіц ІІ, який отримав назву Біркінау. Він розташований на терені села Бжезінка, яке німецькою називалося Біркінау. Говорить Пьотр Кєндзьора.
Це було місце, у випадку якого йшлося винятково про знищення. Спочатку все відбувалося в менших масштабах щодо совєтських військовополонених. Проте згодом, після прийняття нацистами рішення про «остаточне вирішення» єврейського питання, тобто малося на увазі цілковиту екстермінацію євреїв, цей табір став одним з осередків, який безпосередньо служив цій цілі. Транспорти з людьми, які безпосередньо приходили до Біркінау, після того як вони прибули на залізничну станцію Освєнцім, часто навіть не реєстрували. Ці люди не фігурували серед спільноти в’язнів. Їх одразу ж знищували в газових камерах.
Потім це трохи змінилося в 1943 році. Відтоді німці намагалися максимально використати в’язнів в процесі невільницької праці. І есесівці проводили селекцію на залізничній станції в Освєнцімі, а потім вже в таборі їх реєстрували. Умови життя цієї категорії були значно гіршими, ніж у випадку інших в’язнів, але принаймні в них був якийсь шанс вижити.
Гадаю те, що згодом Аушвіц став синонімом нацистських злочинів так це власне поєднання цих двох елементів. З одного боку, це власне той факт, що це був найбільший типово німецький концентраційний табір, де використовувалася невільницька праця в’язнів, а з іншого боку це був найбільший табір смерті. На початку 1942 року теж були створені інші табори таких же характеристик, зокрема це Треблінка та Собібор. Власне більшість варшавських євреїв загинула у Треблінці. Проте про ці табори менше пам’ятають, бо найбільші масштаби знищення були в Освєнцімі.
Німці цілий час змінювали спеціалізацію Аушвіцу задля його економічної рентабельності. Спочатку, були плани Гімлера створити потужну сільське господарство, потім Аушвіц мав займався виробництвом цегли. Згодом в економічних планах нацистів відігрівав важливу роль німецький хімічний концерн-гігант IG Farben, який намагався там розвинути продукцію синтетичного каучуку, що було дуже важливо з точки зору військової промисловості Третього Рейху. Кожен з цих проектів зумовив смерть десятків тисяч в’язнів і зазнав краху. Пьотр Кєндзьора.
Гадаю, що це була одна зі суперечностей в нацистській політиці. Десь до 1942 року було зрозуміло, що у всьому цьому йдеться про знищення в’язнів. Звідси і це поняття «Vernichtung durch Arbeit», тобто «екстермінація через працю». Часто в’язні на території табору виконували якусь безглузду роботу, метою чого було просто їх фізичне знищення. Водночас, згодом німцям стала потрібна масова праця бранців. Відчувалася нестача робочої сили. Робилися спроби економізації цієї праці. В’язнів почали використовувати як типових працівників, хоча й в якості невільників. Це вдалося лише частково, бо, по-перше, весь час функціонувала машина смерті. Попри спроби обмежити терор, в’язнів піддавали дуже жорстоким побоям. Кожне таке побиття знесиленої людини могло легко зумовити смерть.
Іншими словами, ці два імперативи — збільшити продуктивність праці в’язнів і знищення їх — суперечили один одному. Підвищення продуктивності праці вимагало більше продовольства, вимагало зміни ставлення есесівців і капо щодо в’язнів, праця яких використовувалася німецькими концернами, головно IG Farben. Проте робота виснажених та голодних була не надто продуктивною. Це була та сама проблема, що й випадку невільницької праці у Гулазі.
Напевно, чи не найбільш моторошною сторінкою цієї німецької «фабрики смерті» були нелюдські псевдонаукові експерименти німецького вченого-медика Йозеф Менгеле, що відомий як «Ангел смерті з Аушвіц». Намагаючись підтвердити расові теорії нацистів, він здійснював досліди над близнюками, вагітними жінками та дітьми, включно з ін'єкціями токсичних речовин, хірургічним втручанням без анестезії та спробами штучно змінювати колір очей. Більшість жертв не виживали, а його дослідження не мали жодної наукової цінності, лише слугували жорстоким проявом ідеології Третього Рейху.
Менгеле вдалося уникнути покарання, втікши до Латинської Америка, хоча на нього полював Симон Візенталь, який очолював спеціальний підрозділ «Мосаду», що полював на нацистських злочинців і котрому вдалося викрасти з Аргентини і привезти на суд в Ізраїль Адольфа Айхмана – одного з архітекторів «остаточного вирішення» єврейського питання.
Менгеле потонув в океані від інсульту поблизу Сан-Паулу (Бразилія) 7 лютого 1979 року.
Дослідник підкреслює, що історія Менгеле є прикладом служби німецької науки диявольсько-злочинній ідеології нацистів.
Це звичайно елемент, який немає аналогії у випадку совєтських концтаборів таборів. Там жодних таких експериментів не проводили. Більше того, про них говорять, що це псевдонаукові експерименти, але їх проводили справді освічені лікарів університетського рівня, які співпрацювали зі своїми осередками, навчальними закладами та альма-матерами. Вони надсилали їм результати своїх «досліджень» і аналізи. Це не були якісь там божевільні. З самого початку це пов’язане з використанням нацистами психіатрії і медицини задля досягнення цілей своєї расистської політики. Взагалі-то, нацизм сам себе сприйняв як комплекс біологічно-расових принципів, який мав бути втілений на практиці в суспільно-політичних відносинах. Звідси всі ті євгенічні проекти, що було відображенням тоталітарної політичної програми, що знаходило відгук серед багатьох науковців. Гадаю, що це аспект, який почали осмислювати і описувати в останні декілька десятиліть, тобто участь німецьких науковців в процесі реалізації політики екстермінації. Головно, йдеться про психіатрів, але теж й про демографів, лікарів. Частина лікарів продовжила свою кар’єру після війни і використовували в своїй науковій роботі, скажімо в справах стерилізації, плоди цілковито злочинних експериментів, котрі проводилися власне в Освєнцімі.
Історик схематично накреслив день пересічного в’язня концтабору Аушвіц, який для нього щохвилі міг бути останнім.
Все починалося з підйому на зорі, потім розподіл на роботу, скерування до відповідної команди. Слід сказати, що були різні категорії в’язнів. Вони були різних національностей, і їхнє становище було відмінним. Дехто працював в так званих «добрих командах», скажімо при кухні, де був більший доступ до їжі чи працювали при сортуванні вбрання, а найважче були тим, хто тягав мішки з цементом чи займався знесушуваням болотистої місцевості чи при інших важких роботах, але таким спільним елементом була постійна праця. Той, в кого буди важкі умови праці, вмирав впродовж декількох місяців. Але є теж сталий елемент для всіх — постійна боротьба за їжу, що проскакує у спогадах всіх в’язнів. Пайки, які їм видавали, були недостатніми, щоб вижити. Люди протягом місяців поступово вмирали від голоду.
Смерть на в’язня чигала щомиті і на кожному кроці.
Умови перебування в концтаборі Аушвіц, пов’язані з голодом, систематичним биттям, хворобами, які не лікувалися, скажімо це тиф, чого німці дуже побоювалися, але в тих санітарно-епідеміологічних реаліях це було неуникиненним. Все це збирало жнива смерті. В’язнів розстрілювали, їм кололи отруту-фенол. Частим способом вбивства було використання газових камер. Газом вбивали не тільки єврейських в’язнів. Зі свідчень в’язнів цього концтабору виринає образ безнадії. Було зрозумілим, що шанси вижити були рівні нулю. В людей було почуття відрізаності від зовнішнього світу, і що їх доля немає жодного значення ані для товаришів по недолі, бо кожен боровся за власне життя, ані тим більше для табірної адміністрації, яка мала протилежні цілі. Тому виживання це було не лише питанням матеріальних засобів, які потрібно було здобути, але це теж було питання психічної сили і вміння швидкої адаптації до цих умов.
Це теж була проблема мови. Домінувала німецька — офіційна мова. Нікого не обходило те, що в’язень не знав німецької. Якщо він не був у стані її зрозуміти, то його били. Якщо він не знав, що сказати есесівцю чи капо під час переклички, то його били. І звичайно теж переважала польська, позаяк в концентраційному таборі, не в «таборі смерті», а саме в первинному таборі Аушвіц І переважали поляки. Якщо, звісно, до табору потрапляли, скажімо в’язні з Італії, італійські євреї, яких відібрали для роботи, а ще поки не для знищення, то для цих людей це була колосальна проблема. Про таке писав Прімо Леві. Вони не раз не мали поняття, де вони знаходяться. Їх везли до Освєнціма з Італії тижнями. І зненацька вони опинилися в світі, де їм все було незрозумілим. Прімо Леві власне писав, що ці люди не могли достосуватися до реалій з огляду на питання мови. Він сам знав німецьку, бо був хіміком, і це йому допомогло. Була маса чинників, які грали роль для різних груп в’язнів, які були дуже різношерстими. Ці чинники визначали шанс вижити. Ці шанси теж були різними і різні періоди. Як я вже казав, спочатку політика німців була така, щоб вбивати в газових камерах всіх в’язнів євреїв, які прибували черговими транспортами. Пізніше вже проводили селекцію. Навіть беручи це до уваги, ситуація євреїв там була найгірша серед всіх інших. Була створена табірна ієрархія, яка йшла від в’язнів, що перебували в найкращих умовах. Значення мав національний критерій. Скажімо, ієрархія починалася від німецьких і австрійських в’язнів, котрі знаходилися на вершині цієї ієрархії, і йшла в низ аж до євреїв, які перебували на найнижчому рівні.
Попри тотальний терор і контроль в Аушвітц-Біркінау здійснювалися спроби організувати опір окупантам та організувати масову втечу з концтабору. Найбільш знаний випадок — це історія ротмістра Армії Крайової Вітольда Пілецького, який добровільно вирішив потрапити в це «пекло на землі» задля реалізації цього плану. Пілецький перебував в Аушвіц від 22 вересня 1940 року і аж до 27 квітня 1943 року, коли йому вдалося з кількома товаришами вирватися з цього пекла. Говорить Пьотр Кєндзьора.
Одна з польських організацій Руху Опору здійснила спробу створити там підпілля. З цією метою в табір відправили ротмістра Пілецького. Це дуже відома історія, про яку останнім часом в Польщі чимало говориться. Пілецький справді спільно з іншими створив мережу Руху Опору, яка потім співпрацювала з іншими такого роду організаціями, в тому числі єврейськими, зокрема з євреями, які працювали при обслузі газових камер. Це так звані зондеркомандо. Група євреїв з зондеркомандо здійснила фактично спробу збройного бунту. Йдеться про жовтень 1944 року, коли збунтувалася одна з цих спеціальних команд. Тоді відбувся підпал одного з крематоріїв. Здійснено спробу вирватися з табору. Були вбиті два чи три есесівці. Це був єдиний такий випадок в історії Аушвіц, коли маємо приклад опору в більших масштабах.
Натомість табірне підпілля головним чином служило передачі інформації назовні. Члени згаданого зондеркомандо також інформували зовнішній світ про вбивства в газових камерах в промислових масштабах. Адже все, що відбувалося в концтаборах зберігалося в суворому секреті. Німецька табірна служба в Аушвіц складалася з декількох тисяч осіб. Всі вони зобов’язувалися тримати все в таємниці. Це не означає, що вони цього дотримувалися, але влада ІІІ Рейху намагалася, щоб якнайменше інформації про цей концтабір виходило назовні, а особливо щодо знищення євреїв.
Члени зондеркомандо прекрасно знали, як виглядає знищення в газових камерах, бо працювали там як допоміжний персонал. Вони провели відповідні розрахунки і навіть таємно зробили декілька фотографій. За допомогою, в тому числі польського Руху Опору, вдалося цю інформацію передати в світ.
Як зазначає історик, інформація про німецькі концтабори табори в Польщі була передана на Захід, зокрема завдяки польському підпіллю і місіям Вітольда Пілецького та Яна Карського. Останній таємно проникнув до Варшавського гетто та транзитного табору в Ізбіці, ставши свідком нелюдських умов і жахливих знущань. Після цього Карський передав свої звіти лідерам західних країн, включно з президентом США Франкліном Рузвельтом, однак світова реакція виявилася недостатньо рішучою. Союзники, на жаль, не здійснили нічого, щоб спробувати хоча б загальмувати роботу «фабрик смерті».
В червні 1942 року така інформація вже дійшла на Захід і була опублікована, в тому числі ВВС. Натомість сьогодні йде дискусія істориків: чому реакція союзників, але також західної преси була такою поміркованою. Тобто це не було так, що про це не знали. Проте справа виявилася не настільки істотною для появи офіційних декларацій. Це дивує. Адже з військової точки зору можна було досить легко здійснити бомбардування залізничних шляхів, що зробило би неможливою відправку чергових транспортів з в’язнями, головно євреїв, в газові камери. Польський і єврейський Рух Опору виконав свою місію. Інформацію було передану польському, британському та американському урядам. Натомість не має сумніву, що реакція тоді західних політиків була недостатньою.
Матеріал підготував Назар Олійник