У зв’язку з карантином, введеним через епідемію коронавірусу, всі вищі навчальні заклади в Польщі були змушені шукати нових форм проведення занять. Притому, якогось єдиного, універсального підходу не було створено. Безперечно, кожен виш, в залежності від спеціальностей, яким у ньому навчають, має свої вимоги до способів проведення занять. А, на додаток до вимог фаху, має й такі чи інші можливості тощо. Тому відповідне міністерство не нав’язувало тут жодного вибору. Та, однак, свобода у підході до дидактичного інструментарію все одно дуже часто стикається з необхідністю формування нових навичок спілкування не з живою аудиторією, а з камерою та часом невиразними зображеннями студентів на екрані монітора. Окрім цієї складності – пошлюся тут на власний досвід – я би ще назвав необхідність триматися в кадрі (а отже всілякі мандрівки аудиторією виключаються), а також складність у тому, аби провокувати слухачів до дискусії навіть під час он-лайн спілкування на живо.
У зв’язку з цим, з проханням поділитися власними спостереженнями і думками я звернувся до колег-викладачів польських вишів, що також опинилися сьогодні перед таким непересічним викликом, як викладання он-лайн:
- Та на початок загальне питання, чи можна університети та інші навчальні заклади перенести до Інтернету, принаймні тимчасово (як це відбувається зараз)?
Говорить доктор Матеуш Фальковський з Інституту культури Яґеллонського університету в Кракові та School of Form Університету SWPS у Познані:
- Не знаю, мабуть не можна перенести. Хоча, загалом, можна. Бо це у певному сенсі вже сталося, що навчальні заклади були туди перенесені. Відомо також, що це залежить від спеціальності. Бо я, наприклад, викладаю також у School of Form, де відбуваються заняття з дизайну, отже це практичні заняття. І їх радше не дуже вдається проводити виключно дистанційно. Натомість, якщо йдеться про більш теоретичні предмети… Я маю таке враження, що, власне, днями представив своїм студентам під час лекції. Я розповідав про початки Нового часу, про те, як змінилася концепція знання, і мені спало на думку, що перехід від Середньовіччя до Нового часу досить схожий на те, що відбувається сьогодні. А в чому полягає ця схожість? У тому, що сьогодні знання народжується також і поза університетами. Так діється з різних причин. Зараз більше комунікаційних мереж або джерел доступу до знання, відкритих бібліотек, публікацій. Тобто, коротко кажучи, не треба йти до університету, щоби багато що дізнатися або здобути ґрунтовне знання.
- Проте, якщо ми все ж лишаємося в межах університету (або іншого вищого навчального закладу) і стикаємося зараз з ситуацією, коли викладачі і студенти сидять удома і якось мусять зустрічатися, проводити заняття, то як це насправді виглядає у твоєму випадку? І як загалом ти сприймаєш сам дидактичний процес, коли не бачиш очей студентів?
- Значно гірше – може не гірше, але це інакше – викладати і навчатися через Інтернет. Бо, звісно, записана і вислана студентам лекція цілковито відрізняється від звичайної ситуації. Це неначе я звертаюся до пустої аудиторії. Зрештою, зараз у декотрих навчальних закладах вводиться така практика, коли викладач приїздить до аудиторі, але вона пуста і стерилізована. До речі, стерилізація аудиторії є в певному сенсі доброю метафорою самої природи такої лекції – вона стерильна і не передбачає особистого спілкування. Відомо, що така лекція без зворотної реакції, безпосередньої зустрічі, є чимось відмінним від повноправної лекції. Але це одна форма. Другою є така, коли в реальному часі ми зустрічаємося з групою студентів, маленькою, скажімо, тобто такою, що ми бачимо всі ті невеличкі екрани, що буває можливим у декотрих програмах. Отже, коли бачимо усіх цих, наприклад, дев’ятеро студентів, ми насправді розмовляємо, але й це не те саме, що під час звичайного заняття: це не контакт з повноцінною особою, але лише з якимось її зображенням. Ти не маєш справи з якимось тривимірним об’єктом. Я зараз у листах до студентів вдаюся, власне, до порівняння дво- і тривимірного спілкування, і ми говоримо про те, як з тривимірних ми перетворюємося у двовимірні об’єкти, і що це, власне, значить. Скажімо, що воно в чомусь повніше.
- Які конкретно способи і знаряддя комунікації застосовуються під час лекцій та наскільки вони ефективні в порівнянні зі звичайним дидактичним процесом?
Розповідає доктор Бартош Дзялошинський з Інституту філософії Варшавського університету:
- Взагалі, університет дуже швидко перелаштувався на дистанційне функціонування, бо вже за декілька днів після призупинення стаціонарних занять розпочалися дистанційні. І добре, що керівництво університету залишило викладачам можливість вільного вибору знарядь, не нав’язуючи жодних уніфікованих форм. Було вчинено дуже розумно, бо це дозволило кожному розпочати роботу якнайшвидше з використанням таких інструментів, до яких він звик. Наскільки мені відомо, більшість викладачів використовує Google Meet i Google Chat, що з’єднані з університетською мережею. Натомість я використовую Skype, бо знав цю програму зі своєї попередньої роботи у видавництві. Отже семінари і колоквіуми відбуваються під час розмови наживо. Я не вимагаю від студентів безперервного використання камери, і сам також не завжди її вмикаю. Проте знаю, що є такі викладачі, котрі цього вимагають.
- Можливо, це добра ідея, бо дозволяє викладачеві, бачачи студентів, максимально імітувати умови справжньої лекції. Хоча, знаю, траплялося вже й таке, що студенти сиділи перед камерами в піжамах.
- Важливо, аби слухали, а можуть бути і в піжамах. Я минулого тижня вів один з семінарів, тримаючи на колінах доньку. Тож всі студенти махали, а оскільки вона була ґречною, це ніяк не заважало. Але якщо є зображення, якщо я показую своє обличчя, то, як мені здається, їм легше зосередитися. Проте ця форма стосується лише інтерактивних занять, тобто семінарів і колоквіумів. Я бачу, що люди по-різному до цього звикають. Є такі студенти, що швидко з цим впоралися і не мають жодних проблем, аби так вести зі мною розмову. Є такі, що віддають перевагу паралельному спілкуванню у чаті, замість казати щось уголос. І часом буває, що заняття відбуваються двома каналами: я одночасно розмовляю з кимось, використовуючи камеру, чи без неї, і заразом спілкуюся з кількома іншими студентами з тієї ж групи в чаті. Але тим цікавіше. Але також я зауважую, що є такі, хто під час стаціонарних занять був активним, але після переходу в он-лайн якось замовк. В мене ще немає ідей, як їх активізувати. Проте загалом, якщо йдеться про активність груп, що сформувалися ще під час стаціонарних зустрічей, то вони працюють добре. Окрім цього, я записую лекції у форматі mp3. І така ситуація має як плюси, так і мінуси. По-перше, я не в стані ретельно перевірити, скільки студентів послухає ці лекції. Хоча я отримую від них сигнали, що слухають, а принаймні так кажуть. Але за допомогою платформи електронного навчання я можу перевірити скільки осіб відкривало матеріали курсу, коли вони це зробили, тож бачу, хто цією платформою користується, а хто ні. Отже те, що лекції приходиться записувати, - це мінус. А плюс такий, що я не залежу від 90 хвилин, передбачених розкладом, і дозволяю собі цей привілей використовувати. Тому, наприклад, дві перші записані мною лекції мали по дві з половиною години, тобто я не мусив, так би мовити, закінчувати із дзвінком.
Університети – це не лише дидактика, але й дослідження. І якщо вони відбуваються у групі, то за умов карантину обговорення проектів також нерідко переноситься до Інтернету. Розповідає лаурреат Діамантового ґранту Міністерства науки і вищої освіти Мацєй Водзінський з Університету Марії Кюрі-Склодовської у Любліні:
- Якщо йдеться про мій ґрант, то тут я наразі не маю жодних перешкод, доки ця праця не пов’язана з безпосереднім контактом з іншими людьми. Й то йдеться про такий контакт, що вимагає, власне, проведення якогось конкретного емпіричного дослідження або інтерв’ю. Тому я поки не відчуваю якихось особливих обмежень. Напевно, це настільки зручна форма, що у випадку дослідницької групи, яка складається з декількох людей, значно легше домовлятися про час зустрічі. І ми також не мусимо перебувати всі в одному місці, тож свобода організації таких зустрічей, однак, дещо більша. А за цієї нагоди в мене складається враження, що такий вимушений перехід на співпрацю он-лайн допоможе багатьом працівникам університетів подолати психологічний бар’єр перед такими формами спілкування. І, може, це буде навіть на ліпше, якщо ми при тому не забудемо про дуже суттєві контакти і розмову наживо, що їх, однак, нічим не можна замінити.
Антон Марчинський