У 2024 році Фонд духовної культури прикордоння (Fundacja Kultury Duchowej Pogranicza - пол.) в Любліні святкує 20-річчя. Протягом багатьох років організація бере участь, серед іншого, у збереженні культурної спадщини на польсько-українському прикордонні, а також популяризує відкритість та діалог серед мешканців прикордонних територій. За останні роки це також місце зустрічі та різноманітних заходів для громадян України, які прибули до Любліна. Про ідею фонду, його цілі та діяльність розповідає голова організації о. д-р Стефан Батрух, парох греко-католицької парафії в Любліні.
- Ідея прикордоння, тобто взаємопроникнення принаймні двох ідентичностей, двох культур, двох духовностей, традицій, це вже було присутнє раніше у середовищі, з яким ми разом тут, у Любліні, працювали. Але ця діяльність не була офіційною, не було зареєстрованої громадської організації, що мала би юридичний статус. І у 2004 році ми вирішили це зробити, бо, окрім спонтанної діяльності, принагідних дій, це дозволило працювати більш системно і також отримувати на це якісь кошти.
Отець, митрат Стефан Батрух.
16:48 24 05 fkdp.mp3 Творення діалогу і подолання кордонів: Фонду духовної культури прикордоння — 20 років
А як це виглядало на початку, ще до офіційного заснування організації? У яких галузях ви переважно працювали, і хто творив це середовище?
- Ще до реєстрації, важливим моментом був приїзд чисельної групи аспірантів з України до Любліна. Це було наприкінці 90-х років ХХ століття. Це було середовище осіб, що мали загальні знання, вже мали вищу освіту. Значна частина з цих аспірантів цікавилася історією, літературою, культурологією, духовністю, історією мистецтва. І це спричинювало те, що нам було важливо, аби показати, що Люблінщина — це прикордонна територія, що сам Люблін як столиця воєводства дещо віддалений від кордону, але все ж межує з Україною і Білоруссю. Тому ми почали організовувати перші експедиції на сам кордон. І це також було пов’язано з тим, що тоді ми вирішили розпочати велику справу, пов’язану з перенесенням пам’ятної церкви з прикордонного села, з Тарношина, що у ґміні Ульхувек у повіті Томашів Люблінський. Ми перенесли цю церкву до Любліна. Святиня, яку переносили двічі, адже її було побудовано в Угринові і вона там була відкритою, діючою до кінця ХІХ століття, а на початку ХХ століття її вперше було перенесено до Тарношина, який знаходиться на відстані близько 20 км від Угринова. Там вона була храмом для місцевих греко-католиків, українців до Другої світової війни. Пізніше українське населення було депортовано в Україну, це були 40-і роки. Іншу частину, що не поїхала до Радянської України, було примусово депортовано в рамках акції «Вісла» у 1947 році. І багато таких об’єктів, які раніше були місцями культу як на прикордонні на Люблінщині, але також і на Підкарпатті, у південно-східній Польщі, на Лемківщині, стали пустими і покинутими. Також вони нищилися. Подібна доля спіткала церкву з Тарношина. І не лише її. Адже після перенесення цієї церкви, з’явилася інформація про те, що чергова церква також на самому кордоні, у селі Корчмин, вимагає реставраторських будівельних робіт. Роботу, яку там розпочало Товариство опіки над церковними пам’ятками, було перервано з огляду на відсутність коштів. І цей об’єкт просто нищився. А це був один із найстарших дерев’яних об’єктів у Польщі, датований серединою ХVI століття. У зв’язку з цим, маючи досвід з перенесенням церкви з Тарношина, ми також почали працювати з церквою з Корчмина. І ці два проекти принесли результати. Перший проект отримав нагороду міністра культури, це була відзнака «Sybilla». А другий проект, можна сказати, започаткував регулярні виїзди до тієї місцевості, яка була поділена кордоном на дві частини. З польського боку була церква, що вимагала негайного ремонту, а з українського — друга сакральна частина, а саме капличка і чудотворне джерело. І тоді ж трапилося щось просто неймовірне — було знайдено чудотворну ікону з Корчмина. Її знайшла реставраторка з Кракова Ядвіґа Стирна-Навроцька. Цю ікону було привезено до майстерні при Фонді св. Володимира у Кракові. І там її було фактично врятовано від цілковитого знищення. І все це збіглося в одному моменті і спричинилося до того, що ми активно брали в цьому участь. На початку 2000-х років ми зрозуміли, що треба цю діяльність якимось чином офіційно зареєструвати і працювати в рамках громадської організації.
Дні добросусідства в Корчмині.
2004 року Польща увійшла до ЄС. Тоді була особлива увага до території і загалом аспекту прикордоння. Також у тому часі почали відбувати зустрічі на кордоні — Дні добросусідства, ідея, що також народилася у середовищі фонду.
- Саме так. У час, коли ми побували у Корчмині і усвідомили, що це місцевість, поділена кордоном, що з іншого боку — з українського — збираються люди на спільну молитву, а у тій же місцевості, але з польського боку, також проживають особи, які би охоче приєдналися до цієї спільної молитви, але кордон це унеможливлював. І коли ми подивилися на цю ситуацію і з польської перспективи, з перспективи церкви, що стоїть на відстані кількасот метрів від кордону і пізніше також з української перспективи, де саме це джерельце і відпустове місце впродовж років відвідували люди, знаходиться на відстані кільканадцяти метрів від кордону, властиво, майже на самій прикордонній смузі, то тоді народилася думка про те, чому б не поєднати ці дві сторони? Чи справді цей кордон повинен ділити ці дві громади, що живуть настільки близько на щодень? Тоді з’явилася думка, аби розпочати дії, щоб відкрити цей кордон, щоб можна було спільно на ньому зустрітися. Багато людей вважало, що це була шалена думка, що це нереальна ідея, адже у місці, де не було пункту перетину кордону, на той час нічого такого не траплялося, щоб прикордонні служби видали згоду на те, аби в таких місцях організувати тимчасовий пункт перетину кордону і зробити зустріч можливою. Але переконання, що варто йти у цьому напрямку було настільки сильним, що ми все ж почали переговори з головною комендатурою прикордонної служби у Варшаві. Також такі розмови відбулися з українською прикордонною службою у Києві. І виявилося, що це справді можливо. Прикордонники дуже позитивно це сприйняли, неправдою було те, що це не відповідає правилам, що це заборонено, навпаки — вони сказали, що такі зустрічі треба робити, і вони охоче це підтримають, допоможуть у тому, аби вони відбулися якнайкраще. А зі свого боку докладуть усіх старань, щоб полегшити проведення такої зустрічі. І так народилися Дні добросусідства у Корчмині, поділеній місцевості, що стала символом зустрічі двох спільнот, яких на щодень розділяє державний кордон.
Фільм Lublin wielokulturowy, створений волонтерами Фонду духовної культури прикордоння.
Завдяки цим зустрічам і їхній ідеї, також і інфраструктура на польсько-українському кордоні покращилася, з’явилися нові пункти перетину кордону.
- Загалом, так. Адже сам вигляд кордону на той час, а це було на початку 2000-х років, виглядав так, як за часів Радянського Союзу і ПНР. Це був колючий дріт, це були заорані прикордонні смуги, це була територія під суворою охороною. Але ця подія показала, що коли є добра воля і бажання зустрічі, то ці перепони можна подолати, що загалом вони більше панують у нашій свідомості, у наших думках, ніж у реальності, що це ми формуємо цю реальність, це ми — суб’єкти, які вирішують, яким має бути цей кордон, але загальна свідомість суспільства на цю тему — мізерна. Дуже часто люди, що перетинають кордон, не знають своїх прав, вони переживають великий стрес, коли відбувається контроль — митний чи прикордонний, але і спосіб, яким чином цей контроль відбуватиметься, і те, яким чином працюватиме кордон, великою мірою залежить від громадян держав, які часто перетинають кордон. І у цьому ми справді переконалися. Адже виявилося, що у пунктах перетину кордону часто черги тривали навіть по кільканадцять годин. А під час цих зустрічей — на Днях добросусідства — виявилося, що впродовж години можна було перевірити (звісно, за спрощеною процедурою, за згодою прикордонних служб) кількасот осіб, навіть кілька тисяч. Виявилося, що це можливо, що це не є щось недосяжне. Але потрібні були спільні дії — локальної влади, жителів, їхнє бажання і воля. Кожна наступна зустріч була відповіддю на те, що локальній спільноті це справді потрібно, вони запитували про це, просили, щоб організувати це, казали, що раніше ніхто чогось подібного не пропонував. Ці зустрічі також змобілізували місцеву владу, яка також долучалася до проведення таких зустрічей на кордоні, готувала певну логістику. І все це спричинилося до того, що ми не лише перетнули державний фізичний кордон, але також це змусило перетинати кордони, що були між державними службовцями, локальною владою, це також були мовні бар’єри, те, що було повзано із законами, але сама подія показала, що все можливо, і що варто йти у цьому напрямку.
Виставка ікон у греко-католицькій церкві в Любліні.
Фонд духовної культури прикордоння працює не лише на території Люблінщини і не лише на прикордонні. Це також організація фестивалю «Україна в центрі Любліна», опіка над спадщиною отця Омеляна Ковча – в’язня Майданеку, це також промоція польсько-українського діалогу. Але передусім це відкритість на кожного, підтримка дітей, молоді, дорослих осіб, а особливо у час повномасштабної війни. Зараз Фонд духовної культури прикордоння і греко-католицька парафія у Любліні стали своєрідним домом для людей, що знайшли у Польщі тимчасовий прихисток. Діяльність за останній час також дещо змінилася.
- Передусім підтвердилося це переконання і досвід, який ми здобували впродовж цих років, що на міжлюдському рівні справді немає антагонізмів, що коли є якесь напруження між поляками та українцями, то це більше напруга, що викликана політичними інтересами та політичною діяльністю. Але на такому загальнолюдському рівні, громадському, громадяни Польщі та України — поляки і українці — прагнуть добросусідства, прагнуть співпрацювати між собою. Вони усвідомлюють, що взаємно потрібні, і можуть допомагати одні одним, що вони можуть взаємодоповнюватись, взаємно збагачуватись. І це важливо, що через цей досвід нашої діяльності ми переконалися у тому, що так справді є. Єдине, що сьогодні дуже важливо, це те, що рівень цього значно збільшився, що ці потреби є значно більші щодо різної діяльності, що має на меті взаємне пізнання у різному вимірі. Наприклад, українці мають потребу вивчати польську мову, але також є потреба і з іншого боку — є поляки, які хочуть вивчати українську мову. І це дуже похвально і дуже важливо, аби це був взаємний обмін, щоб це не була одностороння співпраця. Також є обмін у духовному контексті — прагнення пізнавати духовний світ для багатьох осіб, які виховувались у східній традиції. Західна традиція і західний обряд — це щось нове, але люди хочуть його пізнавати, хочуть розуміти цей обряд. Також є ще одне зацікавлення, і це справжній бум. Наприклад, у Польщі це зацікавлення іконою, створено багато майстерень, де пишуться, малюються ікони. І це роблять особи, які на щодень не належать до східної традиції, для якої ікона — це характерний елемент. Це також стосується і інших сфер у вимірі культури. Є велике зацікавлення у тому, аби перекладати з одного боку українську літературу польською мовою, а також польську літературу українською. І для цього потрібні люди, які будуть готові цим займатися. Тому ми якоюсь дуже малою мірою також намагаємося у цій сфері також працювати і якусь маленьку цеглинку у будівництво кращих польсько-українських взаємних відносин вносити.
Греко-католицький храм у Любліні
Діалог – це те, що у діяльності Фонду духовної культури прикордоння є завжди.
- У моєму розумінні — це вміння комунікувати, вміння зрозуміти іншу сторону, сприйняття іншості, вміння розуміти те, що іншість не є загрозою, що різноманітність нас збагачує і показує, як багато краси є у світі, у різних вимірах творчості, що вона може проявлятися різним чином, що все не повинно бути таким самим, схожим, але, як мозаїка, може творити чудову цілісність. Тому діалог — це щось, що творить красу, щось, що не виключає, а спільно може створити гармонію співіснування, при цьому зберігаючи свою специфіку і окремішність, ідентичність. Тому для мене, наприклад, втрата власної ідентичності — це заперечення діалогу, я вважаю, що ми не повинні асимілюватися.
Запрошуємо послухати розмову у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль