Дев’ятий день я не чую голосу своїх рідних — діда, бабусі, тітоньки й дядька. На дев’яту добу я не знаю нічого про моїх знайомих. Чи живі вони? Уранці одинадцятого березня, на шістнадцятий день війни, я, як і вісім днів до цього, беру телефон і набираю усі можливі номери... Хоча б почути це рідне «Ало, Катю, ти чуєш?». Але нічого, тільки автовідповідач зі своїм жорстоким «На цей момент абонент не може прийняти Ваш дзвінок. Зателефонуйте пізніше». Я звикла… до мовчання, Маріуполь не відповідає…
***
Азовське море, великі заводи та працьовиті люди. Саме так можна описати Маріуполь — українське індустріальне місто, яке розташовано на сході суверенної України, у Донецькій області. До 2014 року його неофіційною назвою було місто Марії на честь дружини Петра I, імператора Російської Імперії, до складу якої входили окремі райони України. Однак, усе змінилось ще у 2014. Окупація українського Криму, бомбардування українського Сходу й створення окремих «республік», території яких були частиною мирної України, — Донецької та Луганської. Провина в перетворення Маріуполя з міста Марії на місто, яке живе пліч-о-пліч із війною дев’ятий рік, лежить на росії. Попри розташування за 20 кілометрів до лінії зіткнення, Маріуполь розвивався швидкими темпами: активне культурне життя, нові місця відпочинку, сучасна інфраструктура. Маріупольський міський голова Вадим Бойченко в інтерв'ю британській газеті Financial Times наприкінці січня минулого року заявив, що «путіну треба брати приклад з Маріуполя, як розвивати міста». Маріуполь впевнено наближався до звання «вітрини відновленого українського Донбасу». Ніхто тоді не міг навіть уявити, що всі наміри цього міста зруйнує путін і його війська.
***
Маріуполь не відповідає, бо через нелюдяні дії агресора в місті немає зв’язку, світла, води й газу десятий день. Бомбосховище замість квартири, багаття на вулиці замість печі, вода з калюж чи сніг замість питної води — реалії двадцять першого століття, з якими зіткнулись маріупольці.
Єдина рідна людина, з якою вдалося поговорити три хвилини за всі дні окупації, була моя тітонька, мамина сестра. Від рядка на екрані телефону «Тьотя Ліля» побігли мурахи. Ми нарешті почули одна одну. Але новини, які вона повідомила, були невтішні. Гуманітарних коридорів, аби виїхати, немає. Зв’язатись із дідусем, який в бомбосховищі на іншому березі річки, неможливо. Їжа та вода закінчуються. Бомблять щодня, щогодини. Але вона жива на цю хвилину. Цього ж дня, дев’ятого березня після обіду, сталась страшна трагедія для Маріуполя та всього світу: російські неофашисти цілеспрямовано розбомбили дитячу лікарню й пологовий будинок. Загинули дві жінки й одна дитина, а ще сімнадцять людей отримали поранення. Цей, на думку росіян, «стратегічний об’єкт» був звичайною лікарнею. Одужання, нове життя і радість — цього всього не зрозуміти їм, окупантам. За даними міськради на одинадцяте березня, 1582 мирних людей загинуло в Маріуполі за дванадцять днів блокади. Це звірство, з яким має боротись увесь світ. А інакше всі, хто мовчить, будуть співучасниками геноциду Маріуполя та України.
Кричіть сьогодні. Завтра буде пізно!!!
Маріупольці тримаються заради свого рідного міста, заради України. Їхню мету жити в українському місті на території незалежної України нікому не зламати. Вона не згасне. Її не перемогти. Ні маріупольці, ні українські Збройні сили не дадуть тріснути повністю їхній «вітрині», їхньому Маріуполю. Слава Україні! Слава місту герою Маріуполю!
Катерина Півненко для Української служби Польського радіо