Гостя нашого матеріалу це Ева Анджеєвська з невеликого міста Новий Санч (Nowy Sącz) у Малопольському воєводстві. Вона — архітекторка за фахом, родом із Ґданська. Пані Ева, сама вже пенсіонерка, здійснює проєкти, мета яких — активізувати людей похилого віку. А все почалося від створення Асоціації під загадковою назвою «Maryan», котру розсекретить уже сама...
Ева Анджеєвська:
— Наша асоціація займається збереженням пам'яті про відомого у світі художника, який підписував свої роботи ім'ям Маріан, і водночас ми займаємося локальною історією. Маріан насправді називався Pinchas Burstein (Пінхас Бурштайн), і він народився 1927 року саме у Новому Санчі, був євреєм, пройшов Аушвіц, після війни опинився на Заході. Хоч він став відомим художником, ми дізналися про нього з Інтернету, у нас ніхто нічого про нього не знав, а він сам помер, так і не повернувшись сюди. Вивчаючи його біографію, я дізналася, що Маріан виріс у вкрай бідному районі міста, який називається Пєкло (тобто пекло). Я писала статтю про його дитинство, а єдині архівні матеріали, які знайшла, — це були дві виписки — з реєстраційної книги містян, і друга — зі школи. Я зрозуміла, що мені треба вийти на колишніх мешканців Пєкла, їхніх нащадків, аби хоч щось про довоєнне Пєкло дізнатися.
Саме так виник проєкт «Родом із Пєкла». Пані Ева каже, що їй просто пощастило. Саме тоді Асоціація творчих ініціатив «ę» ініціювала проєкт «Сеньйори в дії». Разом вони розробили проєкт усної історії цього району міста, у ньому мали взяти участь жителі цього району — молодь і старші люди. Проєкт отримав невелике фінансування Польсько-американської фундації свободи з Варшави.
— Нам було також важливо літніх людей якось витягти з самотності, з догляду за онуками й порпання на городах. Вони — загалом закриті у своїх домівках, діти і онуки мають їхніх споминів по самі вуха — про що вони нам згодом говорили. Перший проблемний момент — як їх знайти? Я подумала, що їх же знають листоноші. Я пішла на пошту, попросила назвати хоч би декілька прізвищ (не адресу, цього в нас у Польщі не дозволено законом). Згодом я написала листи, адресуючи їх приблизно так: «пану Янові Ковальському, якого всі на Пєклі знають». І уявіть собі, що на першу зустріч прийшло близько 20 осіб. Знаєте, у чому секрет? У тому, що ці люди отримали листи. Адже мало який пенсіонер користується соціальними мережами, про повідомлення у газеті він забуде, а лист із поштовою маркою — це щось таке, що він поставить на видному місці. У листі я просила теж прийти зі своїми літніми сусідами...
Пані Ева Анджеєвська каже, що ця перша зустріч зруйнувала усі їхні, організаторів, плани. Вони зрозуміли, що їм треба відкритися на цих людей і немов піти за ними. Звісно ж, спочатку вони говорили, що не мають що сказати, що їхні спогади неважливі і таке інше. Тим не менше...
— У результаті історію району Пєкло написали його жителі. Її написали не історики чи соціологи, а самі жителі. Ми видали дві книжки, третя готується до друку. Спочатку вони розповідали, скажімо, про те, в якій пекарні купували хліб і в кого з'явився перший телевізор. Причому спочатку ці спогади були виключно радісними, як це загалом буває зі споминами з дитинства, а наприкінці — понурими і такими, що вони їх розказували нам пошепки і на вухо. За три роки тривання цього проєкту, кількість учасників-сеньйорів зросла до понад 100. А крім книжок, ми разом із ними ще влаштували соціальну виставку у місцевому ресторані, а на парканах - фотовиставки про давнє Пєкло. Та й самі учасники дуже подружилися, дехто знайшов своїх товаришів зі школи. Проєкт завершився, а вони продовжують зустрічатися.
Ще інша цінність цього проєкту така, що ці літні люди відчули себе важливими і потрібними. Вони пишаються своїм не надто престижним районом, адже про їх квартал вийшли друком книжки, а про всі інші райони міста, що вважаються ліпшими, більш престижними — немає жодного видання, — продовжує Ева Анджеєвська:
— Наступним був проєкт «Мобільної бібліотеки», під час якого ми разом із учнями середньої школи відвідували літніх людей, яких ми назвали «невидимими». Вони справді «невидимі» у суспільстві: не виходять зі своїх домівок — хтось тому, що хворий, інший тому, що живе на верхньому поверсі, а ще інший тому, що йому вже нічого не хочеться... Їх було нелегко переконати відчинити двері своїх помешкань, вони казали: «а моя жінка хвора, у мене смердить, а чим же я вас пригощу...». У результаті цього, у нас було утричі більше молодих волонтерів, аніж старших людей, готових із ними спілкуватися. Ще додам, що на час 2-3-годинної зустрічі наші учні вимикали телефони, і ми, дорослі, їх завжди супроводжували, оскільки господарі боялися пограбування.
Продовженням цього проєкту став наступний — «Жива бібліотека», у якому знову йшлося про вивчення історії завдяки спілкуванню з її свідками. Для цього вибрали три теми: діяльність у підпільній «Солідарності», перебування у комуністичних тюрмах, та боротьба в роки ІІ Світової війни за межами Польщі,
— Це було супер! Спочатку молоді люди готували статті і короткі відеоролики з учасниками цих подій. А потім у своїй школі вони влаштували спеціальний захід. Це проходило так: за столом сидів, скажімо, ветеран війни, на столі була коротка інформація про те, хто він, в яких подіях брав участь, а біля столу — стільці. До нього підходили учні, яким було цікаво почути про ці події від людини, яка брала в них участь. Не з книжки, не з кінострічки, а від живого свідка... Біля декотрих я бачила кільканадцятеро учнів... Це було щось неймовірне!
Усім, хто би хотів би ці проєкти адаптувати у своєму, так би мовити, дворі Ева Анджеєвська рекомендує обмежитись невеликою територією: щоб учневі не доводилося їхати на другий кінець міста і щоб пенсіонеру-оповідачу «Живої бібліотеки» було недалеко до школи, до якої його запросили. І водночас вона зауважує, що всі ці проєкти — не є дорогими, і посміхаючись додає, що також вони не є яскраво-медійними. Проте вони є дуже успішними — дуже позитивно впливають на усіх учасників.
Запрошуємо послухати доданий файл
Галя Леськів, Тарас Андрухович, Наталія Бень