Чи справді варто було платити кров'ю за свободу і гідність, щоб в результаті отримати війну та владу, котра до сих пір не може втілити принципів Майдану – нехай кожен дасть відповідь сам для себе.
21 листопада в Україні святкують день гідності та свободи. Цього дня владні мужі урочисто покладають квіти на Алеї небесної сотні у Києві, в областях марш та молебень за героями. Тисячі людей з квітами та лампадками в руках. Далі всі порозходяться по своїх кабінетах, парафіях, домівках. Проте для сотні українців це «свято» назавжди приправлено болем та глибоким смутком, а для сотні тисяч кров’ю, ранами, запахом пороху та звуками пострілів.
З 21 листопада 2013 року фантоми болю битимуть українців «майдану» гумовими кийками, поливатимуть в морози з водометів крижаною водою, нагадуючи ціну свободи. Тіло запам’ятає і більше ніколи не зможе забути.
Так, Революція Гідності ввійде у світові підручники історії. Так, про Україну нарешті заговорять у світі, як про окрему державу, а не придаток Росії. Чи справді варто було платити кров'ю за свободу і гідність, щоб в результаті отримати війну та владу, котра до сих пір не може втілити принципів Майдану, – нехай кожен дасть відповідь сам для себе. Та Майдан – боротьба не за євроінтеграцію, а за власну гідність.
З того часу пройшло сім років. Активістів Євромайдану з різних причин порозкидало по Європі, куди свого часу так прагнули інтегруватися цілою країною. Незмінним залишається одне: де б ці люди Майдану не були зараз, а в останні дні осені вони, нехай подумки, завжди повертаються додому, щоб відстояти свою незалежність, своє право жити гідно.
В розмові з Іванною Погребенник, учасницею Революції Гідності, мова йде про важливу і болісну тему для українців – пережиті на Майдані події, криваві епізоди з життя повсталої нації, які неможливо забути. Що відчувають українці зараз – розчарування, адже винуватців розстрілів та побиття на Майдані так і не покарано, в країні процвітає корупція, а у компетентності чинної нині влади засумнівалися лідери демократичних країн. Чи, можливо, люди й не покладали надій на українську владу?
Мар’яна Заклінська