«Це не документальний фільм. Це також ані фільм історичний, ані архівний. Це свідоцтво, фільм, знятий під час війни, що триває на кордоні Європи, а результат якої стане вирішальним для нашого майбутнього і майбутнього наступних поколінь. Цей фільм поглинув декілька місяців нашого життя: часом на полях битви, пліч-о-пліч із захисниками України; часом із заваленими, скаліченими і паралізованими від страху цивільними; завжди із надією та вірою в остаточну перемогу; але також із гнівом, співчуттям та утомою. Українці є нашою опорою. І ми, разом з моїми товаришами, прагнули дати про це свідоцтво», — розповідає французький філософ, письменник та журналіст Бернар-Анрі Леві про свій фільм «Слава Україні!», що власне виходить на екрани у країнах цивілізованого світу, а 15 травня був представлений у Варшаві.
Знятий у стилі щоденника з подорожі по теренах, охоплених війною, фільм розповідає про політичну ситуацію в Україні, особливу увагу приділяючи війні з Росією та боротьбі за незалежність і демократію. Стрічка документує спричинені війною руйнування і спустошення, даючи слово солдатам, представляючи хроніку з першої лінії фронту, а також зображуючи портрети цивільних та демонструючи тяжку долю українського народу.
Наш кореспондент Клаудіуш Мадея зустрівся із Бернаром-Анрі Леві у Варшаві та розпитав автора про головну ідею, що його спонукала зняти цю стрічку:
— Допомогти українцям, бути на їхньому боці, показати їхні обличчя, показати їхню велич, показати їхній героїзм, а також продемонструвати їм самим, що вони не самі.
— Хто насамперед має побачити цей фільм? Політики, звичайні люди?
— Кожен. Політики, що дуже важливо. Я власне показав це в Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку, а також в американському Конгресі на Капітолійському пагорбі у Вашингтоні. [Отже, це бачили — прим.ред.] конгресмени і посли до ООН. І це, як на мене, було важливо, бо я по обличчях бачив, що фільм може на них вплинути. Адже, знаєте, такі люди, як конгресмени, дипломати в ООН отримують всі цифри — кількість загиблих, кількість ракет, випущених кожного дня тощо. І тут несподівано замість цієї статистики або поруч із нею вони побачили обличчя. І це дуже багато що міняє. Отже, саме це було моєю метою. А іншою метою, безперечно, були самі люди. Стрічка щойно увійшла в прокат в Америці, і її показують у «глибинній» Америці, у великих та середніх містах, а часом, можливо, й у маленьких містечках. І це дуже для мене важливо, адже однією з найбільших небезпек для України є втома громадської думки від неї. Тому цей фільм покликаний струсити цю втому, запобігти їй, пробудити від неї і закликати людей до дії.
— Ви сподіваєтеся, що цей фільм зможе допомогти у тому, щоби спинити ті звірства, що відбуваються в Україні?
— Ні, але я сподіваюся, що військові засоби, що ми їх постачаємо українцям, на додаток до їхньої відваги, скінчать цю війну, і зможуть протидіяти підступній, бездуховній і погано керованій російській армії.
— Чи вам довелося знімати багато небезпечних сцен, небезпечних моментів, коли ви працювали над цим фільмом?
— Безумовно, але це не було більш небезпечне для мене, аніж для солдатів, з котрими я там був, котрі захищали мене, і за якими я мав честь іти. Для мене було честю побувати у Херсоні, в Очакові, в Ізюмі разом із цими солдатами. Так не є, що я намагаюся переказати далі їхній досвід як про щоденне життя, так і про часи, коли лунають постріли, та я намагався зробити все, що в моїх силах. І якщо було небезпечно, я це переживав із ними. І не можна сказати, що для мене це було менш небезпечне, ніж для них. Та для мене це було лише декілька днів, а для них, часом, це було ціле життя.
— Чому, на Вашу думку, цю стрічку варто побачити полякам?
— Я би хотів, аби поляки побачили цю стрічку ще з однієї, зрештою, причини. Не тому, щоби закликати їх діяти, бо поляки були першими, хто почав діяти. Вони вже знали, що вони є наступними в списку (російської агресії – прим. ред.), тільки-но вони прокинулися першого ранку (повномасштабного вторгнення Росії до України – прим. ред.). Та я хочу, аби вони знали, що мали рацію (якщо вони, звісно, цього потребують). Та я хочу їх запевнити в тому, наскільки вони мали рацію, що так включилися (у допомогу — прим. ред.), що настільки відкрили свої серця, а також свої гаманці для українців. І це каже Бернар-Анрі Леві.
Клаудіуш Мадея, Антон Марчинський