За словами Надзєї, вона відсиділа шість діб у мінському Центрі ізоляції правопорушників на вулиці Акрэсціна, та ще шість – у СІЗО в Жодіно, невеликому місті в Мінській області.
«Я не знаю, що саме мене привело на "Акрэсціна". Я була активною студенткою в своєму університеті та на міжуніверситетському рівні. Я збирала підписи студентів для того, щоб директор інституту офіційно заявив, що ніхто не буде звільнений чи відрахований за свою громадянську позицію. Ми проводили акції на підтримку затриманих і побитих людей. Щонеділі протягом тривалого часу проводилися марші, під час яких тисячі громадян виходили на вулиці. Багатьох людей почали затримувати та бити, тому щопонеділка ми сідали на сходинках університету, щоб висловити солідарність з протестуючими».
Як говорить наша співрозмовниця, на цих акціях протесту були присутні також представники адміністрації університету:
«Приходив декан одного з факультетів – у нас в університеті їх лише два. Приходив також заступник директора. Вони були найголовнішими гостями та найактивнішими учасниками на наших акціях протесту. Вони приходили та казали: "Та й що, чому Ви тут стоїте? Давайте поговоримо про те, що Вас не влаштовує". Це створювало тиск на тих людей, котрі не знали, чому саме декан та заступник директора там стоять. Їх це відлякувало».
Надзієя додає, що через провладну позицію ректора університету, отримати таку підтримку, на яку розраховували студенти, було неможливо.
«З боку саме "моєї" адміністрації прямих загроз не було. Декан та заступник директора просто приходили, але багато студентів сприймало це, як небезпеку, тому вони проходили повз нас і не брали участь у наших акціях протесту. Потім ми організували зустріч із директором, головна ціль якої полягала в тому, щоб університет публічно висловив свою позицію щодо того, що відбувалося після виборів. Директор "мого" університету – це колишній міністр освіти. Він дуже провладний, тому, звісно, шансів не було».
Дівчина розповіла, як саме її затримали:
«За кілька днів після цієї зустрічі мене викликали до університету та попросили написати свою адресу для того, щоб мені надіслали відповідь на звернення студентів до директора. Ми домовились на конкретну годину, а вже за кілька хвилин після цієї зустрічі двоє людей у цивільному одязі занесли мене в машину на руках, надягли наручники й чорний мішок на голову та відвезли до КДБ. Це трапилося біля мого університету. Від університету до метро йти буквально кілька хвилин. Вони стояли біля метро в очікуванні на мене. Вони сказали: "Добрий день, Надзя". У них були мої дані».
Після цього Надзєю відвезли до районного управління внутрішніх справ (РУВС). По дорозі до РУВС один із працівників КДБ жартував і цікавився, чи не було їй лячно.
«Ми вже приїхали, я сиджу з чорним мішком на голові, а співробітник КДБ питає мене: "А тобі не страшно? Ось Ви кажете, що Вас там ґвалтують, б'ють ... Не страшно?" Я сказала, що ні, що боюся тільки того, що мені не дозволять взяти з собою шарф – не дозволили. Працівник КДБ сказав, що зміг би впоратися зі мною сам, "тут і зараз", що для цього не потрібні десять ОМОНівців, бо він може зробити все, що захоче».
За словами нашої співрозмовниці, вона була готова до арешту, бо знала, що рано чи пізно ця мить надійде.
«Я дуже здивувалася, тому що до цього я тільки чула про "викрадення", про історію Марії Колесникової. Деяких моїх співкамерниць забрали схожим чином. Як виявилось, це практикується досить часто. Я дуже швидко заспокоїлася, бо, по-перше, я знала, що рано чи пізно мене можуть затримати, хоч не сподівалася, що це станеться саме так ... Тоді ще не було випадків із кримінальними справами, тому в мене не було великого страху. В моїй голові не було думок, що мене можуть посадити надовго».
Часто кажуть, що "Акрэсціна" – це символ еволюції режиму, який створив Аляксандр Лукашенка. Після масових затримань в ході білоруських протестів це місце почали називати "концтабором". З телеграм-каналів і новин ми неодноразово могли почути про жорстокість і знущання з боку правоохоронців. Однак, як стверджує Надзя, ніякого фізичного насильства над нею в ізоляторах не було.
«Мене не били. Після того, як я вийшла, мені найчастіше ставили запитання: "Тебе не били?". Це теж багато про що свідчить. Я потрапила до в’язниці в середині жовтня. Тоді були ще більш-менш нормальні умови. Однак тоді "згадали" про коронавірус, тому передачі на "Акрэсціна" приймали лише щочетверга, а мене в четвер перевезли до іншого місця. Це зробили навмисно, тому я залишилася без передачі. Мої близькі вісім годин провели на вулиці, щоб передати мені цю передачу, але їм сказали: "А її вже тут немає". Місце, куди мене перевезли, знаходилося в Жодіно. Там передачі приймали щосереди, тому перші шість днів я провела без зубної щітки та змінного одягу. Там було дуже нудно, а лежати на ліжках заборонялося».
На щастя, дівчина не постраждала, але була свідком того, як знущалися над іншими.
«У мене закінчилася "доба", я виходжу з в’язниці в Жодіно, в якій дуже багато темних, вузьких, заплутаних підземних тунелів, де зазвичай збирають групи людей і централізовано виводять. Я тоді була єдиною дівчиною, а разом зі мною було ще приблизно п'ятнадцять чоловіків. Нас разом звільняли. Ми вже майже були на волі, йшли "гуськом" – я була першою – зі своїми речами цими темними коридорами, коли працівник в'язниці зупинив всіх і сказав: "Руки за спину!". Він почав просто штовхати та бити людей … Це було дуже низько. Люди вже виходили, вони не були в змозі відповісти, тому що це, очевидно, призвело б до відкриття кримінальної справи та було б ще гірше. Він бив їх лише тому, що міг. Це було відверте знущання. Потім він підійшов до мене, галантно простягнув руку та сказав: "Давай допоможу тобі з сумкою". Звісно, це був шок, але ось такі люди там працюють».
Наша співрозмовниця описує, що умови в ізоляторах були важкі, а перебувати там було неприємно та нудно.
«Там було ліжко-дошка. На тому місці, де має лежати матрац, була дошка, а вже на неї можна було покласти матрац, який згортається – як у потягах. Однак на "Акрэсціна" вони були тонші. Під час підйому о шостій ранку треба було скласти цей матрац і постільну білизну та залишити на верхньому ярусі ліжка, тому що нам не дозволяли лежати. Коли мене перевезли до СІЗО в Жодіно, я відчула себе, як у раю, тому що камера, де я сиділа, була єдиною, де була гаряча вода. Мені дуже пощастило».
Як говорить Надзя, прогулянки для затриманих і можливість прийняти душ – це справжня розкіш.
«Мене вперше відвели в душ на десятий день після затримання. Взагалі нас щодня повинні були також водити на прогулянки, але цього, звісно, не було. В найкращому випадку нас виводили раз на пару днів».
Ми запитали учасницю протестів про те, як годували у білоруських в’язницях.
«На "Акрэсціна" була гидота, … гірше, ніж у лікарнях. У Жодіно було краще, тому що там готували в'язні. Мої співкамерниці також мали передачі, тому вони ділилися зі мною їжею та взагалі всім, що в них було. Я заходжу, а мене питають: "Хочеш чогось солоденького?"».
Надзєя описала також свої відчуття після того, як відсиділа дванадцять діб.
«Я відчувала дуже велику небезпеку. У мене траплялися панічні атаки, коли я виходила на вулицю: я боялася машин і людей, які проходили надто близько від мене. Коли я виходила, наприклад, на вулицю разом із сестрою, я брала її під руку та клала свій телефон до неї в кишеню на випадок, якщо мене заберуть, щоб телефон не потрапив нікому в руки. Звичайно, це був психологічний тиск. Наступного дня після того, як я вийшла з в’язниці, прийшов протокол про те, що проти мене розпочато ще одну адміністративну справу».
Дівчина припускає, що причиною могла послужити її участь в одному з традиційних суботніх "жіночих маршів". За словами Надзі, вона потрапила на світлину, котра стала досить відомою. Ця фотографія була показана на різних виставках і багато де "засвітилася". На ній вона дивиться у вічі силовику в шоломі.
Після цього Надзєя на деякий час залишила Білорусь та почала займатися створенням освітнього проекту для студентів у Санкт-Петербурзі. Проте навіть там її охоплював страх і вона розуміла, що повернення до Білорусі може бути нелегким …
«Я зрозуміла, що, швидше за все, якщо я повернуся до Білорусі, то рано чи пізно мене затримають і я потраплю за ґрати. Я розуміла, що не хочу зупинятися та замовкати, тому я почала шукати якісь програми».
Багато студентів, які брали участь в акціях протесту в Білорусі, були відраховані з вищих навчальних закладів за політичну діяльність. На прохання білоруської опозиції уряди європейських держав підтримали їх і надали можливість навчатися та отримувати стипендії у своїх університетах. Наша співрозмовниця розповіла про стипендіальну програму ім. Костянтина Калиновського.
«У Польщі є програма Калиновського. Вона була створена в 2006 році. Тоді теж були вибори, протести та багато репресованих студентів – у нас дуже люблять звільняти або відраховувати, якщо людину побачили на якійсь акції протесту. Саме тоді було створено цю програму, яка надає можливість білоруським студентам навчатися в польських університетах і отримувати стипендію. Я намагалася взяти участь у цій програмі, але спочатку, незважаючи на те, що я мала рекомендаційний лист від Координаційної ради та штабу Святлани Ціханоуської, мені відповіли: "Ні, у Вас російське громадянство"».
Програма Калиновського дійсно призначена для підтримки саме білорусів, але Надзя вирішила написати листа до консула Польщі з проханням видати їй "гуманітарну" візу. Їй не відмовили в допомозі та таким чином вона потрапила до Польщі.
Варто нагадати, що "гуманітарна" віза в Польщу, як і в інші країни Європи, видається людям, котрі з політичних причин не можуть перебувати на території власної країни.
«Вона видається людям, які постраждали від білоруського режиму. Я надала документи про затримання: довідки з судів і місць, де я відбувала покарання».
За словами активістки, розповідати про ситуацію в Білорусі чи ні – це питання сумління.
«Я виросла на книжках, наприклад, у яких молоді парубки під час війни стають партизанами та починають боротися зі "злом". Мені здається, що в моєму дитинстві було чітко окреслено, що таке "добре", а що таке "погано", і всі мають боротися за те, що "добре". Я думала, що ми всі виросли на таких книжках і цій ідеології. Я не розумію, чому стільки людей мовчить. Просто мені здається, що тоді, коли людей катують, коли людей вбивають, то це вже не політичне питання. Я не розумію, як можна в такій ситуації мовчати. Той рік показав, хто є хто. Якби можна було відмотати час назад, гадаю, я намагалася б робити ще більше».
Наша співрозмовниця стверджує, що в Польщі вона почуває себе більш захищеною, але хотіла б повернутися до Білорусі, … вільної Білорусі.
«До Білорусі, в якій дотримуватимуться основних прав людини, в якій працюватиме закон, в якій існуватиме чесний суд, в якій громадяни зможуть обирати владу та президента, в якій люди будуть головним компонентом держави та матимуть вплив на те, як вони живуть».
Поки що, як говорить Надзя, вона намагається робити все можливе для того, щоб Білорусь рухалася в цьому напрямку.
Запрошуємо послухати розмову у доданому файлі
Христина Пічкур