Варшавському університеті відбулася міжнародна конференція, присвячена радянським репресіям та тому, як спогади про них перетворюються на інструмент впливу — політичного, суспільного, мистецького.
У рамках конференції відбувся показ короткометражних і документальних фільмів, що досліджують пам’ять про репресії через мистецтво.
Українська художниця Юлія Сімончук представила фільми «Свідчення Чайки-2» та «Тла».
Режисерка та дослідниця історичної пам’яті Юлія Сімончук, авторка кількох фільмів, що досліджують, як минуле продовжує впливати на нас сьогодні каже, що її цікавить політичне мистецтво, мистецтво, яке звертається до історії. Передусім — український контекст і контекст колишніх радянських країн.
Для авторки тема репресій — не лише творчий чи науковий інтерес, а й частина родинної історії. «Як і більшість сімей, моя також зазнала репресій, але ми не знаємо надто багато, бо дідусі й бабусі неохоче про це говорили. Моя прабабуся згадувала про свою сім’ю пошепки. Навіть наприкінці 80-х вона боялася це робити. Це відбиток тих часів, коли говорити було небезпечно», - говорить авторка. Ця тиша — спільна для багатьох поколінь, у яких травма передавалася не словами, а мовчанням.
Один із представлених у Варшаві фільмів має назву «Свідчення: Чайка-2». Юлія розповідає, що ідея з’явилася випадково, коли вона відвідала Лукіську в’язницю у Вільнюсі, місце, що пам’ятає п’ять різних режимів і безліч страждань.
«Я опинилася там під час танцювального фестивалю. Але коли зайшла у в’язницю, відчула дивне дежавю — запахи, кольори, текстури нагадали мені пострадянський простір. Можливо, це спрацювала генетична пам’ять».
У центрі фільму — фотоапарат «Чайка-2», який стає своєрідним свідком історії, суб’єктом, що бачив насильство, але не зміг його показати.
«Камера говорить, що вона бачила, фіксувала, але не для нас, а для них — для агентів КГБ. І фільм — про те, що залишилось за лаштунками, те, чого ми не побачили».
Через цей образ режисерка говорить про межу між документом і забуттям, між тим, що зафіксовано, і тим, що втрачено назавжди.
Другий фільм, «Тла», досліджує матеріальність пам’яті.
«Коли я була в музеї окупації, мене вразили стіни — багатошарові, пофарбовані десятки разів, щоб приховати сліди насильства. Я дивилася на них зблизька і подумала, що вони схожі на природні ландшафти, на історичні шари землі», — розповідає режисерка.
Ці шари фарби стають метафорою історії, яку намагаються перекрити, зробити непомітною. «Ми бачимо тільки верхній шар. Усе інше — докази, відбитки — десь глибоко, сховані. Земля — це контейнер спогадів, і вона ховає їх так само, як і ці стіни».
Юлія Сімончук, режисерка, авторка фільмів
Для Юлії Сімончук минуле нерозривно пов’язане із сьогоденням. «Є дуже багато таких місць, де й досі катують людей, де перебувають наші зниклі, військовополонені, політичні в’язні. Це не лише про минуле — це й про сьогодні», — каже вона. Цей зв’язок між травмою минулого і теперішнім болем проступає в усіх її роботах.
Третя частина її литовського проєкту знята у тій самій Лукіській в’язниці, яка сьогодні стала культурною локацією.
«Мені було водночас дуже некомфортно й цікаво: у місці, де катували людей, тепер відбуваються концерти, танцювальні вечори. Це викликає етичні питання, але водночас — і відчуття життя. Можливо, навіть надії». Проте для самої режисерки ця надія не безконфліктна: «Такі місця стираються, забуваються. І пам’ять, яка потрібна майбутньому, зникає».
Слухайте розмову у доданому звуковому файлі:
24:05 SIMONCHUK_2025_10_30_FILMY PRO REPRESIJI.mp3 Пам’ять як поле битви: розмова з Юлією Сімончук про мистецтво, репресії та тишу, що говорить
Володимир Гарматюк