У цьому епізоді програми «Історії надії» ви почуєте Євгенію Острову. Вона народилася і виросла у Вишгороді на Київщині. Ця місцина відома Київським водосховищем, або як його ще називають – Київське море. Євгенія засновниця садочка і початкової школи «Наш вулик». Створює і розвиває новітній освітній простір. Мама допитливої 8 річної дівчинки. Має багато друзів. Війна застала її у рідному Вишгороді. Євгенія поділилася своєю історією повернення в Україну після двох місяців перебування у Португалії. Чому українці повертаються до країни, де триває війна і не існує безпечних місць?
У якій ситуації прийшло рішення, що потрібно виїжджати з країни?
Почала спостерігати за дитиною. У неї почалися нервові тики. Ніякі масажі, казки, заспокійливі розмови, пояснення, не допомагали. І я розуміла, що в неї пішов якийсь психологічний стрес. Моя подруга з дітьми теж була на шляху до рішення, щоб виїжджати. Насправді це було спільне рішення їхати. Найважче було вмовити наших мам-бабусь. Ми з подругою порадилися і в нас виник план, що ми могли би на автівках поїхати в Німеччину. Моя автівка зламалася у день виїзду, залишилась із братом. Брату моєму ми залишили собаку, кота, морську свинку, папугу, рибок. І тоді ми пересіли у дві інші машини. Ще була машина колишнього чоловіка моєї подруги. Ми разом їхали. Потім її машина зламалася у Білій Церкві і ми тоді пересіли в одну машину. Були великі затори, ми довго їхали. Ми рухалися до кордону, але по дорозі шукали місця, де можемо переночувати. Нам було незрозуміло, куди саме в Німеччину їхати, хто нам може допомогти. Моя подруга Юля Буртасова працює на португальського психолога. Каже: Женя, я домовилася. Вас заберуть. Усе! У нас з’явився план. З’явився будинок. Теж знайомих через знайомих. Відома актриса Паула Лобо Антонес надала свій літній будинок на березі океану для біженців. Так у нас з’явилося місце! Нам сказали, що там можна жити безкоштовно до кінця травня. Нам лишилося добратися до Будапешту. У нас не було транспорту. Ми дісталися кордону, там перейшли пішки. Знайшли волонтерів, які допомогли знайти житло. На три дні нам потрібно було. До вильоту. Це була польська католицька церква. Велике дякую католикам Польщі за гостинність у Будапешті. Насправді це перша зупинка з 24 лютого, коли ми опинилися у спокої, коли було тихо і спокійно. Ми не хвилювалися про те, що з нами щось станеться. Через три дні ми мали літак і відправилися у Лісабон, а звідти друзі забрали нас автівкою і ми оселилися у будинку на березі океану. Дякую велике Паулі! За те, що дозволила. Нас там було 16 осіб! Це були чотири сім’ї і ще дві дівчини. Ми там прожили два місяці…
Чого найбільше бракувало за межами України і коли ви повернулися в Україну, що ви найперше зробили. Можливо, якусь яскраву емоцію відчули? Чим запам’яталося повернення?
Я багато подорожувала і жодного разу у мене не виникало всередині відчуття, що я можу переїхати і жити в іншій країні. Я розумію, що могла би вижити в будь-якій країні. Тому, коли я була вимушено в Португалії, я не відчувала, що це мій дім або може стати моїм. Точно знала, коли повернуся, просто питання було коли. Не вистачало мого дому, друзів, звичних процесів, які були щодня. Коли я повернулася додому, всі запитують: ну, як? От ти зайшла в квартиру! Як ти почувалась? Чесно, наче вчора звідти поїхала. Перша емоція, що в мене виникла, це момент, коли ми малесеньким мікроавтобусом перетинали угорський кордон до України. Це був хвилюючий момент. Всі якось проїжджали спокійно, а нас чомусь попросили вийти з машини. Донька розплакалася, тому що подумала, що ці військові нас заберуть, ми порушуємо якийсь закон, перетинаємо кордон країни, де йде війна, що цього не можна робити. Але у момент, коли ми переїхали: і ось така українська автозаправка, бензину немає, поруч обмінний пункт із курсом просто космічним. У цей момент якраз цвіла бузина. Я підходжу: автозаправка, обмінник, цей курс і бузина пахне. Це був такий момент насправді насичений емоціями, запахом, візуально. Клас…
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Катерина Зайцева
