Союз Радянських Соціалістичних Республік офіційно припинив своє існування 26 грудня 1991 року. Минуло понад 30 років, а країна-продовжувач СРСР, російська федерація, не відмовилася від тиранії, жорстокості, тактики залякування та маніпуляцій. Згідно із наративом Росії, у неї немає сусідів — вона завжди «оточена».
На думку деяких експертів, які брали участь у міжнародній конференції «30 років після розпаду СРСР з точки зору Варшави», що відбулася у польській столиці 6-7 грудня 2022 року, «для того, щоб колишні країни-члени СРСР насправді стали вільними, повинен настати розпад російської федерації».
На заході були присутні й науковці з балтійських країн. Польське радіо для України поспілкувалося з пані професор Віолетою Деволюте із Вільнюського університету, зокрема про те, як та коли можна буде добитися справедливості за злочини радянської влади; чому світ не відреагував належним чином на війну росії в Грузії у 2008 році, та як країни Балтії борються з дезінформацією та пропагандою рф.
Під час конференції ви говорили про розпад СРСР з точки зору Вільнюса, і ви згадали про «правило пам’яті», важливість правила міжнародної пам’яті. Ви також сказали, що після російського вторгнення у Грузію у серпні 2008 року та після російського вторгнення в Україну у 2014 році литовці, латвійці та естонці усвідомили, наскільки важливо зберігати та захищати цю національну пам’ять, якщо йдеться про зовнішні загрози. І ви також говорили, що потрібно добитися справедливості за злочини, які були скоєні у минулому – я маю на увазі злочини комунізму. Тож як ми можемо досягти цієї справедливості, якщо ми бачимо, що СРСР розпався понад 30 років тому, але сьогодні держава–продовжувач СРСР, російська федерація, досі бомбить українські міста, українських мирних жителів, безперестанку завдає ракетних обстрілів. Отже, як ми можемо досягти цієї справедливості, дивлячись на все це зараз?
«Мене звати Віолета Деволюте. Я професор Вільнюського університету. Я також працюю в Литовському історичному інституті, а моїм фахом є дослідження пам’яті, політика пам’яті та колективні індивідуальні ідентичності.
Це дуже добре питання… І дуже складне. Я повернуся до 2008 року. На мою думку, країни Балтії, Польща та деякі інші країни Східної Європи, які мають "радянський досвід", які входили до складу колишнього СРСР або були до нього близькі, і дотепер (до війни, ‒ ред.) чітко розуміли та правильно інтерпретували те, що відбувається. Ми всі знаємо, що Росії справді вдається обманювати своєю риторикою, зберігати, знаєте, цю двозначність, що нічого не відбувається. І цьому, я б сказала, дійсно допомагає, навмисна "сліпота" західних країн. Набагато важче було зберегти цю "сліпоту" в країнах Балтії чи у Польщі саме через досвід. Тепер щодо питання справедливості… Я вважаю дуже важливим фактором те, що Росія, як держава-продовжувач СРСР, ніколи не визнавала своїх злочинів і репресивних дій, які були скоєні в країнах Балтії та інших державах. Тому ми можемо очікувати, що подібні речі будуть повторюватися. У балтійських країнах це завжди було проблемою: відчуття несправедливості, особливо відсутність визнання, брак роботи над минулим. Є багато людей, які мають цей драматичний досвід. Отже, коли ми говоримо про цю національну консолідацію та почуття справедливості, це, власне, те, що спонукало перший етап національної консолідації до народного руху, який привів до кінця СРСР. Однак цей процес ніколи не був завершений, він ніколи не став результатом. Тож коли відбулися події в Грузії, а потім і в Україні, було дуже чітке усвідомлення того, до чого це все веде. Як добитися справедливості зараз? Гадаю, вже було зроблено багато речей в таких країнах, як країни Балтії та Польща, щоб привернути увагу, а також міжнародну обізнаність, світову обізнаність щодо аспектів, які ми хочемо розглядати. У мене немає якогось одного конкретного рецепту, але науковці повинні виконувати свою роботу. Ми повинні знайти платформи, щоб привернути увагу наших міжнародних партнерів, і, сподіваюся, це принесе результати».
Як ви зазначили, країни Балтії та Польща зробили дійсно багато, якщо говорити про допомогу та підтримку України. Ми знаємо, що Литва, як і Польща, приєдналася до Європейського Союзу 1 травня 2004 року, і зараз ці країни безупинно підтримують, власне, Україну на її шляху до ЄС. Повертаючись, однак, до питання справедливості, я хотіла б знову згадати про війну росії у Грузії у 2008 році, а також про вторгнення в Україну у 2014 році. Як ви думаєте, як так сталося, що після того, як Росія вторглася у Грузію, світ, ймовірно, недостатньо відреагував, не відреагував належним чином… Адже у Грузії ми вже бачили Бучу та Ірпінь… Тож як так сталося, що світ не доклав, мабуть, достатньо зусиль, щоб зупинити росію? Росіяни весь час казали, що «можуть повторити» і зараз вони повторюють. Вони роблять те, що, власне, і обіцяли зробити.
«Росія завжди грала в цю гру, зокрема у 2014 році про те, що начебто нічого не відбувається. Вона також звинувачувала Грузію (у 2008 році, – ред.) та завжди дуже активно підтримувала цей пропагандистський дискурс. І це було… ефективно. Міжнародним лідерам знадобилося лише кілька днів, аби перестати визнавати це і говорити про ці події. Гадаю, зараз було б так само, якби не поширення (інформації, – ред.) про жорстокість та масштаб російської атаки. Чому світ не відреагував більш твердо? Тут варто перейти до контексту війни у Чечні».
… Це було ще до путіна.
«…Так, це було ще до Путіна. І, звісно, був цей дискурс: "боротьба із тероризмом". Тож я вважаю, що тут було декілька проблем. З одного боку, справді не було віри, я б сказала, також відсутності ясності у баченні того, що це була систематична структурна атака (росії, – ред.), і вона не припинятиметься та слідуватиме певній моделі. Цієї моделі не було видно. З іншого боку, я б також сказала про "віру" (у те, що може статися, – ред.) до 24 лютого. Є багато платформ, де я чую, як люди запитують: "Чи вірив ти, що це станеться?". Є багато проникливих людей, багато хороших експертів — вони не вірили. Тож, якщо б з’єднати всі ці крапки, можна було б побачити дуже чітку схему, визначити, як далеко збирається зайти російська федерація… Так, це була помилка. Треба було побачити, але зараз… Зараз ось так».
… Зараз ми бачимо це дуже добре. Ви сказали, що експерти, загалом люди не вірили у те, що станеться. З точки зору українки, я походжу з Одеси, я теж можу сказати те саме: я не вірила. Мої друзі, мої батьки, мої рідні… Ми не вірили до кінця… До ранку 24 лютого.
«Я додам ще одне: ви знаєте, у росії був такий брехливий дискурс, цей "пацифістський" дискурс. Це свого роду формування її ідентичності. Я маю на увазі, що це, звісно, все неправдиве. Ми говоримо: "Ні війні!", "Війни не повинно бути!", і навіть зараз: зараз війна і все начебто набагато зрозуміліше, але протягом тривалого часу, особливо на Заході, цей "пацифістський" наратив (росії, – ред.) він… працював. Знадобилося багато часу та величезна ціна, щоб зрозуміти, що це те, що є. Лише зараз ми можемо, озираючись на минуле, побачити, скільки експертів і професіоналів не бачили, до чого ведуть війни в Чечні».
Стільки років минуло перед тим, як розпочалася повномасштабна війна в Україні… Після Першої чеченської війни, Другої чеченської війни, після війни в Грузії… Оскільки сьогодні ми говоримо про розпад СРСР, я хочу нагадати дуже важливі слова, дуже важливі та серйозні слова путіна, які він сказав у 2001 році, після того, як зайняв трон у Кремлі. Ці слова стали дуже відомими. Він сказав, що розпад СРСР – це найгірше, що могло статися. Він назвав розпад СРСР «найбільшою кризою 20-го сторіччя». Тож, згадуючи ці слова путіна, як ви думаєте, чи варто зараз, у 2022 році, їх боятися? Чи відновлення СРСР є можливим у світлі війни в Україні?
«Я не думаю, що відновлення СРСР є можливим. Ця ностальгія за СРСР – це покоління путіна. Він хотів би відновити щось подібне, але це абсолютне бачення з минулого. Це дуже… дивно. Важко це пояснити "по-рускі". Це має відношення до соціологічної порожнечі, до соціологічних питань… Про драму цього специфічного покоління треба думати з соціологічної перспективи. Ця людина (путін, – ред.) та її прихильники, вони начебто зовсім… Не на часі. Це цілковита відсутність усвідомлення того, що світ змінився, що це 21-ше сторіччя. В Україні є ціле покоління, яке думає інакше, яке має іншу ідентичність. І коли я чую цей (російський, – ред.) дискурс, звісно, з одного боку, це лякає, а з іншого — це повна маячня. Сьогодні на конференції ми говорили про те, що таке "совєтскій", і ким є останнє радянське покоління. І я вважаю, що це глибоко травмована група людей, яка все ще озирається назад і розглядає цю "утопію" минулого — це щось, що не має нічого спільного з реальністю».
Я також хотіла б запитати про гібридну війну росії. Ми всі знаємо, що країни Балтії, а також Польща є головними цілями гібридної війни російської федерації. Ми знаємо, що російській федерації це дійсно вдається, якщо говорити про дезінформацію та пропаганду. Ми маємо приклад з 2014 року, коли було окуповано Крим. Росії це вдається – це факт. Чи можете ви дати якусь пораду або поділитися із нами, як суспільство країн Балтії, зокрема в Литві, справляється з цією російською дезінформацією та погрозами?
«Я не є частиною цих кампаній, але знаю, що існує багато ініціатив, спрямованих на те, як реагувати на російську пропаганду, починаючи зі здатності суспільства розпізнавати пропаганду. Також розпізнавати фейкові новини. Це також медіаграмотність. Тому це переважно комплексні зусилля, і це не лише державні ініціативи, але також соціальні — на різних рівнях. Чи ми повністю досягли успіху? Гадаю, ми можемо зробити набагато більше, а люди, які є фахівцями у комунікаційній сфері та інших сферах, наприклад, кібербезпеці, можуть розповісти про це набагато більше. Я, однак, можу сказати, що ми повинні ділитися своїми знаннями з міжнародною спільнотою для того, щоб зробити наші знання справді транснаціональними. Мені здається, цього бракує. Наш місцевий досвід має бути набагато транснаціональнішим. Зараз, наприклад, наші німецькі колеги кажуть: "Ой, ви мали рацію, але ми вам не повірили. Ми думали, що це просто якась параноя". Тож так, я вважаю, що ми повинні поширювати ці знання більш ефективно».
Можливо, ви могли б сказати від себе кілька слів Збройним силам України та Інтернаціональному легіону, який, гадаю, воює не лише за Україну, а символізує боротьбу за весь вільний, цивілізований світ.
«Ми дивимося новини. Цей рік, безумовно, є особливим. Я намагаюся уявити, що переживає український народ кожного дня. Я навіть не уявляю, наскільки сильними та об’єднаними Збройні сили України, люди, які перебувають на фронті. Не уявляю те, наскільки вони мають бути сильними. Я просто хочу сказати, що в країнах Балтії ми спостерігаємо за цим кожного дня та робимо все можливе, щоб підтримати. Ми захоплюємося, ми з вами, наскільки це можливо, але нам все одно потрібно робити більше. Дуже дякуємо!»
Запрошуємо послухати інтерв'ю у доданому звуковому файлі!
Христина Пічкур