Пані Оксано, за Вашим спостереженням, наскільки в українській освіті динамічно змінюється підхід до інформаційної гігієни, до питань інформаційної безпеки, уміння працювати з інформацією, яку ми беремо з соціальних мереж, з інтернету? Наскільки, на Ваш погляд, змінився підхід до цього ось протягом, давайте, від початку війни, перед початком війни, наприклад, і до сьогоднішнього дня? На рівні міністерства, на рівні інституту, на рівні самих ваших слухачів.
Дійсно зміни відбуваються, вони, мені здається, разючі в якому плані. Учителі, взагалі освітяни, говорять про медіаосвіту, про інформаційну грамотність уже достатньо давно.
І в нас в Україні вже впроваджується концепція медіаосвіти, яка є орієнтиром для освітян. Є державний стандарт, який регламентує теж певні моменти. Наразі, коли ми говоримо вже про війну, про наші реалії, то мені здається, що більш мотивованими стали вчителі.
У вчителів уже є запит на такі моменти, якщо ми говоримо про програми, які ми готуємо для курсів підвищення кваліфікації для наших колег. Ми проводимо час від часу такі дослідження, анкетування, запитуємо, про що вони хотіли би більше дізнатися, які уміння хотіли би здобути. І дуже часто звучить запит на інформаційну грамотність, на вміння розпізнавати маніпуляції, на вміння навчати цього учнів.
Учителі також зазначають, що й учні в цьому процесі стали більш активними. Зрозуміло, що вони завжди активні в якихось таких моментах медіасамоосвіти, але наразі вони бачать таку потужну маніпулятивну кампанію, пропагандистські кампанії, їм хочеться знати про це більше й більше вміти.
Як саме змінилися стандарти освіти? Є якийсь обов'язковий предмет у школі, наприклад, інформаційна грамотність? Чи, можливо, в інституті ви для вчителів щось таке маєте?
Якщо ми говоримо про такий предмет, як інформаційна грамотність, то його немає. Проте з 2020 року ми маємо новий Державний стандарт, за яким поступово переходимо до нової української школи, і тут, у цьому Державному стандарті, виписані конкретні результати навчання учнів по кожній освітній галузі. Це наскрізні вміння, такі як, скажімо, читати з розумінням. З-поміж інших умінь, які входять сюди, в це «читання з розумінням», дитина може вміти, може навчитися оцінювати вірогідність джерел, скажімо, користуватися ресурсами для перевірки інформації, розпізнавати техніки маніпуляції, знаходити очевидну та приховану інформацію.
Ми відчуваємо, правда, наскільки тут потужний такий медіаресурс? Теж, наприклад, зчитувати комунікативний намір дописувача або підтекст у медіатексті, розрізняти знаки охорони авторського права. Тобто в цьому державному стандарті є дуже багато таких нюансів, з якими працюють діти, ось такі вміння, які дозволяють їм ставати більш інформаційно й медіаграмотними.
У цьому Державному стандарті немає слова медіасвіта, але є слово, наприклад, медіатекст. І це суперово, тому що медіатекст — це ж зараз не тільки журналістський продукт, це такий спосіб, коли ми можемо комунікувати, це спосіб навчання якихось предметних умінь. Але, з іншого боку, це спосіб і зацікавлення учнів, тому що це ближче до них насправді.
Крім того, якщо говорити ще про якісь стандарти, то є ще професійний стандарт вчителя, і він регулює, які профкомпетентності повинен мати вчитель, аби бути, у принципі, спроможним виконувати свої трудові функції. У переліку таких здатностей ми знаходимо, наприклад, «ставити запитання». Учитель повинен вміти розвивати в учнів вміння ставити запитання до того, що вони прочитали, багато запитань, висувати припущення, розрізняти факти і судження, навчати учнів навичкам протистояти інформаційному тискові або усвідомлювати якісь маркери маніпулятивного впливу. Тобто, я так думаю, що все-таки держава подбала про те, щоби наші учні були інформаційно медіаграмотними. Зараз справа за вчителем, наскільки він це усвідомить, наскільки в нього буде цінність того, аби розвивати це. А я думаю, що зараз є для цього об’єктивні причини, учителі мають у цьому потребу, і багато хто розвиває в собі це вміння і за допомогою самоосвіти, і за допомогою тих програм, які ми пропонуємо в межах підвищення кваліфікації.
На нашому сайті є репозиторій, де є дуже багато досліджень. Наш сайт є теж майданчиком для таких методичних знахідок, для методичних дискусій, для більш прикладних речей, для вчителів. Тому запрошуємо радо.
Ви зараз говорите лише про Ваш інститут. Чи це загальна тенденція?
Я впевнена на 100 відсотків, що це загальна тенденція. Нещодавно у нас були наукові конференції з цього питання. І ми бачимо зацікавленість наших колег, і бачимо, що програми інститутів підвищення кваліфікації рясніють такими темами, які все-таки дають вчителеві підсилення в цьому напрямку. Крім інститутів, звичайно, є дуже багато інших організацій, які займаються цим. І ми навчаємося у них, і вони теж, ми співпрацюємо.
Ви знаєте, зараз дійсно дуже багато є ресурсів, які можуть використовувати вчителі для підсилення своєї медіа- та інформаційної грамотності.
Ось, наприклад, є такий дуже гарний проєкт «Вивчай та розрізняй: майстерня медіаграмотності». Ми вже достатньо довгий час співпрацюємо з нашими колегами в цьому проєкті. Маємо значне підсилення, сподіваюся, таке взаємне.
Академія Української преси активно над цим працює. Є дуже багато таких ресурсів і для учнів теж, скажімо, Детектор медіа, Медіашкола професора Ганни Онкович, вона діє ще з 2015 року. Справді є чим скористатися, якщо є бажання.
Пані Оксано, а чи могли би Ви навести конкретні приклади? Є така умова, що треба, щоб діти вміли зчитувати комунікативні наміри при роботі з текстом. Як би це виглядало, наприклад, у випадку якогось конкретного твору чи в випадку якоїсь методики?
Ви знаєте, дуже цікаво це все відбувається на уроках, якщо зацікавлений вчитель. І якщо він розуміє, що медіаосвіта — це дослідницький процес. І в це можна занурити учнів і мати дуже цікавий результат та мотивацію до навчання, і такі знання, якими будуть потім оперувати діти.
Так от, ми знаємо, є таке «Остромирове Євангеліє». Ми можемо зануритися з учнями і подивитися, що про це кажуть наші північні сусіди, про цю маніпуляцію фактами і пропаганду, про «культурноє наслєдіє і бєсценнає састаяніє» знаємо кого. Але потім ми можемо разом з дітьми зануритися, спростувати ці міфи: «піти в розвідку» і почитати невеличкі уривки з праць видатних істориків Михайла Грушевського, наприклад, або Сергія Висоцького, це вже більш сучасні дослідження. Ми рухаємося з ними до праць Агатангела Кримського, ми рухаємося з ними в тексти «Остромирового Євангелія» і дивимося на ті слова, які звучать як українські, і не просто говоримо їм, що це російська пропаганда, а намагаємося дослідити, щоб вони самі зробили висновок про те, що ця російська пропаганда була тоді, вона є зараз і, швидше за все, вона буде і потім.
Ми можемо з ними, наприклад, спростовувати деякі цікаві дописи у фейсбуці. Часто ми подибуємо такі дописи «письменники-творці слів»: Леся Українка «промінь» придумала, Іван Франко «привид».
Ми можемо пропонувати нашим учням звернутися до сучасних корпусів. Ось ця прикладна лінгвістика зараз дуже нам в цьому допомагає. Є такий корпус української мови «Грак».
Ми заходимо туди, вводимо слово «привид», перевірити, чи ж дійсно це слово придумав Іван Франко, як про це нам щойно написали в дописі у фейсбуці. І ми дивимося, заводимо туди це слово, шукаємо, а виходить, що, о чудо, Іван Вагилевич ще в 1837 році вжив слово «привид» у своїй праці. Ще Іван Франко не народився, а це слово вже було в писемних пам'ятках. І таких слів направду багато.
Зараз дуже багато підручників нового покоління. Я тішуся з цього, бо в цих підручниках є дуже багато текстів, які учні опрацьовують. Для того, щоб мати якісь мовні вміння, треба опрацьовувати тексти. І зараз питома вага ось цих медіатекстів в українських підручниках є. Мені це дуже подобається, бо це ближче до учня.
Наші колеги, творці підручників, пропонують учням працювати із заголовками. Наприклад, визначати клікбейт, якісь заголовки-клацоловки, такими різними цікавими словами для діток це називають. Вони пропонують їм шукати джерела, оцінювати їх достовірність, працювати з вірусними публікаціями, наприклад.
Хочу ще приклад навести, з Вашої, до речі, подачі. Такий приклад, як «сендвіч правди». Дітям пропонується така форма роботи, щоб вони подивилися, як це працює. Дуже цікаво, що коли нам хочуть занести у вуха якийсь фейк, то його обрамлюють в правдиву інформацію.
Спочатку пишуть те, що відбулося насправді, потім туди всередину кладуть фейк, а потім знову повідомляють правду. І ось цікаво це працює. У дітей очі округлюються, коли вони розуміють, що фейки були ще за часів Київської держави, коли Нестор Літописець писав «Повість минулих літ». Тож ми з дітьми досліджуємо фейк про Кия-перевізника, про знецінення нашого князя, про те, що ніким він таким видатним не був, він був просто звичайним перевізником.
Ось цей фейк був закинутий всередину легенди, яку діти вивчають, власне, у п'ятому класі. І ми можемо з ним попрацювати. Сидів Кий на горі, де тепер Узвіз Боричів, сидів, тобто правив, він був правителем, він був князем. Але тут з'являється така фраза, що Кий був перевізником, — і так нівелюється все те, що було до цього. А потім знову говориться про те, що Кий князював у своєму роді, ходив до царя грецького, і той цар, переказують, зустрічав його з великою шанобою та почестями. Ось такі моменти, мені здається, і виховують у дітей культуру допитливості, культуру пошуку, і розвивають захист. Діти отримують таке щеплення від маніпуляцій.
Звукову версію розмови запрошую слухати в доданому аудіофайлі.
Сніжана Чернюк
