«Ходити він не може, стояти теж, сидіти самостійно теж не може. В нас серйозні плани, але для цього спочатку треба зробити маленькі кроки.
Нам порадили не чекати, а оформити тут інвалідність польську, тоді можна буде отримати якусь допомогу.
Якийсь час ми пробували різні реабілітації, шукали безплатні, але вони не давали особливого результату. Зараз ми знайшли реабілітолога тут в Бидгощі, два рази на тиждень, і це 120 злотих одне заняття, тобто це 240 на тиждень, це я ще не казала про логопеда.
Треба одразу оформляти усі документи, одразу починати, не як ми, бо ми відкладали, сподіваючись швидко повернутись додому. Я лише тепер розумію, що це справа не одного і не двох місяців. Треба перекласти усі документи на польську, пройти медичну комісію як і в Україні. В кожному воєводстві свої вимоги по списку документів.
Важко, дуже важко, але я розумію, що в Київ ми повернутись не можемо. Там у нас своя квартира, я весь час мрію туди повернутись, але це 7-й поверх, і я розумію, що ліфт не працюватиме, я не зможу з ним елементарно вийти, це жахливо. Без світла, без води, коли не можна ні помити, ні чаю зварити, це ж не та дитина, яка сама може спуститися по сходах», — розповіла Тетяна Пруднікова, воєнна мігрантка з України, мама хлопчика з ДЦП.
Більше слухайте в доданому звуковому файлі.
Євгенія Мотрич