Майже половина поляків має патологічну залежність від праці. Такі дані випливають з опитування, проведеного Центром дослідження громадської думки (CBOS). Найчастіше від працеголізму страждають люди, що займають керівні посади, мають вищу освіту або працюють самі на себе. Передусім ця проблема загрожує працівникам від 25 до 34 років. Дуже часто працеголізм зумовлюється прагненням кар’єрного зросту та отримання більшої зарплатні.
Про рівновагу між працею і життям, а отже також про працеголізм нам розкажуть психотерапевтка Лідія Кротошинська, консультант з кар’єрного зростання Малґожата Маєвська і хедхантер Себастіан Саля.
Почнімо, може, з того, чим є працеголізм?
Лідія Кротошинська:
- Працеголізм, тобто надмірне присвячення свого часу професійному аспектові. Притому саме це поняття сьогодні занадто популярне, через що воно стало пустим. Насправді працеголізм – це не тривалість праці, що виражається у годинах. Це такі симптоми, коли не в приватному житті присутня праця, а це приватне життя виявляється частиною життя професійного. Тобто, це коли ми виявляємося змушені виконувати якісь дії і обов’язки, що керують нами, а не ми керуємо ними. Тут ідеться як про суспільний аспект, так і про економічний, емоційний та медичний.
- Коли можна сказати, що з’являється проблема? За даним Центру дослідження громадської думки, 19,1%, а отже кожен п’ятий з нас може мати складнощі з тим, аби знайти рівновагу поміж роботою і відпочинком.
- Рівноваги, балансу, гармонії. Все залежить від того, про яку вікову групу ми ведемо мову. Чи йдеться про 20-30-річних людей, чи 40-річних. А якщо говоримо про молодь, то вона завжди має якісь надії, якісь плани, хоче дуже швидко чогось досягти та переживає фрустрацію. А з неї випливають розлади сну, нав’язливе мислення про робочі обов’язки, не менш нав’язливе оцінювання себе або інших, а також нехтування іншими сферами свого життя, як особисті зацікавлення, знайомі, здоров’я. Окрім цього, вони думають про те, як підпорядкувати своє життя – протягом тижня, місяця, а також цілого року – праці. Тобто спочатку я складаю професійний календар і графік, а лише потім – особистий.
- А чи працеголізм справді є у Польщі проблемою?
Себастіан Саля:
- З моєї перспективи це виглядає дещо інакше, ніж про це свідчить дослідження. Адже це залежить від того, про що ми питали респондентів. Насправді, якщо ми питаємо про те, чи хтось страждає від працеголізму, чи йому справді бракує приватного життя, то, здається, значно частіше ми почуємо підтвердження цієї тези. Однак, з іншого боку, якби ми спробували провести їхню діагностику, то напевно понад половина опитаних не має жодних психічних розладів. Вони просто поставили собі якусь конкретну мету…
- Тобто йдеться лише про організацію, коли вони на роботі проводять більше часу, аніж вісім годин?
- Якщо проводять там більше, ніж вісім годин, то ймовірно, найчастіше, це просто такий наш вибір – вибір людей, котрі працюють і організують свій робочий час. Отже, я би, можливо, аж так далеко не заходив із висновками, що вже щоп’ята людина страждає від такого захворювання…
- А у Варшаві, якщо подивитися на статистику, таких людей ще більше – ми маємо тут виняткову їх концентрацію.
- Таких, котрі про це заявляють, напевно так. Натомість тих, хто справді від цього страждає, однак ні.
- Пані Малґожато, а чи на вашу думку це справді велика проблема?
- Я гадаю, що це більше, однак, проблема в головах працівників. Адже більшість з нас сприймає працеголізм як працю по 10-12 годин, проте ефективний час на роботі, якщо на це подивитися уважно, попитати і почитати відповідні звіти, - це 5-5,5 годин. Тому більшість людей може казати, що вони працеголіки, оскільки проводять на роботі час від 9 ранку до 8 вечора.
- А чому декотрі працівники перевіряють свою робочу електронну пошту у відпустці?
- Бо хочуть бути в курсі справ, бо бояться випасти з обігу, бо бояться, що щось за цей час станеться. А чи мусять? Я гадаю, що ні. Більшою мірою ця проблема є, однак, у наших головах – головах працівників, а не в головах працедавців. Це, звісно, залежить від покоління. Так зване покоління Х (люди, народжені з 1961 до 1983 року – ред.) виробило в своїх головах такі механізми, що без них все валитиметься: «я маю бути в курсі всіх справ, маю знати, що діється в організації, бо інакше, коли повернуся, то не знаю, чи матиму куди повертатися». Отже, це пов’язано з відчуттям безпеки, що гарантується завдяки тому, що ми залишаємося в курсі всіх справ.
Себастіан Саля:
- Я би тут розрізнив дві мотивації, з огляду на котрі люди чинять саме так. Перша з ним справді може зумовлюватися відчуттям небезпеки або мисленням у категоріях власної непотрібності. А з іншого боку, це також відчуття відповідальності. І це залежить від того, які функції ми виконуємо. Й тоді це наш вибір – ми можемо увійти до пошти, щось перевірити і відреагувати, але не мусимо, кажучи: якщо справді маєте щось термінове, то зателефонуйте мені. Тому, як мені здається, про проблему слід вести мову тоді, коли ми справді чогось боїмося. І тоді це питання вироблення механізмів підтримки певності себе. Натомість вже цілковито інакшою справою є відчуття відповідальності. І припускаю таку можливість у ситуації, коли хтось займає таку посаду або працює над такими завданнями, котрі справді вимагають негайної реакції.
А щодо такої робочої електронної пошти та порушення межі між життям професійним і приватним можна навести вельми показову ілюстрацію. Отже, німецьке автомобілебудівне підприємство Daimler запровадило систему стирання електронних листів у скриньці працівників, котрі вирушили у відпустку. Так, що навіть після повернення вони не в змозі знайти стертих повідомлень, оскільки те, що відбувалося під час їхнього відпочинку, не повинно їх обходити. Натомість у дублінській філії фірми Google наприкінці робочого дня працівники зобов’язані здавати робочі мобільні пристрої, аби у спокої, без постійної перевірки повідомлень, могли повністю відірватися від своїх професійних обов’язків.
PR4/А.М.