Ваша фундація «Кланова надія» працює з таким проєктом «Джерело сили». Розкажіть, будь ласка, про цей проєкт
«Джерело сили» — це одна з програм великого канадського проєкту, який ми розпочали влітку минулого року, «Зцілюємося від ран війни разом».
Проєкт «народився» в нашій фундації у відповідь на виклики для людей, яких війна привела до Канади. Це виклики, пов’язані з труднощами в адаптації. Це виклики через втрату, що її пережили всі українці, які втікали від війни в безпечне місце. Забирали жінки своїх діточок і виїжджали за межі України.
І поки ти в цьому стані рятування, коли от горить хата, треба бігти, щоб не згоріти разом із тою хатою, - ми не відчуваємо, що з нами відбувається. А коли приїхали наші жінки з дітьми в безпечне місце, — тут почалися проблеми з ментальним здоров'ям. І саме так народився наш проєкт.
Ви почали працювати в Канаді з такими жінками. Ви психолог за освітою. Скажіть, будь ласка, чи я правильно розумію, що йдеться про багатократно повторену травму? Йдеться ж бо не лише про втрату, можливо, близьких людей, але також про втрату дому, країни, про сам факт виїзду та потребу адаптації в середовищі зовсім-зовсім незнайомому. Чи йдеться про такий суцільний процес травми, чи це травма багатократно повторена?
Вона є багатократно повторена, це однозначно. Проєкт ми реалізовували на різних майданчиках, як офлайн, так і онлайн. Він мав психологічну складову, а також соціальну професійну складову, тому що треба було шукати роботу, житло, шукати дітям навчальні заклади, шукати можливості для вивчення англійської мови.
Утім, як показують дослідження, якщо людина має травматичний досвід, пов’язаний із втратою, ви дуже правильно це підмітили, то тут є багатошаровість. Це не лише щось, утрачене фізично, коли був приліт у твій будинок чи квартиру - і в тебе її немає, чи селище, чи місто. Тут була й утрата професійного статусу. Багато наших людей були успішними в Україні, мали свій бізнес, закінчили університети, були реалізовані. А приїхали в нову країну — і нам треба було дуже багато з ними працювати й переконувати їх у тому, що «ви не з нуля все починаєте». Бо така, знаєте, є поширена фраза, що «усе треба з нуля, з чистого листка». Але ви всі приїхали зі своїм досвідом за плечима й це те, чого у вас ніхто ніколи не відбере. Це ваші навички, це знання, це те, що ви здобували, і воно всередині вас живе.
Але людям потрібна була, звісно, підтримка, тому що тривожність через продовження війни в Україні, через розлуку з рідними, через те, що все-таки це не за власним бажанням. Для мене колись у свій час це був свідомий вибір, я вирішила, що буду емігрувати до Канади. А для наших співгромадян це все-таки було вимушено. Коли людина переживає труднощі адаптації, коли вона йде в ізоляцію, а дуже часто люди в депресивному стані йдуть в ізоляцію, вони тривожні, їм байдуже стає. І це вже така глибока, затяжна може бути депресія. Як вони в цьому стані можуть себе професійно реалізувати? А ніяк не можуть.
Це ми чули в наших групах підтримки, коли жінки говорили «я себе примушую вранці встати, щоб завести дітей до школи, і я тут через те, що бачу, що дітям моїм тут добре, але я хочу назад додому». Ми про це можемо говорити дуже багато.
Проєкт по всій Канаді був реалізований у 54 містечках, містах Канади, де оселялися наші українці. І я дуже пишаюся тим, що ми мали можливість організувати команду українських психологів, фахівців із ментального здоров'я, які також приїхали через війну до Канади. У нас тільки двоє людей були україномовних, які вже давно живуть у Канаді. Тому що тут же ж: і різниця в культурі, і як ти підеш, коли ти не знаєш англійської мови, до канадського психолога і будеш усе пояснювати, коли серце твоє, душа твоя плаче, кричить українською мовою? Тому було ефективне поєднання наших українських психологів, які знають про цей травматичний досвід, про втрату не через підручник, а через власний особистий досвід, який вони також переживали.
Ви говорите в минулому часі. Це означає, що вже ця програма закінчилася чи вона триває?
«Зцілюємося від ран війни», проєкт та фінансування, завершилися в Канаді. Ми дуже сподіваємося, що будемо мати продовження цього проєкту. І, власне, «Джерело сили» в Україні, програма рекреаційно-психологічна для жінок, які горюють, які втратили рідних через загибель у війні чи через полон, - це така гілочка цього великого проєкту, на яку ми вже самі збирали кошти.
І ми дуже пишаємося, що нам це вдалося зробити. Нас дуже сильно надихнула українка, яка чекає рідну людину з полону, яка приїхала також до Канади — і ми з нею тут познайомилися. Це Оксана Гурська. На сьогоднішній день, коли загуглите її ім'я, то знайдете багато різної інформації.
Оксана Гурська писала вірші для себе до війни. А коли почалася війна і така важка розлука з рідною людиною, про місце перебування якої вона не знала понад два роки... Він азовець, він здався в почесний полон, але Оксана нічого про нього не знала. У неї в окупації батьки, мама померла нещодавно.
Наші активісти з Торонто попросили нас зустріти Оксану, що вона приїде просто трішки відпочити, переключити свої мізки й змінити обстановку. Коли ми з нею зустрілися і почули її вірші, то запропонували підтримати видання збірки її поезії. І так народилася збірка «Люди зі сталі», до якої увійшли вірші Оксани, а також іще кількох авторок-українок, рідні яких загинули або знаходяться в полоні.
На основі історії Оксани ми поставили моновиставу. У нас є талановита режисерка-акторка Венера Ібрагімова, яка через війну також приїхала з дітьми і зі своєю мамою до Ванкуверу. Ми поставили виставу про історію кохання, історію розлуки, історію про війну й кохання під час війни, коли полон не просто розділяє, а полон убиває людей.
І Венера зіграла роль Оксани, голосом Його був Євген Нищук, і ми цю виставу показали в Монреалі, у Торонто, у Ванкувері. Так ми назбирали кошти для того, щоб у Закарпатті провести «Джерело сили».
У чому полягає суть ось цієї української вже, як ви кажете, гілочки проєкту? Я знаю, що тут ви підтримуєте українських жінок — не тих, які виїхали, а тих, які перебувають в Україні. І тих, які втратили своїх близьких, або які чекають їх з полону, чи які пропали безвісти.
Я як психолог і просто як жінка, яка також має досвід своїх особистих втрат, дуже відчуваю біль наших людей, які втрачають через загибель, через полон, які мають невизначені втрати. Це коли рідні пропали безвісти, ніхто не знає, де вони є, коли немає поховального обряду, бо тіло не повернули.
Ми багато спілкуємося з українськими жінками, матерями, дружинами, сестрами, нареченими. У нас немає назагал культури горювання. У нас вона дуже обрядова, переважно прив'язана до наших релігійних традицій.
Багато є міфів, пов’язаних із горюванням, і якраз ми намагаємося їх розвіяти, тому що право на горювання має кожна людина. І чим скоріше вона цей процес почне, тим швидше вона навчиться жити з болем, зі своєю втратою. Але замість болю, замість міксу таких дуже потужних емоцій, які виникають у людини під час утрати, все-таки буде заповнюватися серце любов'ю та вдячністю.
І це, власне, процес, який я фасилітувала. Це коротка програма, п’ятиденний інтенсив, але я дуже пишаюся тим, що нам це вдалося зробити, бо це було безпечне коло жінок, які переживають подібні досвіди. Їм треба про це говорити. Вони шукають підтримки, розуміння від тих, хто щиро це робить, хто готовий прийняти їх у той спосіб, який приносить їм полегшення. Коли ніхто не говорить «не плач, ти сильна, ти ще молода, ти знайдеш собі ще іншого чоловіка, ти повинна жити заради дітей». Тоді мінімізується втрата, і тоді жінки закриваються.
Мені дуже було важливо, щоб вони відкрилися й отримали підтримку, бо хто б що не говорив, але найстрашніша, найскладніша втрата — це твоя особиста. І обставини смерті дуже впливають на процес горювання. І для того, щоб жити, горе треба проживати. Непрожите горе є великим гальмом до майбутнього життя, до отримання задоволення, до того, щоб відчувати радість знову в своєму житті. Через те ми взялися за цю справу. Я навчалася в експерта світового рівня Девіда Кеслера, який уже дуже багато років працює в сфері підтримки людей.
Я хочу сказати, що війна дуже підсвітила важливість цієї теми горювання, бо це дуже несправедлива смерть. Вона концентрована. Такої кількості горя під одним дахом у своєму житті ніде не відчували.
У мене було 14 учасниць. У деяких із них подвійна втрата, наприклад, брат і чоловік, до року часу, чоловік і донька. Жінки, які пройшли полон, а за цей час у них загинули їхні рідні. Матері, які чекають з полону, але вони навіть не мають ніякого поняття, де ці діти їхні знаходяться.
Це коли діти, я так називаю їх, тому що це зовсім молоді захисники наші, які були страчені в Оленівці. І в однієї з наших учасниць це був єдиний син.
І ми разом перших два дні плакали. І виходив цей біль разом зі слізьми, разом з тим, що вони ділилися своїми історіями. Але поступово такими манюсінькими кроками на зміну болю приходила любов і вдячність.
Ми мали багато арттерапевтичних технік. Це все чергувалося з різними екскурсіями, походами в гори, на полонини. Просто вільний час, плетення намиста своїми руками, співання пісень українських.
І останній день — це вже були просто посмішки та сміх. І були сльози, але сльози такого суму, що треба розлучатися. Я дуже рада, що вони продовжують своє спілкування, що вони віднайшли якусь свою нову опору.
І жити з цією діркою в серці, але вже маючи інструментарій, як витягувати себе зі стану, коли тебе накриває.
Ви говорите, що під одним дахом зібралася така концентрація горя. Яким чином відбувається ця трансформація? Тому що у свідків, я так розумію, одна функція. У тих, хто переживає горе, інша функція. А тут зібралися ті, хто переживає горе й вони стали одночасно також свідками. Ніби, здається, за простим принципом, це додача горя одного до другого. Чи як це відбувається?
Кожна учасниця проходила інтерв'ю перед тим, як ми прийняли рішення щодо участі в програмі. У них у всіх були втрати. Однією з потреб в горюванні є те, що твоя втрата є визнана, помічена оточенням.
Маємо, мабуть, тут розділити таких два поняття, як скорбота і горювання. Скорбота — це те, що ззовні, коли людина втрачає, коли хтось помирає. А у нас є дуже багато ритуалів: коли в жалю людина надягає одяг чорного кольору, уникає веселих подій, це відвідування своїх рідних на цвинтарі, якщо там є обряд поховання. Це те, що бачать інші ззовні.
Горювання — невидимий процес. Він усередині нас. Це ті емоції, які ми переживаємо. І коли наше оточення, наші рідні, друзі, близькі не розуміють глибини та гостроти цих переживань, не готові слухати про переживання, а не всі, скажімо, також і хочуть ділитися, — дехто замикається в собі.
Але все одно це не відбирає цієї потреби, що твоє горе помічене, визнано, що людині важко. Коли тобі не говорять, що «вже пройшло кілька місяців, чи вже пройшло два роки, ти би вже мала перестати горювати, візьми себе в руки». А ти не можеш цього зробити. У силу певних обставин, у силу унікальності відносин із тією людиною близькою, яку ти втратила, тому що горювання завжди є віддзеркаленням відносин із людиною, якої не стало в нашому житті. Я знаю по собі, коли буквально за пів року я втратила двох близьких мені дуже людей.
І з однією я встигла попрощатися, а з іншою — ні. І мене дуже мучило те, що я не договорила, що мене не було поруч. Це завжди з почуттям провини. Це дуже глибокий біль, тому що ти не можеш повернутися назад і щось змінити. І поки наступає прийняття в такій ситуації - це забирає дуже багато часу. І ми чуємо від матерів такі коментарі, що "краще б я його не відпустила на ту війну".
Про це можна говорити дуже багато, але є результати досліджень, що горювання — це віддзеркалення стосунків із людиною. І часто буває таке, що коли в тебе немає стосунків із людиною, коли тебе, скажімо, близька людина ображала чи людина важко хворіла, і ти бачиш, як ця людина мучилася, — це полегшення в горюванні, і прийняття наступає раніше, бо ти бачиш, що людина вже не мучиться, і тобі стає легше, ти не є свідком цих страждань. Але коли ми говоримо про молодих людей, повних життя, з планами на майбутнє, і вони вмирають такою насильницькою смертю через те, що розпочалася війна і треба було захищати батьківщину, тим, хто залишається після втрати, дуже важко, дуже непросто.
Тому, як в будь-якій груповій психотерапії, коли йде така робота, учасниці цього процесу стають одна для одної підтримкою, бо формується підтримуюче середовище.
Чи діти теж переживають травми? Цей процес якось інакше відбувається? Як у ситуації з дітьми, а також і з підлітками? Бо я навіть боюся визначати, кому більше болить, якщо ми говоримо про втрату...
Дуже важливе запитання. Залежно від віку дитини, з нею по-різному працюють фахівці з горювання чи психологи.
Дітки маленькі — їх не посадиш поруч, із ними не почнеш говорити. Вони дуже потребують, власне, цього тілесного контакту — коли мама обіймає дитину, яка плаче.
А діти відчувають біль дорослих. І тут також треба бути чесними. Є один із міфів щодо того, як оберігати дітей від новин: не говорити дітям. От тата не стало, а дитині не говорять. Місяць, другий, третій... І це дуже неправильно, тому що мама, яка втратила чоловіка, горює сама свою втрату, але вона також іще горює за своїх дітей, бо розуміє, що діти втратили батька.
Діти відчувають емоційний стан мами. І тут дуже важливо бути чесним. Бути чесною з собою і бути чесною зі своїми дітьми. І на їхньому рівні пояснити, чому мама себе так чи інакше почуває. Це, насправді, окрема і дуже важлива тема. Я вважаю, що нам на сьогоднішній день потрібна просто ціла армія людей, фахівців, які будуть підтримувати горюючих жінок, дітей. Знаєте, навіть чоловіків. Мої учасниці, які втратили синів, які приїхали на програму, а у них удома залишилися чоловіки, говорили якраз про це: що чоловікам також потрібна така підтримка. І їм також треба допомагати виходити з цього стану, бо в парі, коли один працює над собою, усе-таки взяв відповідальність за те, щоби пережити горе з фаховою підтримкою, а інший партнер у стосунках цього не робить... це може вплинути на відносини в парі. Це не пов'язане з війною, це статистика: коли з дітьми відбуваються якісь нещасні випадки чи діти помирають, — утримати відносини в парі дуже важко.
І коли є інші діти в сім’ї, а мама горює за тою дитиною, якої не стало, абсолютно ігноруючи той факт, що ще залишилися в сім’ї інші діти, — то мама помирає разом із тією дитиною, якої немає. Емоційно вона не є присутня для тих своїх дітей, які живі. А жити треба заради живих. А щоб жити заради живих — треба прожити свої горе.
Багато говорять про ПТСР. Чи горювання стає теж постійною частиною перебування бійців на війні?
Знаєте, я думаю, що ми як нація, яка переживає весь спектр емоцій від того, що йдуть активні військові дії, і ми втрачаємо, ми навіть втратили не те, що надію, так? У нас був розвиток країни, Україна дуже добре розвивалася і була цікавою на світовій арені, багато людей поверталося, хотіли жити в Україні, але війна це все поламала.
І оскільки ми не знаємо, чим ця війна і коли вона закінчиться, ми всі перебуваємо в стані оцього очікуваного горя, бо ми не знаємо насправді, що буде. Це так само, як в тебе хтось із рідних йде на війну, і ти вже з того моменту, коли ця людина йде з дому, ти вже горюєш, так? Бо ти не знаєш, що буде. У нас тут в Канаді, коли в людини смертельна недуга, то лікарі говорять, що залишилось жити два місяці чи шість місяців, — то оцей відлік часу йде.
Але коли людина йде в зону активних військових дій, — то ти взагалі нічого не знаєш. І кожен день ти живеш, як на мінному полі. Ти не знаєш, яка новина прийде і в яку годину доби.
З військовими — це ще один пласт, і я тут на стороні тих, хто вважає, що адаптовуватися мають не ті, хто прийшли з війни, а ті, хто були в тилу, тому що це є класичний конфлікт культур.
Субкультура військових, яка виникла через війну, має дуже свої унікальні ознаки такої спільноти близьких людей, які переживають постійно виклики, пов’язані з війною.
І чому хлопці і дівчата, які приїжджають у мирне життя, хочуть відразу повернутися? Я багато інтерв'ю переслухала з нашими хлопцями і дівчатами, які були в полоні, потім повернулися й пішли воювати знову, тому що вони не могли знаходитися в мирному житті, вони не відчували, що їх розуміють. Але в такому конфлікті міжкультурному завжди має перший крок зробити в сторону інтеграції, прийняття людина, яка більш підготовлена, щоби це зробити. Тому нам треба готувати назагал суспільство, як себе поводити у стосунку до тих, хто повертається з війни, хто втратив там своє і фізичне, і ментальне здоров'я для того, щоб ми жили в мирній частині країни.
І мені тут дуже подобається, як у Канаді, у Сполучених Штатах, коли військовий іде, чи там номери видно, що це ветеран, — вони тут же підходять, реагують, вони дякують, дякують за вашу службу, за захист. А ми якось не знаємо, як себе поводити поки що. Тому тут дуже багато ще треба просвітницької роботи для того, щоб ми показували, давали відчути, що ми вдячні, що ми розуміємо.
У чому надія в цій ситуації?
Надія для мене все-таки в об’єднанні людей. У спільноті набагато легше зцілюватися від ран війни, ніж наодинці. І про це треба говорити, треба будувати такі оазиси по всій Україні, свого роду хаби ментального здоров’я, куди можна було б прийти, довіритися і поділитися своїм горем, і отримати підтримку. І дякую вам за це інтерв'ю, тому що ви також допомагаєте висвітлити цю важливу тему.
Можливо, хтось почує і зрозуміє, що поруч сусідка чи сусід, який страждає, горює. І важливо дати знати, що «я є поруч, я готовий прийти на допомогу» або щось зробити, тому що завжди з утратою — це не лише фізична втрата людини, це також і втрата певних ролей, які ця людина виконувала в родині.
Немає тата — значить, треба включатися на дітей і допомагати з тими функціями, які батько робив для дітей: кудись підвезти дітей, узяти в якийсь табір, провести з ними час, запросити на пікнік.
Якщо це інший член сім'ї, то з утратою цієї людини також втрачені оці функції. Можливо, ця мама, яка горює, не має навіть сили зварити тим дітям їсти. І хтось може потурбуватися і принести, і допомогти по дому чи щось зробити для цієї мами, щоб вона могла подбати про себе.
Звукову версію розмови запрошую послухати в доданому аудіофайлі
Сніжана Чернюк