Найважливішим досягненням діяльності Єжи Ґєдройця і його однодумців для польсько-українського діалогу було те, що у 1991-му Польща була серед перших країн, які визнали незалежність України. Літературний інститут і його проєкти: часопис «Культура», квартальник «Історичні зошити», антологія творів українських поетів та прозаїків «Розстріляне відродження» мали значний вплив не лише на польську і українську еміграцію у Європі, а й на інтелектуалів Польської Народної Республіки. Підпільними шляхами, але до країни потрапляли нові числа ґєдройцевих видань. Вочевидь ці ідеї були близькими Осередку КАРТА, який розпочав свою діяльність у Польщі у 1982 році, майже через 40 років після заснування Літературного інституту. Для відстоювання своїх ідей КАРТА також обрала друковане слово. А разом з тим упродовж більш як 30 років осередок веде безперервну роботу задля польсько-українського історичного порозуміння. Гість програми «Простір діалогу» — видавець, редактор і голова правління Осередку КАРТА Збіґнєв Ґлюза.
Офіс Осередку КАРТА у Варшаві.
«КАРТА була заснована через три тижні після запровадження воєнного стану в Польщі як реакція на порядок денний, який нав’язувала комуністична влада. З самого початку це була газета, що реагувала на поточну реальність. Ми зачитувалися "Культурою", бо створили підпільну бібліотеку в 1970-х роках. Це було середовище, з якого згодом виникла КАРТА. І "Культуру" ми отримували регулярно, здебільшого в кишенькових форматах, бо так було легше переправляти її через кордон. Це, безумовно, стало точкою відліку, хоча на початку ми не закладали такий широкий задум, який з'явився пізніше, адже в перші місяці це була лише реакція на повсякденну дійсність і комуністичні репресії загалом. Фактично, безпосередньо на утиски, які тоді запровадила Польська Народна Республіка. Але з часом, здавалося, що суспільство, виховане за 16 місяців "Солідарністю", прагненням до свободи, все ж таки відреагує на воєнний стан. В серпні 82-го ми сподівалися на суспільний вибух, який змінить дійсність. Коли побачили, що цього не сталося, що влада виявилася сильнішою, і публічна акція, яку ми так чи інакше співорганізували, не спрацювала, ми почали замислюватися про більш далекі плани. Було очевидно, що комунізм тут протримається довше, що його не вдасться трансформувати у щось більш демократичне. Тоді ми почали все більше і більше звертатися до історії. Натхненням для нас була не лише сама "Культура", друкована в Парижі, а й "Історичні зошити" та напрямок видавничої діяльності, що були рефлексією на реальність Східної Європи. Те, що ми робили, стосувалося насамперед ставлення до диктаторських режимів, спонукання до політичного зрушення. Тоді ми переймалися не геополітикою, бо треба було думати про те, як все влаштувати після падіння комунізму, про те, що ми самі можемо зробити з власною реальністю. Єдине, що ми посилалися на досвід інших народів, в тому числі людей, які пройшли через комунізм по-іншому, радянських дисидентів, серед яких часто траплялися українці або білоруси. У будь-якому випадку ми шукали позицій, які б могли стати для нас своєрідною моделлю або точкою відліку», — розповів Збіґнєв Ґлюза.
Важливою подією в роботі над історією для Осередку КАРТА стало заснування в 1987 році «Східного архіву». Це була масштабна робота з документування радянських репресій проти польських громадян, а за кілька років і жителів з інших країн Східної Європи, які перебували під Радянським Союзом.
Архів Осередку КАРТА, Варшава.
«Саме тоді ми зрозуміли, наскільки великою є потреба в роботі над минулим, що країна, яка прагне демократії, має працювати з історією, адже вона залишила по собі величезні соціальні травми, і для того, щоб відреагувати на це, потрібні певні зусилля з боку держави, а не лише істориків чи окремих дослідників. Дуже швидко ми зрозуміли, що це має бути міжнародна робота, і тут натхнення "Культурою" ставало все впливовішим, ніби ми задавалися питаннями про те, як налагодити відносини з Росією, Білоруссю, Україною, Литвою. Паризька "Культура" в певному сенсі підказувала, як це можна зробити. Зрештою, ми вже тоді були переконані, що концепція ULB, розроблена Мєрошевським і Ґєдройцєм, є певною моделлю не націоналістичної польської політики, а такої, яка слугувала б трансформації до незалежності всіх країн. Тож у нас не було жодних сумнівів, що саме у такий спосіб це має бути зроблено, що розширення прав і можливостей має стосуватися всіх сусідніх країн. Незабаром ми вперше встановили контакт з "Меморіалом" у Росії. Наша зустріч відбулася у 1992 році, 54 представники "Меморіалу" приїхали до Варшави на "Тиждень совісті в Польщі" (Tydzień Sumienia w Polsce), і це була перша зустріч дослідників радянських репресій і радянської системи з її жертвами. Загалом на події були присутні кілька тисяч людей з Польщі, які хотіли дізнатися щось нове. І це був перший крок до того, що значною мірою було польсько-російським порозумінням, і цей процес швидко поширилося на інші країни. Тоді ми разом з "Меморіалом" започаткували програму "Спільне місце Східної Європи", яка базувалася на трикутнику Київ-Москва-Варшава, і саме з цього моменту почалася наша робота над польсько-українськими відносинами, і вона була найінтенсивнішою з усіх. Вже у 1994 році ми організували першу польсько-українську конференцію, яка відбулася в Підкові-Лєсній біля Варшави. Наприкінці конференції з'явилося перше комюніке, яке стало проривом. Я головував на тій конференції, у мене було відчуття, що це було надзвичайно складно і емоційно, і мериторично, адже сторони не дуже були готові до діалогу, проте все закінчилося дуже конструктивно, підписанням комюніке обома групами, з одинадцятьма дослідниками з кожного боку. А потім сталася дивовижна річ. Ми провели прес-конференцію тут, у офісі КАРТИ на Нарбутта. І хоч прийшло багато журналістів, але в цілому у ЗМІ це пройшло якось непомічено. Я маю на увазі, що вони взагалі проігнорували цю публічну подію. І тоді Ґєдройць був єдиним, хто за межами «Карти» написав про це комюніке в "Культурі", відчуваючи, що це був великий крок і в певному сенсі виконання того постулату, який вони декларували в Мезон-Ляффітт, але не були спроможні вести такий діалог інституційно з еміграції. І тут відбувся діалог між дослідниками з Польщі та з України і спільний голос. Далі це розвинулося. У мене є враження, що семінар "Польща-Україна: складні питання", які були натхненні тією першою конференцією і тривали на межі ХХ і ХХІ століття, переломили свідомість, перш за все, дослідників з обох сторін. Це було організовано таким чином, що кожна тема обговорювалася паралельно українськими та польськими дослідниками, після чого відбувалося підбиття підсумків. І обидві делегації узгоджували остаточні висновки або фіксували розбіжності. Таким чином весь процес був задокументований у ХХ столітті, і після цих семінарів, зокрема, X-го семінару, одна сесія якого відбулася у Луцьку і інша у Рембертуві під Варшавою, це був дуже цивілізований спосіб комунікації. На жаль, він не мав завершення. У той час я намагався організувати польсько-український конгрес. Він мав відбутися у 2001 році в залі пленарних засідань Сейму, і вже існувала декларація "Польсько-українського форуму" в польському парламенті, членом якого я тоді був. Однак Рада цього форуму визнала спільну резолюцію недійсною, побоюючись, що таке пряме викладення історичних питань і до того ж у польському Сеймі спричинить таке напруження, що погіршить ситуацію, а не покращить. Я був переконаний, що ми втрачаємо велику можливість. Більше того, виявилося, що на той момент ми одночасно були найбільш готові до такого діалогу і, якби цей Конгрес відбувся, ми були б у зовсім іншій точці згоди, а, можливо, навіть примирення, ніж зараз, бо те, що сталося далі, погіршило ситуацію, а не покращило», — додав Збіґнєв Ґлюза.
Другий раз Конгрес мав відбутися в листопаді 2024 року в Музеї історії Польщі. Однак КАРТА змушена була відмовитися від події з низки причин, зокрема, через складну фінансову ситуацію, у якій перебуває досі, адже це низова ініціатива, яка не підпорядковується жодній політичій чи бізнес структурі у Польщі і залежить лише від передплатників видань.
«Але справа — серйозніша, бо знову виявилося, що обидві сторони не готові до справжнього діалогу. Конгрес не відбувся, але ми оголосили Друге польсько-українське комюніке, яке ми готували понад рік, бо почали ще до 80-ї річниці трагедій на Волині, з надією, що вона буде річницею порозуміння, що ми, з польського боку, ставимося до неї як до апогею трагедії, яку ми взаємно спричинили одне одному, і це буде остання кругла річниця, коли ще є свідки тих подій. Здавалося, що настав час завершити цей діалог. З політичних причин це було неможливо в той час. Ми були змушені згорнути всі приготування у 2023 році. У той час ми займалися підготовкою комплексної документації, яка охоплювала 106 років, між 1917 і 2023 роками, щоб показати все, що було найважливішим у польсько-українських відносинах під час Другої Речі Посполитої, війни, повоєнного періоду, аж до наших днів, де були спроби діалогу, спроби порозуміння і налагодження контактів практично у всіх аспектах, чи то в еміграції, чи то пізніше в країні. Вважаю, що це був дуже важливий документ, адже він свідчить про те, якими були польсько-українські відносини, взаємне нещастя протягом тривалого періоду ХХ сторіччя. Все, що ми змогли зробити у 2024 році, це оголосити узгоджене комюніке, яке підписали 24 дослідники з польської та української сторін. Коли ми це оприлюднили, то в перші ж дні це розлетілося особливо в соціальних мережах, і раптово з'явилися дуже жорсткі звинувачення як проти українців, так і проти поляків, які його підписали. Тиск критики по обидва боки був настільки сильним, що двоє українських підписантів відкликали свою заяву. Виявилося, що критики від України звинувачують у тому, що вони ставили підписи під документом, продиктованим поляками, а польських підписантів з польського боку критикували за те, що вони піддалися українському тиску. Це майже ті самі звинувачення, дуже гострі, які є взаємно керованими. Врівноваженість цих звинувачень показує, що комюніке потрапило в саму точку, але видно, наскільки ми виявилися не готові до діалогу. Всі ці аргументи, насправді, є побіжними, але ви можете бачити, наскільки великою є націоналістична напруга по обидва боки, і це унеможливлює досягнення згоди та примирення.
<…> І на основі цього Другого польсько-українського комюніке ми намагатимемося продовжувати діалог таким чином, щоб він доходив до політиків з обох сторін, і щоб політика змінювалася. Тому що те, як ставляться до цього питання, загалом до історії, відносин між обома країнами і обома суспільствами, є в певному сенсі нещастям. Тому що таке ставлення ускладнює цивілізовану політику. Рано чи пізно це стає аргументом проти іншої сторони, і ми повинні співпрацювати. Український і польський сенс існування визначається діалогом і спільною роботою, а також польсько-українською боротьбою проти Кремля. Це очевидно. Це не потребує жодних пояснень. Вся історія свідчить про це. Кілька сотень років. Саме тому ХХ століття, яке стояло між нами, має бути виправленим в ХХІ-му так, щоб воно більше не спрацьовувало, щоб це не було питанням поточної політики, щоб це було суто питанням історії. Для цього є певні речі, які треба зробити», — зазначив Збіґнєв Ґлюза.
Запрошуємо послухати розмову.
Христина Срібняк