Нещодавно у ряшівському видавництві «Лібра» світ побачила трилогія Станіслава Крицінського «Лемківщина», до якої входять вже раніше видані книги, але цього разу доповнені, а саме «Лемківщина з двох сторін Карпат», «Лемківщина. Час війни і миру» та «Лемківщина невтрачена». Хімік за освітою, а за покликанням історик, краєзнавець вже майже 50 років їздить по горах, спілкується з тамтешніми мешканцями і описує це у своїх книжках. До вашої уваги розмова зі Станіславом Крицінським про його відкриття Лемковини.
«Так, як більшість варшавських туристів або з великих міст загалом, що ходили по Бескидах чи Нижньому Бескиді, я відкрив для себе Лемківщину. Там я вперше з’явився як турист у 1975 році, тобто 46 років тому, з наплічником на двотижневому мандрівному таборі. Про те, що там жили і живуть лемки, що там є церкви, то я трохи знав. Але це були такі часи, коли про це було дуже мало відомо. У школах про це не вчили, у пресі не писали. Головно ми туди їздили в гори, звичайно, але при нагоді ми зустрічалися з різними дивними явищами, наприклад, цікавими будівлями чи церквами, з лемківськими «хижами» (хати – ред.), які виглядали абсолютно інакше, ніж, ті, які я бачив тут, на Мазовші, адже я живу у Варшаві. Коли я мандрував по своєму регіону, то бачив обійстя, де було декілька будинків, а там були довгі хати, з потужними дахами. Усе обійстя було під одним дахом. Все було в одному будинку. Ми бачили цвинтарі, придорожні хрести, на яких були написи кирилицею. Ми в школі вчили російську мову, але відразу було видно, що це не російська мова, хоча до сьогодні не кожен може це відрізнити. І таким чином ми, власне, довідувалися про існування цієї країни.
Книги Станіслава Крицінського, присвячені Лемківщині, фото: сторінка видавництва Libra
Як розповідає Станіслав Крицінський, багатьох тих, хто тоді відкривав для себе Лемківщину, найбільше у тих місцях приваблювали гори. Лише одиниці помічали певну таємницю, що була там, щось, про що голосно не говорилося. Згодом Станіслав Крицінський почав відвідувати Курси бескидських екскурсоводів у Варшаві.
Той курс тривав рік. І на ньому я взагалі дізнався про існування Лемківщини, про церкви, виселення. І знання, які ми там здобували, це були групові знання. Тоді не було спеціальних книжок. Зараз можна купити книжку – кращу чи гіршу, але можна щось з неї дізнатися. Тоді, коли я проходив курс, то таких книжок не було. Були лише путівники пана Криговського, у яких був описаний Нижній Бескид і Бескиди. На цьому курсі я почав про щось дізнаватися від старших колег, які ходили по горах і розмовляли з людьми, бо ще на той час багато людей жило там, що пам’ятали давні часи. Адже після переселення багато там все ж лишилося.
Традиційна лемківська хата у Скансені в Сяноку, фото: Мар'яна Кріль
Говорячи у Польщі про Лемківщину, про її культуру, особливо із фольковим середовищем, наприклад, з такими гуртами, як Оркестр Святого Миколая чи «Древутня» з Любліна, які творять поляки і які у 90-х роках і навіть ще раніше почали співати лемківських пісень, то всі ці музиканти також вказують на певну таємницю, якою була оповита ця тема. Через туризм, відвідування лемківських сіл, церков, спілкування з людьми будили у них бажання ще більше дізнатися про цю країну.
Я пам'ятаю свою першу зустріч з лемківською мовою до сьогодні. Це було в селі Бортне, у магазині. Це було під час табору у 1975 році. Ми туди зайшли щось купити, хліб і ще щось. І там було декілька місцевих осіб, це були лемки. Продавчиня також була лемки нею, і між собою вони розмовляли по-своєму. І коли ми туди увійшли, то вони не перервали цієї розмови. Їх було більше, ніж нас, вони не боялися. Бо загалом люди боялися так говорити. І вони говорили по-своєму. Це була така перша зустріч з цією мовою. Я це запам’ятав, з великим зацікавленням слухав цю розмову. А коли йдеться про вже конкретні зустрічі і розмови з лемками, то навіть не тільки з лемками, а загалом з жителями Бескидів, навколо Перемишля, то загалом люди боялися розмовляти. На якісь нейтральні теми типу «гарна погода» чи «де можна купити молоко», то ні, але, коли вже починалися складні теми, то більшість просто не хотіла говорити. А старші особи охочіше розповідали. І це було на підставі того, «а що вони мені там зроблять - я розкажу, що я маю розказати, мені вже ніщо не загрожує, а навіть, коли щось зроблять, то це і так мені не зашкодить».
За словами Станіслава Крицінського, ці розмови спочатку не були простими. У своєму Гуртку бескидських екскурсоводів група молодих людей досить швидко розпочала проведення акції «Опис». У 1979 році відбулися перші табори, в основному – на Лемківщині.
Ми хотіли зафіксувати все, що можна, а саме: матеріальну, духовну культуру лемків. На той час ще багато людей жили там, ті, що пам’ятали. Кілька таких таборів відбулося, з 1979 року і далі. На тих таборах нам вдавалося дізнаватися про різні речі. Але для цього були певні методи. Треба було все робити повільно. Треба було посидіти в одному селі, допомогти у сінокосах, у польових роботах. І лише вечорами можна було сісти і про щось розпитати. Вони могли щось заспівати. Це не відбувалося швидко, що людина приїжджала в село і відразу про щось дізнавалася. Все це мало мати свій час, вони мусіли освоїтись. Коли ми витягували нотатники, аби щось записати, то вже ці блокноти викликали у них підозру, адже з блокнотами ходила поліція і щось там записувала. А коли вже ми витягували диктофон (хоча це рідко траплялося), аби записати якісь пісні, то люди також боялися, бо думали, що ми з якихось служб, що хочуть від них щось витягнути. Але все ж таки вдавалося з ними поговорити, але все це відбувалося поступово, повільно, з опором і не було таким простим.
Греко-католицька церква у селі Новиця, фото: Мар'яна Кріль
Коли групі молодих людей вдавалося дізнатися все більше про Лемківщину, культуру лемків, церкви, каплиці, цвинтарі, то дуже часто лемки, з якими спілкувалися дослідники, вважали їх своїми людьми. Навіть, як розповідає Станіслав Крицінський, лемки думали, що вони також мають лемківське коріння, а говорять польською, бо бояться говорити по-своєму, приїхали сюди на батьківщину своїх дідів. Крицінський разом з колегами спиралися на здобуті знання і використовували їх під час тих таборів. На думку Станіслава Крицінського, зараз ця культура зникає, хоча є трохи молодих людей, які творять гурти, співаються лемківські пісні. Це для них дуже важливо, хоча, як зазначає автор, їх є дуже і дуже мало.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль