Поки значна частина світу звикає до новин про війну Росії проти України, у Польщі волонтери продовжують робити те, без чого фронт і прифронтові міста не витримали б. Вони шукають автомобілі для військових, купують турнікети, вантажать гуманітарну допомогу, плетуть маскувальні сітки й координують десятки людей по обидва боки кордону. Часто цю роботу ведуть не великі міжнародні структури, а маленькі волонтерські групи, які за роки війни перетворилися на добре організовані мережі допомоги.
Тамара Роденко з Фонду «Дім Полонії на Сході» у Харкові розповіла, що ефективна допомога неможлива без постійного контакту між людьми, перевірених партнерів і швидкої реакції на потреби тих, хто живе біля фронту. Важливу роль відіграють також грантові програми, які дозволяють підтримувати медичні, психологічні та гуманітарні проєкти.
«Торік це була медична програма Фонду польсько-американської співпраці. Вона передбачала психологічну підтримку, консультації лікарів та амбулаторні обстеження для 125 осіб. Наступного року програмою планують охопити вже 250 людей. Але ми також самі збираємо допомогу і співпрацюємо з великими польськими фондами, які підтримують поляків на Сході. За цей час ми здійснили близько 160 гуманітарних рейсів до Харкова», — повідомила Роденко.
Після початку повномасштабної війни фонд почав отримувати підтримку від польської діаспори та партнерів з різних країн Європи. Із Швейцарії до Харкова передають мікроскопи для лабораторій та обладнання для психологічних кабінетів, з Італії — труби, вогнегасники, одяг і продукти. У Люблінському воєводстві збирали обладнання для підземних шкіл, адже в Харкові навчання можливе лише у спеціально облаштованих укриттях.
Спочатку допомогу відправляли гуманітарними рейсами «Нової пошти» до Львова, а вже звідти її перевозили далі на схід України.
У волонтерській групі Pajęczyce z Opola робота триває вже четвертий рік. Тут плетуть маскувальні сітки, виготовляють окопні свічки, збирають ковдри, пледи та гуманітарні вантажі для військових і цивільних.
«Останні два роки ми головно купуємо автомобілі для військових. Щотижня особисто доставляємо по кілька машин і стараємося, щоб вони не їхали порожніми. Завантажуємо їх продуктами, маскувальними сітками та іншою допомогою. У нас немає системного фінансування. Це переважно приватні кошти людей із Польщі та з-за кордону», — зауважила Александра Чарнецька.
Вона додала, що група співпрацює з місцевими фондами в Ополі, які допомагають із великими вантажами та оформленням документів. Одні волонтери займаються логістикою, інші шукають транспорт або збирають необхідні речі. Одна з учасниць групи шиє подушки для військових, а в приміщенні Caritas щодня працюють жінки, які продовжують плести маскувальні сітки.
До початку повномасштабної війни Александра Чарнецька п’ятнадцять років керувала кав’ярнею в центрі Ополя. Згодом волонтерство повністю витіснило цю роботу. Тепер вона викладає географію, а весь вільний час присвячує допомозі Україні.
«Я розуміла, що мало хто поїде вздовж Балтійського узбережжя і проситиме рибалок віддавати старі сітки для фронту. Це стало моїм завданням і триває до сьогодні. Ми вже перевантажили у Перемишлі шістдесят третю фуру з допомогою для України. Оплачуємо пальне, шукаємо водіїв-волонтерів. У нас дуже чіткий поділ обов’язків, тому ця система працює», — розповіла вона.
У Харкові волонтерська робота має зовсім інший вимір. Там це не лише збір допомоги, а щоденна діяльність під обстрілами, постійні виїзди та оперативна реакція на критичні потреби.
«Військові можуть телефонувати нам серед ночі й питати, коли привезуть Starlink. Інколи хтось купує машину в Німеччині та їде порожнім транспортом. Тоді треба швидко організувати людей на складі, щоб завантажити допомогу і відправити авто далі вже не порожнім. У Харкові бувають періоди без води, світла й опалення. Це дуже важко, але ми мусимо допомагати. Бо хто, як не ми?» — пояснила Тамара Роденко.
За її словами, одна з найбільших потреб сьогодні — психологічна підтримка людей, які пережили фронт, окупацію або втрату близьких. Волонтери допомагають не лише матеріально. Для багатьох важливо знати, що вони не залишилися самі.
Александра Чарнецька зізналася, що поїздки в Україну змінили її погляд на війну та допомогу.
«Ми їздимо в Україну кожні два тижні й бачимо цю війну зсередини. Я дуже захоплююся українцями, які допомагають фронту, бо вони вкладають у це всі свої сили — фізичні, емоційні, фінансові. Ми самі вчимося в них допомагати. Я не вмію бути байдужою, коли триває війна. Моє сумління не дозволяє мені лишатися осторонь», — зазначила вона.
Польське радіо для Закордону / преклала Христина Срібняк