1 листопада в ранковому ефірі Другого каналу Польського радіо була професорка Ева Войдилло-Осятинська, психологиня, терапевтка узалежнень, авторка багатьох книжок, зокрема такої, як «Жалоба після втрати. Мистецтво прийняття» (пол. «Żal po stracie. Sztuka akceptacji»).
— Сама назва тут свідчить про те, що таке прийняття, якщо й можливе, то вимагає від нас величезних зусиль та якоїсь підготовки. Чи щось таке взагалі можливе у випадку втрат, що лише на нас чекають?
— Великої підготовки. Я, зрештою, вважаю, що це не мусить бути якийсь принагідно зорганізований урок, адже саме життя нас навчає того шляху, що веде до прийняття. Коли маленька дитина зіпсує іграшку, то їй сумно, позаяк її іграшка вже не виконує тієї функції, для якої призначена. Тоді часом виникає плач, часом злість, часом стурбованість. Часом це триває довго, часом це супроводжується сумом навіть у випадку такої собі трирічної дитини. І надходить такий момент, коли вона відкладає рештки такої іграшки і займається іншою. Саме тоді можна ствердити, що це було прийняття, до котрого необхідно прийти, це процес. Не можна наперед прийняти відповідного рішення. Чи ми мусимо спеціально цього вчитися? Я гадаю, що бувають екстремальні ситуації, трагедії, травми, коли страждання справді перевищує спроможність витримати. Але прийняттю ми вчимося, власне, завдяки невеликим життєвим втратам, кривдам, непокоям, розчаруванням, втратам надії. І повільно формується така якість, яку, ми, зрештою, називаємо зрілістю. Зріла людина — це не та, що намагається розбити головою мур, але та, що, коли не може, коли не має впливу на ситуацію, коли вже випробувала всі можливості, то визнає, що лишається тільки лиш прийняти те, що сталося. Бо коли б не це, тоді б ціною такого психічного виснаження була часом психічна хвороба, часом депресія. Адже коли я чогось не прийму, то буду приречений на страждання, котре ніколи вже мене не полишить, бо я не згоджуюся із нещастям.
— Але коли ми насправді неначе тренуємося у втраті у дуже різних площинах, і коли врешті нам починає здаватися, що ми досягли якоїсь зрілості, і якщо, як пише Маріуш Щиґель, радше більш природним для нас є стан, коли чогось немає, аніж є, то чому, однак, так важко буває впоратися із фундаментальними, невідворотними втратами, котрі немовби ламають наші життя надвоє?
— Тому, власне, що коли ми втрачаємо у житті якусь дуже велику цінність, а часом втрачаємо навіть сенс життя, коли у щось, у майно, в іншу людину, в родину, у безпеку, у будь-що цінне саме по собі, вкладемо всю свою особовість, все, що важливе, все, що має значення, а потім раптом це втрачаємо, то це стає тотальною катастрофою. І це не означає, що тоді немає вже виходу. Тоді, часом із допомогою, варто, може, змінити перспективу. Оскільки людина всередині себе переживає якесь нещастя, вона не може подивитися на це інакше. Варто тоді, наприклад, порівняти це з нещастями, які переживають інші люди й ліпше дають собі з цим раду. Часто буває й так. До цього може вести хвороба, зустріч із кимось…
— Чи йдеться про те, що в інших гірша ситуація і що мій біль не такий вже й суттєвий?
— Ні, думаю, що порівняння необов’язково мусить бути оцінюванням ступеню болю. Але порівняння або зустріч із кимось, хто мав або й надалі має схожі переживання, дає початок почуттю спільноти: я не сама в своєму нещасті, у своїй втраті. І часом ситуація, коли комусь гірше, аж ніяк не приносить утіхи, а навпаки. Адже втіха є тоді, коли хтось знайшов вихід. Коли, наприклад, трамвай відрізає мені ногу, — це, звісно, потрясіння, шок, зміна всього, мабуть, у житті. І цей момент є катастрофічним. Проте коли вже в лікарні, під час лікування хтось допоможе мені познайомитися з кимось, хто вже був у схожій ситуації і ходить із протезом, або навіть коли увімкне мені в ютюбі відоме відео про бігуна, що бігає марафони із двома протезами ніг, дуже оригінальними, зрештою… Коли я це бачила, то це втішало, що навіть коли хтось переживає таке щось, що неначе робить подальше життя цілковито неможливим, а виявлялося, що й із цим також можна собі порадити.
— Добре, але ми говоримо про речі, іграшки, протези. Та чи можна так само підійти до нестерпної відсутності найважливішої для нас людини?
— Покажіть мені на земній кулі людину, що не втратила когось найважливішого в своєму житті, матері, батька… Коли ви прожили відповідну кількість років, то це, безумовно, трапляється кожному. І як ми даємо собі із цим раду? По-різному. Є люди, для котрих відносини становлять основний зміст і сенс життя. Але навіть у таких випадках життя саме пропонує різні рішення, різні виходи, різні двері, крізь які можна вибратися з тісної клітки нещастя. І я гадаю, що навіть біологія, що ставить перед людиною вимоги: ти голодний, тобі хочеться пити, ти потребуєш руху, глибокого подиху… І, безперечно, на світі є люди. І коли б усі ті граничні, критичні, екстремальні ситуації відбувалися в цілковитій пустці, то, ймовірного, вбили би кожного. Це як впасти до глибокої ями і не мати можливості з неї вибратися, бо пісок з усіх боків обсипається так, що навіть не можна лізти по стіні чи зробити собі сходинки; немає отже ані найменшого шансу, аби звідти вилізти, тож мені, власне кажучи, загрожує смерть. У таких ситуаціях єдиною річчю, що мене може врятувати, є крик. І, часом, однієї людини, котра до мене схилиться, буває недостатньо. Часом треба багато людей, і така особа назовні може організувати підтримку. Саме так ми допомагаємо людям у депресії, що може бути результатом незгоди із якоюсь втратою.
— Але буває й так, що бажаючи допомогти, схиляючись над ямою, ми її засипаємо, шкодимо, чи не так? Може, якимись словами підтримки, як нам здається. Як, наприклад, «ти мусиш бути сильним», «мусиш жити для когось»… А тут немає сил, аби жити для себе, не кажучи вже про інших.
— Тому було б чудово запитати: «як я можу тобі допомогти?». Людина, що страждає, сама за себе, однак, відповідає. Тому може й спочатку не знати. «Але подумай, чого б ти хотіла: чи аби хтось тебе розвеселив, чи аби з тобою разом плакав, чи аби мовчки був поруч і подбав про твої щоденні потреби, чи, може, забрав тебе в якийсь цілковито інший світ?» Це могла би бути якась поїздка, подорож, заняття, або потреба допомоги. Наприклад: «лише ти можеш подбати про мою дитину». «Знаю, що тобі сумно, що в тебе нещастя, але я сама не впораюся, мамо, допоможи мені». І раптом виявляється, що бувають різноманітні обставини. Адже жодного універсального рецепту, однієї механічної матриці тут немає, що завжди була б однаково ефективною, однаково б вирішувала проблеми. Це, зрештою, прекрасно, адже всі ми різні, і така неоднорідність приносить часом дуже різні рішення.
Про прості, а часом про дещо складніші шляхи пошуку і віднайдення сенсу в ефірі Другого каналу Польського радіо розповідала професорка Ева Войдилло-Осятинська, психологиня, авторка книжки «Жалоба після втрати. Мистецтво прийняття», а розмовляв із нею наш колега Павел Сівек.
PR2/А.М.
