«Покоління сендвіч»: у Польщі мільйони поєднують роботу з невидимою доглядовою працею

Понад половина опитаних витрачає на догляд за близькими більш як 20 годин на тиждень, а 70% зізнаються, що не мають часу на власне здоров’я та відпочинок. Дослідження «Покоління сендвіч у бізнесі» показує, як мільйони польських працівників виконують роль неформальних опікунів, і чому це стає серйозним викликом для суспільства, ринку праці та економіки.

Ілюстративне фото.

pexels.com/www.kaboompics.com/CC0

У Польщі мільйони людей щодня поєднують професійну роботу з доглядом за хворими чи несамостійними близькими. Найчастіше це представники так званого сендвіч-покоління — люди віком 40+, які одночасно працюють, виховують дітей і опікуються батьками або іншими членами родини.

Звіт під назвою «Виснажені. Висновки дослідження "Покоління сендвіч у бізнесі"», підготовлений на межі 2025–2026 років, показує масштаб цього явища та його наслідки. Цей звіт був підготовлений Фондом Penumbra Polska, який підтримує людей, які перенесли інсульт, та неврологічних пацієнтів, людей похилого віку та членів їхніх сімей, які доглядають за ними. Краудфандингова платформа Pomagam.pl, Фонд «Мамо, працюй», а також юридична фірма People&Law стали партнерами цього дослідження.

Згідно з даними цього звіту, понад половина опитаних витрачає на догляд понад 20 годин на тиждень, більш як 70% не мають часу на власне здоров’я та особисті потреби, а лише кожен п’ятий позитивно оцінює свій психічний стан. Водночас багато працівників не отримують достатньої підтримки від роботодавців і не почуваються комфортно, говорячи про свої труднощі на роботі. Про висновки дослідження, виклики для опікунів родин у Польщі та можливі шляхи підтримки я поговорила з керівницею з розвитку Pomagam.pl Наталею Здроєвською.

Перш за все я попросила мою співрозмовницю більш детально розповісти про цей термін сендвіч покоління:

«Покоління сендвіча» — це люди, найчастіше віком 40–50+, які змушені одночасно відповідати на виклики двох поколінь. Це люди, які мають дітей-підлітків і водночас уже доглядають своїх батьків чи свекрів/тещ. Вони самі мають проблеми зі здоров’ям або стикаються з інвалідністю. Окрім того що ці особи опікуються дітьми та своїми старіючими батьками, вони самі також починають боротися з власними проблемами зі здоров’ям. Тож ідеться про дуже велике навантаження. Саме ця група була охоплена дослідженням.

У дослідженні «Покоління сендвіч» взяли участь майже 300 професійно активних опікунів з усієї Польщі. Це переважно жінки, а середній вік становить близько 40–50 років. Саме ці люди щодня стикаються з викликами неформального догляду.

Керівниця з розвитку Pomagam.pl Наталя Здроєвська. Фото з особистого архіву.

Згідно зі звітом, багато працюючих опікунів присвячують доглядові за членами своєї родини з обмеженими можливостями понад 20 годин на тиждень. Наталя Здроєвська підкреслює, що це фактично друга робота.

Ці люди поєднують професійну діяльність із доглядом за членом своєї родини — чи то дитиною з інвалідністю, чи літньою людиною: батьками, свекрами/тещами, дідусями чи бабусями. Половина опитаних, а точніше 52%, зазначили, що догляд за членом родини — це невидима друга робота.

Вони працюють, але додатково ще присвячують 20 годин на тиждень догляду. Тобто це фактично пів ставки. Це спричиняє величезне перевантаження і призводить до того, що ці особи перебувають у постійному стресі. Троє з чотирьох опитаних вказали, що рівень стресу в їхньому повсякденному житті є високим або дуже високим. І що важливо — жоден із респондентів не зазначив, що стрес низький або що його немає взагалі.

Багато родин також стикаються з мультиморбідністю, тобто один або більше членів родини мають кілька захворювань одночасно. Це означає постійну боротьбу з різними викликами та потребами. Це також призводить до того, що опікун не лише перевантажений і живе у стані постійної кризи, а й змушений відмовлятися від власних потреб. Своє здоров’я він чи вона відсуває на другий план і маргіналізує, бо завжди є щось важливіше через обов’язки догляду.

Також близько 70% опитаних за всіма показниками відмовляються від турботи про власне здоров’я. Вони відмовляються від своїх захоплень, хобі — тобто речей, які приносять радість. Також опитані зазначають, що не мають часу проводити його з родиною та друзями. Фактично, вимкнувши комп’ютер або вийшовши з офісу, вони починають другу невидиму зміну, яка триває до моменту, коли лягають спати.

У Польщі турбота про близьких досі лягає переважно на жінок. Наталя Здроєвська зазначає, що цей факт не може не мати соціальних та професійних наслідків.

Оцінюється, що близько 75%, тобто троє з чотирьох родинних опікунів — це жінки. Це пов’язано також із суспільними нормами, за якими саме жінки вважаються берегинями домашнього вогнища та відповідальними за виконання функцій догляду. Наслідки цього дуже болючі — ті, про які я вже згадувала: проблеми зі здоров’ям, нереалізовані потреби, соціальні наслідки. Це також може призводити до соціальної ізоляції, адже особа не виходить із дому, бо постійно вдома є щось, що треба зробити.

Однак це може мати дуже відчутні наслідки й у професійній сфері. Багато людей стоять перед необхідністю або скорочення робочого часу, або переходу на меншу зайнятість, зміни роботи на менш обтяжливу чи взагалі відмови від праці. Однак це також може означати, що працівник чи працівниця просто не отримає підвищення. Вона має компетенції, роки досвіду, вкладає у роботу енергію та залученість, але це не призводить до кар’єрного зростання чи вищих доходів саме тому, що вона менш доступна через неформальний догляд.

Звіт також показує, що багато осіб не говорить про свою ситуацію на роботі. Чому працівниці бояться розмовляти зі своїм керівництвом?

На жаль, працівники та працівниці зазвичай бояться такої розмови з керівником. Лише один із десяти опікунів почувається повністю комфортно, говорячи про свої потреби. Багато людей — фактично половина опитаних — мають відчуття, що роботодавець або компанія, в якій вони працюють, не має достатньої обізнаності щодо викликів, з якими стикається така людина.

Вони також бояться наслідків — навіть не звільнення, а, наприклад, відсутності підвищення. Їм здається, що розповідаючи про свої домашні обов’язки вони можуть втратити цінність в очах керівника, отримати ярлик гіршого працівника, менш ефективного, менш надійного через додаткові зобов’язання вдома.

А як, своєю чергою, польські роботодавці сьогодні підходять до працівників, що є неформальними опікунами? Чи зростає усвідомлення їхніх викликів? Які форми підтримки з боку компаній були б найбільш необхідними? Гнучкий робочий графік, віддалена робота, додаткові вихідні чи психологічна підтримка? Відповідає керівниця з розвитку Pomagam.pl:

Це дослідження не охоплювало роботодавців, але були сформульовані рекомендації для них, зокрема юридичною канцелярією People&Law, щодо того, що можна впровадити вже зараз. Ми також запитали неформальних опікунів, що було б для них важливим, що реально покращило б якість їхнього життя та повсякденності.

Тут ми можемо говорити про певну комунікаційну прогалину щодо бенефітів, бо найбільший бенефіт, який, за словами опікунів, вони можуть отримати від роботодавця, це час і гнучкість, а ще — підтримка. Ми помітили певну кореляцію: особи, які можуть розраховувати на підтримку керівника чи менеджера, краще почуваються, перебувають у стані більшого психічного комфорту. Ось навіть точні дані: серед людей, які відчувають повну підтримку керівника, 34% оцінюють своє психічне здоров’я як добре. У групі без такої підтримки — лише 5%. Це дуже велика диспропорція. Тому варто враховувати ці виклики у розмовах із працівниками та проявляти емпатію з боку менеджера чи керівника.

Тут логічно виникає питання до уряду, до системних рішень цієї проблеми. Тобто, які системні рішення слід впровадити в Польщі, щоб полегшити навантаження на людей, які поєднують роботу з доглядом за близькими?

Почну з того, що системні рішення повинні з’явитися в Польщі та розвиватися, тому що значення неформального догляду лише зростатиме через старіння суспільства. У нас буде дедалі більше людей старшого віку 60–65+. З іншого боку, маємо низьку демографію. Найчастіше в цьому контексті говорять про нестачу коштів на пенсії чи систему охорони здоров’я, але менше говорять про соціальні виклики. Тому системні рішення у сфері неформального та родинного догляду матимуть ключове значення вже протягом найближчого десятиліття.

Що можна вирішити системно? Насамперед — нормалізацію і підвищення обізнаності щодо того, як виглядає повсякденність неформального опікуна. Тобто визнання цих викликів не лише на рівні суспільства чи протестів, не лише через діяльність громадських організацій, але й з боку тих, хто реально впливає на законодавство та систему пільг. Вони також мають побачити цю потребу, а точніше — необхідність, запровадження системних рішень уже зараз.

Тут також є питання такого розвантаження системи, розвантаження цих приватних осіб і саме на користь системи, щоб мати системні рішення, щоб розвивати центри перепочинкового догляду, бо такий перепочинковий догляд також є дуже важливим. Однак мені також здається, що  окрім таких державних системних рішень у межах різних інструментів і міністерств, дуже велику роль тут може відіграти бізнес. Насправді ці рішення мають бути прийняті тут і зараз. Ми маємо впровадити їх саме для того, щоб бенефіти працівників, які ми маємо, не обмежувалися умовними фруктовими четвергами і абонементами в спортзал, щоб підтримувати фізичну активність, але також почати помічати реальні виклики і потреби наших працівників. Варто було б запровадити ширший масштаб таких відпусток по догляду, щоб упроваджувати гнучкість, щоб справді не доводити до професійного вигорання, щоб підтримувати всіх тих людей, які є неформальними опікунами.

Беручи до уваги демографічну кризу, про яку вже згадала моя співрозмовниця, виникає питання, чи у зв’язку з цим ми можемо стверджувати, що підтримка опікунів — це не лише питання емпатії, а й реальний інтерес роботодавців та ринку праці.

Звичайно, так. Упровадження цих рішень на рівні системи буде впливати не лише на такий добробут окремої людини, бо можемо сказати, що виклики неформальних опікунів — це саме добробут цієї людини. Я, ви, наші слухачі зараз або в майбутньому також зіштовхнемося з цими викликами і станемо неформальними опікунами.

З іншого боку, це дуже сильно впливає на всю економіку, зокрема державну економіку. Адже, якщо ці люди переживатимуть професійне вигорання, то це означатиме їхню відсутність на роботі, те, що вони будуть змушені звільнятися. Це, своєю чергою, призведе до дуже високих витрат на сферу здоров’я, які ми також будемо нести з перспективи Національного фонду здоров’я (NFZ).

Також із цього дослідження випливає, що лише 2% неформальних опікунів мають заплановані візити до лікаря або фізичну активність. Понад 70% вказує, що не має часу і занедбує також власні потреби, пов’язані зі своїм здоров’ям. Отже, це також буде відбиватися на тому, що ми нестимемо більші витрати на рівні системи, зокрема NFZ, лікуючи всіх цих неформальних опікунів, бо вони також можуть захворіти.

Якщо йдеться про економіку, то це «покоління сендвіч», яке складається зі спеціалістів, експертів, менеджерів, директорів або членів правлінь, тобто це найцінніші працівники, які мають роки досвіду, знають, як добре працювати. Це дуже залучені і дуже компетентні працівники. Тому утримання цього працівника на ринку праці і забезпечення йому якнайкращої підтримки — це пріоритет, адже це гвинтики в усій системі, які мають зійтися і добре працювати разом, щоб ця система добре функціонувала.

Матеріал підготувала Дар'я Юр'єва