Музейна ініціатива «Штаб порятунку спадщини» стала відповіддю на агресію росії та її зазіхання на ідентичність України. До створення цієї громадської ініціативи насамперед причетні музейні фахівці у сфері культурної спадщини – Ігор Пошивайло та Василь Рожко. Ініціатива реалізується у співпраці з міжнародними організаціями. І має на меті – убезпечити музейні, архівні, бібліотечні колекції від утрат та швидко реагувати на надзвичайні ситуації в умовах збройного конфлікту в Україні. Про збір інформації щодо злочинів проти культурної спадщини розповідає Ольга Сало, заступниця директора Національного музею Революції Гідності, учасниця «Штабу порятунку спадщини». Матеріал підготувала наша українська журналістка Катерина Зайцева.
Коли Музей Майдану забрав шафку із Бородянки і півника. Мені здається, тоді і привернулась увага до ініціативи «Штаб порятунку спадщини».
Ми на той момент уже розвинули досить активну діяльність. Насамперед це була консультативна допомога музеям. І також ми збирали потреби від музеїв: допомагали матеріально окремим музейникам, які опинилися у особливо складних умовах, також допомагали матеріалами, які потрібні для пакування цінних предметів, цінних речей, щоб потім їх евакуювати, або убезпечити від загроз на місці у сховищах. Більшість музейних, архівних установ, попри те, що загроза існувала давно, не були готові відреагувати на такі речі. Деякі музеї, установи навіть не мали ящиків, навіть картонних, щоб упакувати предмети, щоб потім їх винести у більш безпечне місце. У нас один музей замовив ящик для дуже цінного експоната. Я не маю права називати ні музей, ні експонат. Але хочу сказати, що таких предметів у Європі є тільки три. І для України – це золота її частина колекції. Намагаємось не відмовляти жодному музею, а шукати спосіб, як допомогти.
Ми боремося за культуру і це те, що дає нам можливість жити достойно. Мені здається, ця війна актуалізувала цінність нашої спадщини: матеріальної, нематеріальної. Активізувалась важливість мови, важливість української культури. Зараз у Києві, я помітила, напевно, десь половина футболок на людях, це футболки з якоюсь патріотичною символікою, патріотичним малюнком, якимось гаслом. Це означає, що і музеї у цей момент відчувають свою важливість, і суспільство відчуло свою важливість.
Для когось коробка з експонатом – це тяглість історії і усвідомлення кожною клітинкою, що це, якою ціною прийшло. А для когось це просто коробка з якоюсь річчю.
Змінити масштаб сприйняття. Є я. Є мій день. Я маю у цей день смачно поїсти, маю мати умови гідні для життя, маю прийти на роботу заробити собі якісь кошти і подбати про свою сім’ю. Але коли ми масштабуємо. Ми бачимо, що людське життя – воно дуже коротке. Іще національна пам’ять формує якість нашого життя. Доказано, що дітям-сиротам дуже складно жити навіть в умовах, де соціальна політика дуже добра. Вони не мають моменту переймання досвіду. Та що там дітям! Тварини, які, здавалося, живуть інстинктами, але без матері тварина не отримує передачі досвідом і може бути безпорадною у реальному житті. Так само і нація безпорадна, якщо в неї немає цієї національної пам’яті. Вона передається не тільки через матеріальні речі, але якщо батьки виховують дітей тільки на матеріальних речах, на прагматичних, не передаючи їм досвід минулого, не передаючи їм цінності: народні, національні, релігійні. По суті, ми відрізаємо навики. А це означає, що ми відрізаємо можливість бути успішними як нації. Та й вся історія України говорить про те, що українці найбільш щасливими були в час, коли існувала саме Українська держава, а не окупаційна влада. Окупаційна влада завжди намагається знищити, вона не тільки проти культури виступає. Вона врешті намагається пригнобити місцеве населення, яке не є культурно-активним, громадсько-активним. Просто це завжди меншовартісність відносно інших. Бути собою, бути зреалізованими можна тільки, маючи національну тяглість. Предмети мають у собі цю тяглість. Це дає нам зрозуміти, хто ми, дає можливість бути не тими сиротами, які не мають цього бекграунду. А це означає, що батьки дають дітям найбільше, вони дають їм можливість бути успішними. Далі дитина або скористається цим, або не скористається. Але ця можливість не фінансова. Це навики, які батьки можуть надати. Так само наше минуле є нашим навиком. Ми можемо бути останніми у світі. Ми можемо зникнути з цього світу, а ми можемо розвиватися і це вже про матеріальне, і про якість життя. Дуже все пов’язано. Мені здається, що західний світ дуже добре це розуміє. Видно, що їхня успішність, зокрема, завдяки тому, що вони дбають про своє національне, не шкодують на це коштів.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Катерина Зайцева