Головою стипендіальної ради польсько-українсько-канадського Фонду «Калина» є Ґражина Станішевська – депутатка Сейму Х, І, ІІ і ІІІ скликання, сенаторка V скликання Сенату, євродепутатка VI каденції Європарламенту. У час комуністичної Польщі - активістка руху «Солідарність», запроторена в комуністичні тюрми режиму ген. Войцєха Ярузельського.
Із Ґражиною Станішевською при нагоді щорічного фестивалю «Лемківська ватра» у Ждині поспілкувався Андрій Рибалт.
А.Р.: Як виник задум створити такий Фонд?
Ґ.С.: Насамперед - це становище сімей осіб, які загинули на Донбасі, на війні. По-перше, наш фонд надає стипендії дітям загиблих воїнів, які хочуть навчатися в Польщі. А по-друге, ми надаємо стипендії, наприклад, кандидатові наук Євгенові Місилу, щоб вивчати важкі питання спільного польсько-українського минулого. І пан Євген пише роботу, збирає матеріали про польський табір, який існував після війни, у якому були ув’язнені насамперед німецькі в’язні, потім жителі Сілезії, а далі до них прибули ще й українці з операції «Вісла» – та частина, яка не була переселена, або хотіла повертатися на свої землі, опинилася у цьому таборі. Пан Євген від архіву до архіву їздить, збирає матеріали, і при нагоді пошуків транспортних списків осіб у Кракові, він знайшов фотографії восьми тисяч лемків. Отже, ця маленька виставка із фото кенкарт лемків - це один із результатів цієї стипендії. Ми очікуємо, що наступного року з’явиться книжка про цей табір. Це дуже важливо для жителів Сілезії, а також для українців.
А.Р.: Чи цей фонд допомагає також польським історикам, які досліджують долю поляків, які жили на територіях нинішньої української держави. Я маю на увазі поляків зі Львова, Івано-Франківська?
Ґ.С.: Можливо, у майбутньому так буде. Наразі ми займаємося тим, що є на території Польщі. Тобто ми намагаємося допомагати навчатися у Польщі дітям з України, дітям українських воїнів, які, захищали свою державу і водночас нас, поляків, від російської агресії. Адже ми безпосередній сусід. Ми фінансуємо лише навчання у Польщі, не в Україні, а також дослідницьку роботу. Нині ми готуємо чергову стипендію для українки та поляка, які разом напишуть історію взаємовідносин Польщі та України ще від Богдана Хмельницького до сьогодення, щоб це була одна книжка, а не лише вибіркові фрагменти, як це було досі, а також прогноз на майбутнє, як ці відносини можуть у майбутньому складатися. Восени ми почнемо фінансувати дві наступні стипендії.
А.Р.: Переважає погляд, що польсько-українські відносини погіршилися. Ваш приклад показує, що навіть у цьому важкому історичному контексті можна створити щось позитивне між поляками та українцями. Як Ви змогли це зробити? Я знаю, що легко мати якусь ідею, задум. Проте дуже важко це втілити в життя.
Ґ.С.: Важко, оскільки тут відсутнє якесь гарантоване фінансування. Треба закликати людей, бо ці стипендії фінансують насамперед поляки, яку бачать цю прогалину. Вони розуміють, що «на горі» відбувається щось погане, і тому готові підтримати громадську діяльність. І це добре, бо таким чином ми взаємодоповнюємося. Крім цього, опитування громадської думки в України про ставлення до Польщі, попри те, що на центральному рівні відносини дещо погіршилися, показує, що про поляків там постійно думають добре. Саме тому там, де відсутні центральні заходи, виходить громадське суспільство і починає втілювати в життя різні проекти, які доповнюють співробітнитцво, не озираючись на те, що відбувається на горі.
А.Р.: Ваш Фонд організовує допомогу з Польщі, України та Канади. Міністр закордонних справ, проф. Яцек Чапутович, перебуваючи на конференції у Канаді на тему допомоги реформам в України, заявив, що без активності польської та української діаспори у Канаді, Канада не була би настільки залученою у великомасштабні політично-економічні проекти у Центрально-Східній Європі. Звичайно, міністр мав на увазі польсько-українське співробітництво. Чи ви, як людина з великим досвідом громадської діяльності, можете підтвердити, що є зацікавлення такими проектами?
Ґ.С.: Так, є. На мою думку воно існує. Ми отримуємо підтримку, але вона не настільки велика, як з самої Польщі. Бо найбільше проекти Фонду «Калина» підтримують поляки, які живуть у Польщі. Проте трохи коштів надходить і від української діаспори в Канаді, а також від поляків зі США. Фонд отримує теж перекази від поляків з Німеччини. Проте найбільше ми отримуємо допомоги від поляків, які живуть у Польщі.
А.Р.: Пам’ятаю Вашу активність ще під час першого Майдану – Помаранчевої революції, потім Ви допомагали під час другого, на жаль, вже кривавого Майдану – Революції гідності. Як польська активістка позаурядових організації, Ви постійно підтримували українське громадянське суспільство. Раніше ви були політиком: депутатом, сенатором, євродепутатом. Звідки у вас така прихильність до України, українців?
Ґ.С.: Скажу відверто - мене більше цікавить Схід, ніж Захід. І те, що наш східний сусід має такі проблеми, спонукає мене ділитися тим, що нам вдалося зробити раніше. Як ви знаєте, під час воєнного стану в Польщі, у 1980-тих роках, поляки користувалися такою ж допомогою із Заходу. Мені нині дещо бракує, що поляки не допомагають настільки широко сусідові, який має проблеми, як це робили раніше держави Заходу, приймаючи сотні, тисячі емігрантів з Польщі, даючи їм можливості для життя у державах Заходу, за морем чи океаном. Я жалію, що ми не настільки активні у цьому. Те, що я роблю – це спроба допомогти звичайним громадянам втілювати в життя такі проекти з допомогою.
Повну передачу слухайте у прикріпленому звуковому файлі
Андрій Рибалт