На думку архієпископа Ігоря, останні події навряд можуть масштабно вплинути на релігійну ситуацію в Україні, проте це чергове нагадування, що передусім потрібно розмежовувати релігійну політику і дотримання законів:
«Я не думаю, що відбудуться якісь масштабні зміни. Дотримуватися законів зобов’язані всі, в тому числі й релігійні діячі, до якої конфесії вони б не належали. Ще давно, коли я був в.о. керуючим справами Патріархії УАПЦ, мені не раз доводилося говорити нашим урядовцям про те, що єдиний спосіб припинити міжрелігійні чвари і різного роду втручання у політичне життя релігійних діячів – це застосовувати щодо них, як і до звичайних громадян України, повністю Карний кодекс, не виводити їх поза межі законодавчого поля. І тоді якраз могло б налагодитися те, що сьогодні нуртує суспільство».
Архієпископ Ігор наголошує на тому, що значну частину інформаційного поля нашого суспільства займають люди, які продовжують себе пов’язувати з традиціями московського православ’я, і важливо їх не знецінювати:
«Потрібна велика чуйність, уважність до них і уникання називати цей сектор, цю частину нашого суспільства ворогами української держави. Тим самим ми можемо їх відштовхнути. Отже, і в цьому випадку, як і з Києво-Печерським монастирем, Корецьким монастирем, підозрюю, що подібні ситуації відбулись і в тих архієрейських домах, де були обшуки, треба не давати підстав, щоб сприймалося це як гоніння на певну конфесію. Українська влада (мені здається, це перевага сьогоднішнього керівництва країни) намагається дистанціюватися від різних конфесій, зберігаючи свою нейтральність, і це надзвичайно правильно. В цьому випадку потрібно говорити не про певну конфесію (тут – УПЦ МП), яка в нас на сході України включає в себе переважну більшість людей, які ідентифікують себе як православні, а до конкретних порушників законодавства України».
Архієпископ Ігор Ісіченко вважає, що проблема зцілення Московського патріархату полягає у звільненні його від пропаганди імперської ідеї, яка є чужою для частини парафіян Московського патріархату. Отже, відхід від наративів «русского міра» загалом можливий:
«Мені здається, як це не виглядало б як труїзм, – те, що неможливо людям, можливо Христові. Питання тут в тому, наскільки Церква буде Христовою. Це ж проблема не тільки “русского міра”, це проблема загалом східного християнства. Не меншою небезпекою є, коли Церква починає використовуватися для декларування патріотичних гасел. Коли вона підміняє свою роль знаряддя духовного оздоровлення суспільства на партнерство у політичних змаганнях. Саме це сталося з Московським патріархатом у силу різних причин протягом останніх століть».
Що ж до приналежності Києво-Печерського монастиря Московському патріархатові в такому стані, як він зараз є, то, знову ж таки, тут не потрібно чекати на чудо, достатньо рішень у законодавчій площині. Кожна релігійна організація укладає з державою статут, відповідно до якого вона зобов’язана пильнувати державне майно і дотримуватися законодавства.
«Коли йдеться про релігійні організації, що орендують будівлі, майно, що є загальнодержавною цінністю, як у випадку Києво-Печерського монастиря, то варварське поводження із цим майном або використання його для прибутків, перетворення на великий універмаг найбільшої святині українського народу, здається, є достатньою підставою для орендних стосунків із цією релігійною організацією», – наголошує владика.
Архієпископ Ігор є автором монографії про головний текст Києво-Печерської лаври – «Києво-Печерський патерик». «Попри те, що я писав це у радянські часи, я намагався кожного разу, коли приїздив до Києва (я був пошукачем в Інституті літератури і їздив туди щомісяця), зайти до лаври, помолитися біля мощів. Лавра у Києві була тоді такою тихою молитовною оазою навіть у часи панівного атеїзму. Бабусі, які чергували у Лаврі, стояли, молилися, пильнували спокою у печерах. Потім, коли печери були передані релігійній організації, яка називала себе Києво-Печерським монастирем, я раптом, опинившись там, виявив, що весь цей спокій зруйновано і місце молитви перетворилося на щось зовсім інше, на те, про що говорив Христос, коли виганяв торговців з Храму.
Ми всі намагалися не помічати цього, не помічати, як часом Лавра ставала майданчиком для російської пропаганди, але, очевидно, зараз полуда має спасти з очей. Однак розв'язання проблеми і з Києво-Печерською лаврою, і з Почаївським монастирем, який у час свого розквіту був головним видавничим центром України, головним монастирем Чину св. Василія Великого, – усе це потребує великого спокою, виваженості і гранично пильного дотримання законодавства, щоб не дати нікому підставу говорити про упереджене ставлення до якоїсь однієї конфесії».
Попри те, що зараз у Києво-Печерському монастирі панує русскій мір, у його історії був період, який можна назвати автентичним і до повернення якого варто прагнути: «У ті часи, коли Лавра створювалась і вона була ще просто монастирем (титул лаври вона дістала наприкінці 16 ст.), у 12 ст., коли Лавра була вогником руської (тобто мовою того часу – української) опозиції грекофільським настроям того часу; коли вона стала центром притягання патріотичної частини руського духовенства. Після монгольського походу і захоплення Києва настає період певного занепаду, але у 17 ст. монастир оживає як видавничий центр, центр прозахідної орієнтації Церкви, коли Петро Могила перетворює Київ на богословський центр всього східного християнства.
Київська лаврська школа, створена на взірець єзуїтських колегій як альтернатива консервативній Київській братській школі, стала ядром, з якого виростала разом з Київською братською школою Києво-Могилянська академія. Думаю, що саме це і є взірцем, до якого ми повинні прагнути. Я не думаю, що зараз українське суспільство – загалом, не тільки у тій конфесії, яка володіє лаврою, а у всьому складі громадян, що ідентифікують себе як православні, – спроможне піднестися до такого вибору, але мету таку воно може ставити. Якраз це і має бути те, що об’єднує поділених на різні конфесії православних українців».
Запис цілої програми можна послухати в доданому аудіофайлі
Матеріал підготувала Олена Руда