Українська Служба

Генрик Папроцький: Великдень був домашнім святом

13.04.2020 09:00
"Ми ніколи не маємо часу, аби задуматися над собою, завжди через це скаржимося, що є дуже погано, що нам бракує часу, аби зайнятися дітьми, аби замислитися над власною долею і життям. А саме зараз ми маємо час, тож можемо замислюватися"
Аудіо
  • Генрик Папроцький: Можна сказати, що ми повернулися до ситуації християнства І століття. Ми знаходимося в такому ж становищі. Тоді ховатися християн змушували переслідування, сьогодні до цього ж нас примушує епідемія – ми ховаємося у власних домівках, аби не заразитися. Проте через це наш дім стає місцем молитви, фактично перетворюється у домашню ц
    ( )      .  . ,  2013
Священик професор Генрик Папроцький (у центрі) під час богослужіння в Каплиці св. Григорія Перадзе. Варшава, листопад 2013 рокуFoto: УСПР

Наш ефір у Світлий понеділок за західним календарем та перший день Страсного тижня – за східним, ми розпочинаємо коментарем філософа і православного богослова та священника, професора Генрика Папроцького про особливість цьогорічних Великодніх свят:

Цього року ми справді живемо в особливий час, оскільки в історії ще такого не траплялося, аби Пасха припала на ситуацію пандемії, яка охоплює весь світ, а також необхідності дотримуватися певних санітарних правил, аби ця пандемія не продовжувала поширюватися. Це, однак, не питання про те, як жити у часи безнадії, оскільки в християнстві немає безнадії, а тільки надія. Це завжди надія на ліпший завтрашній день. Наше життя загалом крихке, але це не причина, аби опускати руки, але радше привід, аби цінувати кожну його мить. А тут історія може бути дуже повчальною, адже ми є продовженням Старого заповіту. Ісус служив свято Пасхи, або Останню чи Таємну вечерю, як ми її називаємо у східній традиції, вечерю містичну, саме вдома. Це було домашнє свято. І ціле богослужіння відбувалося вдома. Та й перші християни також зустрічалися у своїх домівках. Поняття домашньої церкви за апостольських часів і відразу після них стосувалося дому, де якесь приміщення, кімната або цілий будинок було віддано на потреби спільноти. Храми починають з’являтися лише згодом. Можна сказати, що ми повернулися до ситуації християнства І століття. Ми знаходимося в такому ж становищі. Тоді ховатися християн змушували переслідування, сьогодні до цього ж нас примушує епідемія – ми ховаємося у власних домівках, аби не заразитися. Проте через це наш дім стає місцем молитви, фактично перетворюється у домашню церкву.

І це не причина для того, аби впадати у відчай, але щоби цей час використати для якихось глибоких роздумів. Ми ніколи не маємо часу, аби задуматися над собою, завжди через це скаржимося, що є дуже погано, що нам бракує часу, аби зайнятися дітьми, аби замислитися над власною долею і життям. А саме зараз ми маємо час, тож можемо замислюватися. Можемо завдяки Інтернету і телебаченню брати участь у богослужіннях. Лише уявіть, що би було, коли б ця епідемія спала на людство, скажімо, 50-60 років тому. Тоді б ми були приречені на абсолютну ізоляцію та відсутність будь-якого спілкування, окрім як за допомогою так званих стаціонарних телефонів, що, ймовірно, перестали би працювати за настільки великого навантаження. Сьогодні в нас є можливість спілкування за посередництвом Інтернету, телефонів. Але також є можливість брати участь у богослужіннях. А якщо лише захочемо, то можемо перетворити своє життя у певну форму глибокої єдності з Богом, роздумів над тим, що діється довкола, разом із тим не забуваючи, що безнадія не є християнським поняттям. Християнським поняттям є надія, адже свята не закінчуються ані у Страсну п’ятницю, ані у Велику суботу, тобто не закінчуються ані смертю, ані покладанням до гробу. Але завершуються воскресінням у Великодню неділю. І це найбільша надія, яку сам втілений Бог всім нам лишає.

Генрика Папроцького записав Антон Марчинський