Вони усвідомлювали, що балансують на межі межі життя і смерті, однак виконували свою роботу — розвозили гуманітарну допомогу поблизу лінії фронту в Бахмуті. Вони — волонтери організацї Кліка із Кракова, поляки, що з перших днів війни намагалися допомагати неповносправним особам. Тим, хто з певних причин не міг чи не хотів виїхати з України, з небезпечних територій. Під час чергового виїзду поряд із Камілем і Ґражиною вибухнув ворожий снаряд. Ґражину важко поранило — вона втратила ногу, лругу було серйозно ушкоджено. Каміль також був поранений, але йому пощастило більше. Сьогодні Каміль вже виписаний з лікарні, а на Ґражину чекає складне і довготривле лікування.
Це був їхній четвертий виїзд до Бахмута. Вони щойно під’їхали до чергового пункту розвантаження гуманітарної допомоги. Не встигли відкрити багажник авто, як в сусідню багатоповерхівку влучив снаряд. Ґражина каже, все сталося миттєво, однак, пам’ятає кожну секунду.
«Здається,то був мінометний снаряд. Я на тому не дуже розуміюся. Він влучив за тридцять метрів від нас у житлову панельку. А нас накрило осколками того снаряда. Я пам’ятаю кожну секундочку того, що відбулося. Був страшний вибух і спалах. Мене відкинуло на землю, це була страшна сила. Я відчула, як з мене витікає кров. В правій нозі я вже не відчувала болю загалі. В лівій нозі я відчувала страшний біль. І я подумала, що помираю», — каже Ґражина.
Колега Ґражини з організації Кліка Каміль у час вибуху перебував у машині. Тому його зачепило не так сильно. Каміль каже, до виїзду ретельно готувалися — були в бронежилетах і шоломах, мали аптечки, він знав напам’ять карту міста.
«Ми приїхали на місце. Я відкрив задні двері машини і вліз туди, аби розвантажити привезену допомогу. Раптом стався страшний вибух, машину струсонуло, мене кинуло вперед у машині, оглушило. Коли я прийшов до тями і вийшов з машини, на землі лежали троє людей — Ґражина, Денис, місцевий волонтер, і ще одна людина з пункту, куди ми привезли допомогу. Було багато крові — це перше, що кинулося в очі. Я глянув на Ґражину і побачив, що її стопа лежить поряд, що ногу розірвано», — говорить Каміль.
В перші хвилини мусили рятуватися самі. По суті, Каміль, як найменш травмований, заопікувався Ґражиною та українським колегою. Допомога довший час не їхала.
«Спершу я трохи запанікував, бо не міг розпакувати джгути, але потім взяв себе в руки і почав надавати допомогу. Наклав Ґражині джгути, допоміг ще одному пораненому, інший мав легкі ушкодження, сам дав собі раду. Було важко. То фронт, там немає звідки отримати негайну допомогу. Ми довго лежали на землі, ми чекали близько 20 хвилин. Люди, що були в пункті гуманітарної допомоги, також запанікували, побачивши Ґражину, зрештою ми вирішили якнайшвидше розвантажити нашу машину і їхати нею, хоч в ній були пробиті два колеса. І коли ми вже завантажили Ґражину і Сергія до машини, приїхали медики і я зітхнув з полегшенням», — пригадує Каміль.
Ґражині — 33 роки. Вона із Кракова. За фахом академічний педагог. Спеціальна педагогіка. У краківській організації Кліка працює 10 років. Із них в Україні до поранення — чотири місяці. Від початку жовтня і до того фатального дня — перебувала там постійно. З іншими волонтерами жінка займалася різною допомогою.
«Ми робили різні речі — навіть прикрашали ялинку у двох біженок з Луганщини, які є неповносправними і замкнені у себе в квартирі на 11 поверсі. Загалом ми допомагали людям вижити. Йшлося тут про таку допомогу не стільки фізичну, як психологічну. Ділилися силою відвагою, ділилися надією, аби вони не тільки жили, але й щоб їм хотілося жити.
А ще ми намагалися активізувати місцевих жителів. Показувати, що можна в собі знайти трохи відваги і сили, ми хотіли з ними поділитися нашими відвагою і силою, щоби їм не були потрібні волонтери зовні. Бо люди часто можуть самі організуватися і підтримувати свою громаду», — розповідає Ґражина.
Але в основному — допомагали неповносправним людям. Особам старшим, дітям з різними вадами— допомагали їм із реабілітаційними засобами, бо вони не мають звідки їх отримати. До того виїзду, коли їх поранили, вже були в Бахмуті тричі. То були короткі візити — завозили допомогу і їхали назад. Того разу хотіли побути з людьми трохи довше.
«Бахмут — це пекло. Те, що мене сильно вразило в першому з пунктів незламності, який ми відвідали, це величезна кількість людей з розумовою неповносправністю. Різні речі говорять про ті місця, але, як на мене, там було суттєво більше людей з розумовими розладами, ніж статистично мало би бути в таких місцях. Це люди, які не можуть самі собі дати раду з евакуацією. Навіть якщо ми їх посадимо на потяг і кудись повеземо, то що далі? Хтось мусить прийняти їх і надати їм підтримку, опіку. А мало хто зацікавлений приймати таких гостей. Їхнє життя для світу не має жодної цінності. Тому вони там залишаються. Загинуть, то загинуть. Виживуть, то виживуть. Хто про них згадає? Ми хотіли провести з ними трохи більше часу у православні свята. Приготували подарунки для дітей, святкові страви. Привезли їм кутю, хотіли трохи провести з ними більше часу в тих бахмутських підвалах. Побачити, як вони живуть, ближче познайомитися, краще їх зрозуміти», — пояснює волонтерка.
Каміль — з Мислениць, до війни був опікуном неповносправних осіб у Кракові. Обидвоє працювали у Краківській організації Кліка, яка опікується неповносправними особами. В перші дні війни організували допомогу для таких людей, що прихали до Польщі як біженці. Спершу почав на медичній базі у Львові, де допомагали евакуйованим з територій, охоплених бойовими діями.
«Наша організація займається неповносправними особами. Ми створили в Кракові пункт допомоги неповносправним особам, які втекли від війни. Ми допомагали їм з роботою, проживанням, юристами, усім, що було треба. І це якийсь час так тривало. Але нам не сходилися цифри — їх було замало, то ж ми зробили висновки, що вони в Україні. Тож я вирішив їхати туди і подивитися, що там відбувається. Перший раз я поїхав туди 7 березня з гуманітарною допомогою. І вже як приїхав туди, я лишив роботу, покинув усе і залишився в Україні, щоби там допомагати і підтримувати її мешканців», — говорить Каміль.
Спершу, як Каміль поїхав до України, Ґражина допомагала йому з Польщі. Він повідомляв, які є потреби, що купити, що зробити, і вона то робила. Це була така дистанційна командна робота.
«З неповносправними особами я дуже давно пов’язана. І коли почалася повномасштабна війна, перше, про що я подумала — що там з неповносправними особами. Де, як допомогти, що зробити, як їх підтримати, як їх рятувати. І ми почали спершу багато чого робити тут на місці, у Кракові. І Коли Каміль поїхав до України, я також вирішила, що дуже хочу там бути. Бути з тими людьми. Звісно, я усвідомлювала, що в Кракові робила важливу роботу — координаційну, логістичну, адміністративну, паперову. Але це все не те. В душі я завжди хотіла бути з людьми і працювати безпосередньо з ними. І тоді я вирішила, що можу робити в житті, що хочу. Тільки мушу дати собі відповідь на питання — що саме я хочу робити, де я хочу бути і чого я хочу. Спершу поїхала на місяць, аби подивитися. І побачивши, що там багато чого треба робити, вирішила їхати на довше», — говорить Ґражина.
За словами Ґражини, волонтери, які обирають допомогу в Україні, повинні повністю усвідомлювати ризик. Перебування на території, де триває війна, загалом — це не найбезпечніша з людських розваг, — жартує Ґражина. Щомиті вони усвідомлювали, що балансують на межі життя і смерті. І станеться щось чи ні — це лотерея. Бо від окремих речей можна вберегтися, від дечого можна трохи захистити себе. Але від осколків снарядів вберегтися складно. І тут є два моменти — з одного боку ти можеш все покинути і поїхати у безпечне місце, але там залишаються безпорадні люди. І ти вибираєш їх.
«Треба абсолютно чітко усвідомлювати, що це загроза, що це волонтерство йде від серця, від потреби бути з людьми з людьми, які є найслабші, які найбільше потребують, з людьми, які без підтримки інших людей просто не виживуть. І ми говоримо про таких неповносправних осіб, які ув’язнені у себе вдома, вони відрізані від води. Якщо їм хтось ту воду на 11 чи 16 поверх не принесе, то вони не матимуть що пити. Тож волонтерство і потреба бути з тими людьми і бажання бути для них — це дуже важлива справа, хоч і дуже ризикована, дуже небезпечна», — говорить Ґражина.
Першу допомогу пораненим польським громадянам надали на місці в пункті першої невідкладної допомоги в Бахмуті, в якому працюють військові медики. Дали сильне знеболююче Ґражині, звідти перевезли до лікарні в Павлограді. Це було 6 січня, в обід. Саме на православне Різдво. Напередодні путін заявив про святкове перемир’я і припинення вогню по всій лінії зіткнення. Вже з Павлограда обидвох транспортували до клінічної лікарні у Любліні. Ця лікарня — найближча спеціалізована лікарня поблизу українсько-польського кордону, — говорить заступник директора з медичної частини самостійної публічної клінічної лікарні № 4 в Любліні Пшемислав Матрас. Їхні лікарі мають досвід лікування таких пацієнтів. І не лише цивільний.
«Ми маємо досвід роботи з травмами такого типу. Це досвід радше пов’язаний з транспортними травмами, але з огляду на те, що потрапляють до нас пацієнти із територій, де точаться бойові дії в Україні, ми отримуєм також і такий досвід, воєнний. Минулого року наші медики пройшли навчання у лікарні Єрусалима, з яким ми співпрацюємо. Там, як відомо, також точаться бойові дії, тож їхні медики показували нам, як лікувати такі травми. Тож наші лікарі отримали досвід і завдяки цьому. Загалом з лютого минулого року в нашій лікарні отримали допомогу близько 600 осіб з України. Це були і військові, і цивільні люди. Це була різна медична допомога, в тому числі біженцям, які перебувають на території Польщі постійно чи тимчасово. Варто зазначити, що польська сторона налагодила співпрацю з прикордонними лікарнями, які виконують роль своєрідного медичного хабу. Пацієнти потрапляють до нас, і тут їм надають допомогу», — говорить Пшемислав Матрас.
Рана Каміля виявилася не надто серйозною. Осколок невеликий, і він увійшов надто глибоко, тож після консультацій лікарі вирішили не чіпати його, аби не наробити більше шкоди самою операцією. Каміль вже виписався додому. І готовий знову допомагати.
«Я щасливий, що Ґражина жива, що ми вціліли. Мене врятувало те, що я був у тій машині, завдяки цьому я зміг допомогти іншим. Авто прошило наскрізь, там діри навиліт. Осколки летіли звідусіль. Осколок, який відірвав ногу Ґражині, ймовірно прилетів зверху, коли вона лежала на землі після удару. Я чудом вцілів. Ми щасливі. Звісно, ще, певно, діє адреналін, коли все мине, прийдуть інші думки, і можливо, буде важче. Ми щасливі, що живі. Але доки там будуть люди, які потребуватимуть допомоги, я допомагатиму. Так, ми постраждали. Але ми це усвідомлювали. І ми далі налаштовані допомагати найбільш постраждалій стороні — українцям. Поранення не змінило нашої думки. Навпаки — після поранення і того,що ми там побачили, після всіх тих великих страждань — і наших, і українців, — хочемо повернутися туди і працювати і допомагати ще більше, ніж доти», — говорить Каміль.
Ґражина позбулася частини однієї ноги. За другу боряться лікарі. Там переломи і інші ураження. Медики кажуть, треба готуватися до тривалого і дороговартісного лікування. Потім ще й доведеться ставити протез. Ґражина ще не в тому стані, аби говорити про все це з перспективи найближчого майбутнього, однак стверджує, що продовжить допомагати, коли зможе стати на ноги.
«Скоріш за все, я б не вижила, якби не присутність і притомність Каміля. Він врятував мені життя. Я рада, що жива. І дуже це ціную. Я почуваюся по-різному. Весь час перебуваю на сильних знеболювальних. Але анестезіолог з Бахмута обіцяв мені, що за рік я буду танцювати, і це мій план на найближчий час. Звісно, до Бахмуту і на лінію фронту точно вже не повернуся. Натомість до України і далі допомагати людям, які потребують допомоги, я б хотіла. Я вважаю, що така найважливіша річ, якої я навчилася — це те, що війна — це така драма, яка торкається передовсім невинних людей. Найслабших, хто не в стані про себе подбати. А конфлікти, які розігруються поза їх плечима, вдаряють в їхні життя. І про це треба голосно говорити. Бо це не комп’ютерна гра, не розвага, не змагання між одним та іншим військом, а найбільше жертв є серед цивільних людей, серед тих, хто просто хотів жити… а війна є найбільшою брутальністю і драмою для тих, хто її не просив», — каже Ґражина.
Каміль каже, що навчився найважливішого в житті — застосовувати тактичний кровоспинний турнікет. А ще не думати про завтра, а жити повноцінно сьогодні, бо завтра може й не настати.
Слухайте програму в доданому звуковому файлі.
Репортаж Володимира Гарматюка