Війна завжди вносила різкі корективи у внутрішній стан країни, однією з них, була втрата населення. Найнепоправнішою була смерть людей, а опісля воєн — важкий економічний стан, що тягнув за собою хвилю міграції, яка спустошувала землі опісля.
З початку повномасштабного вторгнення Україну покинуло близько 14 500 000 осіб. Частина українців через провал ринку праці, страх просування військових дій та психологічну напругу прийняла рішення жити певний час за кордоном.
Хтось втікав з країни рятуючи сім'ю, комусь на очах зруйнували будинок, вбили близьких. Багато з цих людей не мають куди повертатися. Як от Ксенія, котра вже другий рік перебуває з дванадцятирічною донькою в Польщі та працює касиром в супермаркеті:
«Я сама з Донецької області, тому я жахи війни зазнала ще до повномасштабного вторгнення. Коли почалося двадцять четвертого лютого все, то я намагалась якнайшвидше виїхати. Я доньку сама виховую, то моїм обов'язком було її вберегти. Ну от ми поїхали на Західну Україну, а за тиждень десь, нам сусідка дзвонить і каже: ''В твою хату снаряд потрапив''. То я вирішила далі, до Польщі, тут нас дуже добре приймали, допомогли з роботою, мала в школу пішла.
Мене додому тягне, але ж куди повертатися. Є страх, що навіть після закінчення може знову щось бути. Міни всюди, я до України повернуся не раніше як за рік-два. Та і там часу треба немало, щоб після перемоги відбудувати все, наслідки війни усунути. Так багато наших з Донбасу бояться, бо ми в самому епіцентрі знаходились. А мої знайомі, що далі в Європу поїхали, то взагалі кажуть, що не повернуться, бо там рівень життя кращий».
Хто з цих людей повернеться? Питання надважливе, оскільки основна цінність країни - це люди. Українцям відкрили двері чимала низка держав, забезпечуючи біженців житлом, певною фінансовою допомогою та сприянням у працевлаштуванні. Основна маса поринула в сусідні країни Європи, багатьох віднесло за океан, зокрема спрощеною візовою програмою, яку надала Канада, скористалося вже близько 100 000 українців, більшість з яких планують жити там на постійній основі. На цей момент більше мільйона осіб подали документи на оформлення візи CUET.
Зокрема, колишній викладач Микола, що все життя пропрацював в технічному коледжі на Черкащині, обрав для себе шлях емігранта та виїхав в Канаду назавжди.
«Я вже кілька років як пенсіонер, з мене в Україні толку буде мало, бо для армії я вже застарий та і недуже вмілий. А так і доні з внуком ще допоможу грошима і нашим хлопцям задонатити зможу. Мені тут, звісно, рід діяльності довелося змінити, я тепер працівник на фермі. Але маю сказати, інколи з тваринами легше працювати ніж з людьми.
Тут, направду, дуже тепле ставлення до українців, та і сама діаспора велика. Організовуємо тут, у Калгарі, посиденьки. Одягаємо вишиванки, співаємо наших пісень. Але, на жаль, не всі співвітчизники мене тут приємно здивували, часто зустрічаю зверхню поведінку біженців, які незадоволені наданими умовами проживання, зазначу - цілком пристойними, чи вартістю Інтернету. Хоча, найбільше мене чіпляє, коли чую рашистську від українців закордоном, інколи не знаю, чи то наші, чи ні.
Мої діти, то принципово не покидають Україну, кажуть, що не дадуть ворогу їх злякати. Вони молоді, розумні, ще країні згодяться».
Інша категорія людей, залишається далеко від дому, через страх. Той хто прокидався під пронизливий звук сирен, відчував вібрацію вибуху, той вже не в силі перебороти в собі щось первинне, те що змушує чимдуж бігти, бігти від смерті...
Киянка Наталія вже близько року як не бачила блискучих розливів любого Дніпра. У невеликому польському селі, жінка знайшла спокій, опісля побаченого на власні очі наступу на столицю, життя розділила чітка смуга болю. Мати євромайданівця, фанатка свого міста, та людина, що в внаслідок війни зазнала глибоку психологічну кризу — повернеться обов'язково, повернеться за будь-яких умов.
«Я прокинулась від сирени, сирена будила мене серед ночі, сирену я чую вві сні.... Так багато українців відчувають те, що й я. Скільки зламаних, розбитих. Але вистоїмо, ми сильні, ми українці.
Я не можу не повернутись, так, тут затишно, не має вибухів, безпечно, але то ж не дім. Я сама, та й багато моїх подруг скаржились колись на те, що немає то часу, то можливостей побувати закордоном, а тепер от всі б залюбки з тієї ''відпустки'' повернулися».
Хтось сумує за Україною, а хтось каже, щось на кшталт — «в нас ладу не буде ніколи» і т.д.
Що змушує людей так думати? Так, позаду є багаторічний досвід, часом, невдалого вибору політиків та тяготинна проблема корумпованості, але вогнем і мечем ми долаєм не лише ворога, а й наші внутрішні помилки, до яких права повертатися вже не маємо, надто багато крові нашого війська і звичайних людей просочилося в землю. Великі гроші, людська праця, гідний дух — допоможуть стати на свої колії.
Війна закінчиться, впаде імперія триколорного звіра і Україна стане сильнішою, вона вже ніколи не буде сприйматись світом як одна з територій пострадянської затхлої імперії. Про Україну будуть говорити всі як про рівну та потужну державу, а в підручниках історії в різних країнах світу нам буде присвячено добряче багато тексту (сподіваюся, студенти будуть вчити його з задоволенням). Нас будуть пам'ятати, а ми будемо пам'ятати якою ціною нам дісталась наша свята земля і цінувати її довіку.
Яна Кухар