Виставка має шалене зацікавлення, — каже Маріуш Ольчак. Виставку зараз експонують не тільки в Польщі. Її можна вже побачити у кількох десятках містах в різних країнах, де польські дипломатичні установи разом з партнерами з України та іншими культурними інституціями організовують покази цієї виставки. Вони роблять це в приміщеннях окремих наших посольств і консульств, але також і в інших цікавих місцях.
«Вже сьогодні виставку можна побачити в Нью Йорку, Афінах, Південній Африці, можна тут назвати цілий ряд місць, де вже є наша виставка. А в інших містах вона відкриється вже у наступні тижні. Це нас дуже тішить, що ця виставка має таке поширення. Скажу більше, в історії Державних архівів такого плану виставки з таким надзвичайним зацікавленням ще не було».
Які, власне, реакції від виставки? Відгуки? Що говорять і пишуть про неї?
«Реакції можна бачити у запитаннях журналістів. У різноманітних засобах масової інформації з’явилося дуже багато відгуків, а також розмов із творцями виставки. Ця виставка стала основою для створення нових проєктів, пов’язаних з авторами малюнків. Це також цікавий елемент. Гадаю, наші українські партнери також на основі цієї виставки та свого проєкту "Мамо, я бачу війну" також готують якісь проєкти, що стосується дитячого малюнку. Тож це, як на мене, з точки зору культурних подій, дуже важливий проєкт, це була дуже цікава ідея і ми дуже раді, що взяли у цьому участь і реалізували його разом із нашим українським партнером».
Ви говорите про авторів малюнків. А чи вдалося вам відшукати когось із тих польських дітей, які малювали малюнки після закінчення Другої світової війни?
«Так, ми робили це одразу, від самого початку був такий задум. Ця ідея народилася 2-3 роки тому. Він насправді стосувався дитячих малюнків. Тоді ми вирішили спробувати відшукати тих дітей. І вже коли під кінець минулого року ми взялися більш активно за пошуки, і почали знаходити тих осіб, то почалася війна. І на основі тих малюнків з Другої світової ми поєднали ті два елементи. На сьогодні ми знайшли вже кілька десятків авторів тих малюнків. Будемо контактувати з ними, бо ми вже знайшли кількох, які дали інтервю на камери. І ми шукаємо далі, бо тих авторів, як ви знаєте, було дуже багато».
Вони впізнають свої малюнки? Що вони говорять?
«Так, добре, що ви запитали. Бо характерним є те, що ті діти — це вже дорослі особи. Вони не пам’ятають самого моменту виконання малюнку. Але в розмовах з нашими працівниками, коли розглядають малюнки, дуже добре пригадують ті події, які вони малювали. Це видно по них. Видно, що у їхніх психіці, психіці молодих людей те, що було, залишило слід. Вони пам’ятають все, що відбувалося».
Тобто, ці діти також матимуть незагоєні рани після пережитого. Українські діти, які зараз малюють війну.
«Так, я думаю, це буде те саме явище. Коли через 50 років їх запитають, коли вони малювали свої малюнки, то вони не пригадають цього, але ніколи не забудуть тих драматичних моментів, які вони пережили дітьми».
Чи вважаєте Ви, що цей проєкт, який реалізувала ваша інституція спільно з українською фундацією, зможе настільки вплинути на свідомість людства, що зможе в майбутньому зупинити такі жахливі війни, які ми маємо сьогодні за вашим східним кордоном?
«Зупинити — не думаю... inter arma silent Musae.. Вважаю, що ця виставка також є зброєю. Вона є зброєю у боротьбі за пам’ять і в боротьбі за те, аби більше ніколи до цього не доходило. Ми так це бачимо і так цю виставу робили. Натомість, чи викличе такі реакції, аби зупинити війни, то можливо, в якомусь сенсі, у якомусь прояві і зупинить, але чи цілковито — то, швидше, я маю сумніви».
Які ще проєкти ви готуєте?
«Загалом, Архів нових Актів таких проєктів реалізовує дуже багато. Починаючи з періоду від Першої світової війни. Стараємося регулярно, аби збільшувати наші фонди. Але головна частина нашої роботи — забезпечення цих фондів. Не йдеться виключно про виставки і працювати з навчальною метою — це також важливо, але пам’ятаймо, що поточна робота є засадничою і важливою. Ми мусимо дбати про те, щоби забезпечити фонди і щоби вони дійшли до наступних поколінь. Це непомітне щоденне завдання, і воно насправді є найважливішим. Саме це — той головний пункт нашої відповідальності за архівні матеріали. Загалом, ми дуже раді і вдячні за зацікавлення цим проєктом, і сподіваюся, що ми будемо мати більше можливостей презентувати більше проєктів мирних, не таких драматичних, як цей».
Розмовляв Володимир Гарматюк
Слухайте розмову у звуковому форматі у доданому аудіофайлі
